Раптом Метелиця щосили уперся ногами в дно. Човен зупинився.
– Прибули! Вирина?мо! Ну, боже поможи! – промовив старий.
Козаки пiрнули у воду.
Коли б перед татарином, що сонними очима оглядав з свого каюка водну гладiнь Днiпра, з'явився шайтан, то вiн не так би злякався, нiж тодi, коли перед ним неждано-негадано виринула мокра вусата голова Метелицi. Татариновi вiдняло зi страху мову. Вiн роззявив рота, лупнув очима i в ту ж мить, прошитий з двох бокiв ятаганами, шубовснув у воду. Його товаришi, що спали, скоцюрбившись пiд кожухами, на днi каюка, навiть не встигли пiдвестися. Пiвень i Когут влучними ударами покiнчили з ними одразу.
Сходило сонце. Туман швидко розсiювався, i на протилежному боцi Днiпра вималювалися нечiткi обриси зубчатих фортечних стiн.
Слiд було поспiшати. Скинувши у воду непотрiбнi тепер грузила, козаки перевернули човен, вилили з нього воду i побiля берега прудко потягли назад, до чайки.
6
Сiрко пiдняв булаву – сотнi козацьких очей прикипiли до не?. Все було готове до нападу: гакiвницi на носах чайок зарядженi, пiстолi та мушкети набитi порохом i олов'яними льотками, шаблi пристебнутi до поясiв.
Кошовий давав останнi розпорядження.
– Арсене, твоя справа – захопити ворота i протриматись у них до нашого пiдходу! А тодi, синки, – звернувся вiн до всiх, – рубай, криши невiрне сiм'я! Щоб аж у Бахчисара? та Стамбулi вiдчули, як одливаються ворогам сльози i кров наших людей! Та ось i сонечко сходить, а з ним Метелиця знак пода?, що дорога через Днiпро вiльна… Ну, хлопцi, з богом! Арсене, голубе, на тебе вся надiя!
– Не сумнiвайся, батьку! – вiдповiв тихо Звенигора. – Зробимо все як слiд! – I до сво?х на каюцi: – Ну, друзi, вигрiбаймося наперед, на чисту воду!.. Та кричiть же не по-нашому, а по-татарському! Не забудьте!.. Опускайте весла!
Каюк сколихнувся i швидко полетiв по спокiйному дзеркалi зарiчка. За ним рушила вся запорозька флотилiя, але вона не могла, звичайно, наздогнати легкого човна i помiтно вiдстала. Каюк обiгнув мис i вирвався на широку гладiнь основного русла Днiпра.
Туман майже розвiявся. На тому боцi, на Таванi, приблизно за версту вiд каюка, зажовтiли нiздрюватi стiни Кизи-Кермена, викладенi iз черепашника. На високiй вежi мляво колихалося бiле турецьке знамено з червоною габою по краях i кармiнним пiвмiсяцем посерединi.
На березi, перед фортецею, незважаючи на раннiй час, сновигало кiлька татар, мабуть рибалок. Побачивши вдалинi човен, вони завмерли, повитягали ши?, – намагалися розпiзнати людей, що пливли до них.
– Налягай, хлопцi, на весла! Дужче! – пiдбадьорював Звенигора козакiв. – Раз-два! Раз-два! Весла замелькали ще швидше.
Човен прудко мчав до острова.
Раптом з-за плавнiв виринуло кiлька запорозьких чайок. А за ними – ще i ще… Татари на березi дико заверещали i помчали до фортецi. На стiнах зразу ж з'явились аскери. Вдарила гармата. Ядро зi свистом пронеслося над каюком i шубовснуло в воду.
Рибалки вскочили в фортецю, i за ними зачинилися важкi, окутi залiзом ворота.
– Кричiть, хлопцi! Бо тi голомозi чорти ще не признають нас за сво?х! – сказав Звенигора i перший загукав по-татарському: -Ой?, правовiрнi! Не зачиняйте брами! Ми iз колiна Шаяхмета! Врятуйте нас!
Але було ще далеко, i на стiнi, мабуть, не почули, бо пальнули вдруге з гармати.
– Тхоре, кричи, хай йому чорт! Адже ма?ш дужий голос! А то втрет? як бабахнуть, то й кiсток не позбира?мо! – гукнув Звенигора на молодика, що недавно вписався до сiчового ре?стру i, хоча сам походив з Правобережжя, попросився до Лубенського куреня. – Крикни, щоб перестали стрiляти!
Тхiр приклав долонi до рота i загукав:
– Ой?, оглан-джан! Не стрiляй! Сво?! Сво?!
Зi стiн замахали руками. Почулися крики. Тим часом каюк пристав до берега, i переодягнутi татарами запорожцi з галасом i зойками сипнули до фортецi. Добiгши до ворiт, вони вiдчайдушне загрюкали. Тi, хто добре вмiв по-татарськи, навперебiй волали про допомогу.
Однак ворота не вiдчинялись. Тiльки вгорi, на вежi, з оглядового вiконця висунулася кругла голена голова татарина.
– Ой?, оглан-джан! – зарепетував Тхiр. – Вiдчини! Аллах вiддячить тобi за добрiсть твою! Не дай загинути вiд рук невiрних!
Татарин заморгав очима.
– Чекайте, я запитаю бея, чи можна вiдчинити ворота!
