Тхiр прикинув вiдстань, пiдняв лука. Тятива бренькнула, як струна, – i стрiла слiпучою блискавкою шугнула через майдан…
Але Тхiр не побачив, чи влучив у свою жертву. В ту ж мить позаду нього пролунав пронизливий крик. Вiн отетерiло оглянувся – то, припавши над убитим старим, кричала тоненька, мов очеретинка, татарочка з розмаяними по плечах тонкими косичками.
Тхiр зрозумiв, що з цього боку йому не загрожу? небезпека, i знову виглянув з-за стiни. Вiн сподiвався побачити Звенигору на землi з стрiлою у спинi. Але замiсть того уздрiв Сiкача, який летiв до нього через майдан з високо пiднятою шаблею. А Звенигора тримав на руках якогось запорожця, що намагався вирвати з сво?х грудей заюшену кров'ю стрiлу.
– Прокляття! – скрикнув Тхiр i кинувся до дiвчини. Татарочка зойкнула, простягла вгору руки, нiби захищаючись вiд удару чи благаючи пощади. Однак Тхiр не здержав руки – i шабля зачервонiла вiд дiвочо? кровi.
– Що ти робиш? Навiщо забив дiвчину? -почувся голос Сiкача.
Тхiр спроквола витер шаблю об одяг татарина, сплюнув.
– Змiя! Стрiляла iз лука в наших… Довелося спочатку батька, а потiм – ??…
– А-а, он як!.. Молодець! То вона, стерво, цiлилась у Звенигору… На щастя. Когут помiтив вчасно i затулив собою товариша… Тепер у нього кров цiвкою б'? з рани. Жаль буде, якщо помре, – добрий був козарлюга!.. Ходiмо, брате! Ще багато роботи!
Сiкач побiг до запорожцiв, що вже повсюдно тiснили охоплених розпачем i вiдча?м захисникiв фортецi. А Тхiр, ще не оговтавшись вiд страху i кленучи в думцi Чорнобая, який штовхнув його в це пекло, а сам утiк у Крим до Алi, шмигнув у саклю, щоб поживитися татарським добром.
Бiля Звенигори i пораненого Когута зiбралося кiлька найближчих друзiв. Арсен обережно витягнув iз грудей товариша стрiлу. Метелиця дiстав з глибочезно? кишенi штанiв плескату пляшечку з горiлкою, насипав у не? з порохiвницi пороху, розколотив – i ту пекучу сiру сумiш вилив на рану. Потiм зав'язав чистою полотняною ганчiркою.
– Хлопцi, вiднесiть його на човен, – наказав Звенигора.
Старший Пiвненко пiдняв брата на руки i разом з Товкачем понiс до Днiпра. А запорожцi знову подались у гущавину битви.
Коли впала цитадель, кизи-керменський бей заперся з горсткою сво?х во?нiв у мечетi. З вiкон, з мiнаретiв, з даху вiдстрiлювались вони вiд насiдаючих козакiв.
Поодинокi розрiзненi яничарськi загони з бо?м пробивалися до мечетi i пiд прикриттям сво?х стрiльцiв чинили запеклий опiр козакам.
– Бийте ?х, дiтки! Бийте недовiркiв проклятих! – загримiв серед бою голос Сiрка. – Не давайте опам'ятатися!
I "дiтки", серед яких було чимало сивочубих, нехтуючи смертю, нестримною лавиною поперли на ворога. Один за одним падали яничари, зрошуючи кров'ю кам'янi плити сходiв, дико кричали турецькi аги й татарськi мурзи…
Але вже не було тi?? сили, яка могла б спинити той натиск, той бойовий порив, що охопив козакiв!
Звенигора зi Спихальським увiрвались у мечеть одними з перших. Ще здалеку, через голови низькорослих татар, Арсен побачив вилицюватого бея. Його заступали сво?ми тiлами охоронцi. В очах бея свiтився неймовiрний жах, обличчя трусилося. Бей хотiв би зараз зникнути, провалитися крiзь землю чи хоча б перетворитися на рядового во?на. Однак сите, виплекане обличчя, а особливо оксамитовий бешмет видавали його становище в цiй фортецi.
– Бею, здавайся! – крикнув Звенигора, вимахуючи шаблею. – Ма?ш честь здатися самому Сiрковi.
Збоку свистiла важка шаблюка Спихальського. Татари подалися назад, придавивши бея до стiни. В тiснявi вони не могли вiльно орудувати збро?ю, заважали один одному. Хтось iз них верескнув:
– Урус-шайтан! Урус-шайтан!
Вiд того крику здригнулися захисники мечетi. Кiлькома сильними ударами Звенигора проклав собi дорогу до бея. Спихальський захищав його з тилу.
Бей вирвав з блискучих пiхов шаблю. Мабуть, сьогоднi вона ще не була в дiлi. Схрестив ?? з козацькою.
Тепер Звенигора вже не бачив нiчого, крiм лискучого одутлого лиця татарського мурзи. Та в пам'ятi, мов падуча зiрка, сяйнула згадка про невольничий ринок у Кафi: холодне сонце, похмуре море, напiвроздягнутi невiльники i свист батогiв, що падали на його плечi… Ненависть потро?ла його сили. В напiвтемнiй мечетi вiд схрещених ша-бель бризнули слiпучi iскри. Бей не мав куди вiдступати й оборонявся люто, затято. Його шабля успiшно вiдбивала всi випади козака. Та, видно, страх скував серце ханського вельможi, бо лоб його вкрився рясними краплями поту.
Звенигора вiдступив на крок й усiм тiлом вiдхилився назад, навмисне накликаючи бея на себе. Татарин мимовiльно подався слiдом, розслабляючи далеко витягнуту руку. Звенигора несподiвано i мiцно ударив спiднизу. Шабля супротивника мелькнула в повiтрi, перелетiла через голову козака i з брязкотом упала на кам'яну долiвку. Бей смертельно зблiд, вiдсахнувся назад – й уперся плечима в стiну. До його горла дiткнулося холодне вiстря блискучо? крицi. Та Звенигора в останню мить стримав руку.
– Бею, накажи сво?м людям припинити опiр! За це матимеш життя! Ну!
– О правовiрнi! Аллах вiдступився вiд нас! – вигукнув бей хрипко. – Наказую скласти зброю! Здавайтеся! Здавайтеся!.. О горе нам, сини Магомета!
Спочатку найближчi до бея аскери покидали шаблi. Потiм, коли бей повторив голосно свiй наказ, здалися iншi.
В мечетi настала тиша. Тiльки чулося важке дихання багатьох стомлених людей та стогiн поранених.
До Звенигори пiдiйшов Сiрко. Обняв козака.
– Спасибi, синку! Я все бачив!.. Гарну птаху спiймав! Молодець! – I ще раз притиснув до грудей.
…Опiвднi важко навантажена гарматами, яничарками, порохом, полоненими козацька флотилiя вiдчалила вiд Таванi. На мiсцi фортецi лишилися купи камiння, трупи. В небо чорними стовпами здiймалися густi смердючi дими.
7
Пiдпливаючи до Сiчi, Звенигора мiркував про те, як крiзь турецькi й татарськi заслони i роз'?зди пробратися до Чигирина. На серцi було тривожно. Боявся, що вже не знайде Романа. Трауернiхт мiг за цей час вивезти його або закатувати. Турки могли взяти мiсто i всiх полонених вирiзати чи потягнути в неволю, як це вони зробили три роки тому в Кам'янцi. А могли просто обложити мiсто так, що в нього i миша не прослизне.
Десятки думок ро?лися в Арсеновiй головi, десятки найрiзноманiтнiших гадок виникало в нього. Та всi вони розвiялися в одну мить, коли флотилiя причалила до сiчово? пристанi.
Не встиг Звенигора зiйти на берег, як його покликали до кошового, – вiн прибув трохи ранiше.
Сiрко стояв в оточеннi кiлькох старшин, що водили сво? куренi на Буг. Перед ним вклякнув на колiнах молоденький яничарський ага. В очах аги – переляк i мольба.
– Арсене, потрiбно докладно i точно розпитати цього хлопця, – сказав кошовий. – Вiн, зда?ться, зна? багато цiкавого для нас… Гей, ага, – звернувся Сiрко до турка, – ти вже зна?ш, хто я, i переконався, що жартувати з тобою не входить у мо? намiри. Скажеш правду – житимеш, збрешеш – годуватимеш ракiв у Днiпрi! Зрозумiв?
Звенигора переклав.
– Зрозумiв, паша.
Сiрко усмiхнувся, почувши, як його велича? турок.
– А якщо зрозумiв, тодi скажи: куди прямував твiй загiн з валкою поранених i хворих з-пiд Чигирина? Чому вiн iшов не на Аджидер, а звернув до Днiпра?
Турок метнув зляканий погляд на Сiрка i старшин, iдо суворо дивилися на нього.
– Такий був наказ великого вiзира, паша, – пробелькотав вiн.
– Який наказ?
– Ми повиннi були добратися до Днiпра i там чекати нашу флотилiю…
– Ну?
– Вона привезе харчовi припаси та порох для вiйська великого вiзира, паша. А ми мали. здавши поранених i хворих, забрати все те i везти пiд Чигирин.
– Ранiш ви ?здили до Аджидера або до Очакова.
– Так. Але туди вдвiчi далi…
– Отже, Кара Мустафа вiдчува? нестачу в припасах, якщо так поспiша? отримати ?х?
– Вiдчува?, паша. Вiйська багато – припасiв мало… Розраховували знайти на Укра?нi, але торiк Iбрагiм-паша так сплюндрував край, що нам цього року нiчого не лишилося.
– Сам поживився, як пес макогоном, i свого наступника пiдвiв пiд дурного хату! – похмуро посмiхнувся кошовий. – Скiльки ж кораблiв ма? прибути?
– Не знаю, паша… Але судячи з кiлькостi наших возiв, мусить бути багато.
– Ну що ж, буде знову робота… Турки пруться на Укра?ну, як грiшнi душi до пекла.