– Ах ти, дурна твоя башка! Поки ти шукатимеш бея – хай аллах продовжить його лiта! – козаки посiчуть нас, як безмозких валахiв!
Однак татарин не поспiшав вiдчиняти ворота. З вежi доносилися суперечки: вартовi, видно, не знали, що робити. А запорозькi чайки вже вирвалися на середину рiки, Залп iз гармат не зупинив ?х. Вони ще швидше ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з чайок. На поверхнi води закружляли червонi плями. Та й це не зупинило вiдчайдушного пориву запорожцiв.
Бачачи, що переляканi охоронцi фортецi не наважуються вiдчиняти ворота, Звенигора почав лаятись, погрожувати кулаками.
– Гей, ви, боязкi шакали! Дурнi iшаки? Я посланець великого вiзиоа Мустафи-пашi! Я везу важливий лист вiд вiзира сонцеликому султановi – хай славиться його iм'я!.. Вiдчинiть негайно ворота, паршивi свинi! Чи ви хочете навмисне вiддати мене з важливою звiсткою в руки тих шайтанiв, прокляття аллаха на вашi голови!
Якийсь повновидий ага перехилився з бiйницi, запитав:
– Ти хто?
– Сафар-бей! Посланець Мустафи-пашi! Вiдчиняйте ворота!
Ага сплеснув руками.
– Сафар-бей? О небо! Яким побитом?.. Чекай, я зараз!
По дерев'яних сходах вежi глухо загуркотiло. Брязнули засуви. Заскрипiли дерев'янi пiдойми – i ворота розчинилися.
Запорожцi ринули в замок.
– Швидше! Швидше! -гукнув повновидий ага. – Сафар-бею, сюди! Я Мемдух Айтюр… Ти пам'ята?ш мене?
– Звичайно! – вiдповiв Звенигора, вирвавши з пiхов шаблю i опустивши ?? на голову невiдомого йому Мемдуха Айтюра.
Ага впав. Татари, що сторожували ворота, з диким вереском насiли на Звенигору. Але ?м навперейми кинулися запорожцi. У пiдворiттi зав'язався бiй.
На крик вартових звiдусюди бiгли напiводягнутi аскери й татарськi стрiльцi-сеймени.
– Тхоре, гукай наших, щоб поспiшали! Бо не втрима?мося! – крикнув Звенигора молодиковi, що крутився бiля нього поблизу.
Тхiр метнувся виконувати наказ отамана. Зата?вши намiр убити Звенигору, вiн поки що старався допомагати козакам, бо вiд ?хньо? перемоги залежала i його безпека. Не виходячи з пiдворiття, щоб не наразитися на татарську стрiлу чи яничарську кулю, вiн замахав руками.
– Швидше, братове! Швидше!
Запорожцi стрибали з чайок, мчали до замка. Сiрко, попри свiй похилий вiк, бiг нарiвнi зi всiма. Його обганяли молодi козаки.
– Захоплюйте стiни! Вiдмикайте пороховi погреби! – кричав кошовий. – Тих, хто зда?ться, не знищувати! Ми за них викупимо з неволi наших людей!
Нестримна козацька лавина вкотилась у ворота, де Звенигора з горсткою сво?х смiливцiв ледве стримував натиск ворога. Щоб не прийняти свого за чужого, вони поскидали татарськi малаха? i один одного пiзнавали по довгих оселедцях, що розвiвалися на голених головах.
Поряд зi Звенигорою стали свiжi сили: Метелиця, Спихальський, Сiкач, Товкач, брати Пiвненки. Стрибав, мов горобець, старий, але жвавий дiд Шевчик, i його шабля теж рубала не тiльки повiтря.
Вся залога фортецi вже була на ногах. Турки й татари чинили впертий опiр. Яничари-гармашi спiшно повертали на стiнах гармати, щоб ударити по козаках, якi прорвалися всередину. Але до них уже лiзли чубатi запорожцi i меткими ударами скидали вниз.
Натиск нападаючих був такий нежданий i сильний, що турки з лементом вiдкотились од брами аж до мурiв внутрiшньо? цитаделi. Там зав'язався жорстокий рукопашний бiй. Поволi вiн розпався на окремi вогнища, що спалахували повсюди: на майданi, в тiсних провулках i дворах.
Звенигора зчепився з яничарським агою. Ага, видно, був добрий рубака й успiшно вiдбивав усi випади козака.
Тим часом Тхiр, не встряючи в бiй, крався за Звенигорою назирцi. Навколо лунали крики, стогiн поранених змiшувався з хрипом конаючих, козацьке "слава" i турецьке "алла" зливалися в одне страшне протяжне "а-а-а!" Тхiр у цьому пеклi не втрачав з ока гнучку постать запорожця… Перестрибнувши через глинобитну стiну, з-за яко?, на його думку, було безпечно спостерiгати за бо?м. Тхiр негадано зiткнувся з старим татарином, який вискочив з низьких дверей саклi з луком i сагайдаком у руках. Тхiр вихопив з-за пояса пiстоль i вистрелив старому в груди. Той упав. Тхiр схопив лука, висмикнув з сагайдака стрiлу з бiлим оперенням, злодiйкувато визирнув з-за стiни. Звенигора потиснув агу до само? цитаделi i намагався влучним ударом прикiнчити його або обеззбро?ти.