– Але ж, батьку кошовий, менi вкрай треба в Чигирин! – вигукнув Звенигора.
– Знаю. Чув. Похвально, що так дба?ш про товариша. Але й тут ти не менше потрiбний. А може, бiльше! Це був наказ, i Звенигора не став перечити.
– Вiдведiть агу! – розпорядився Сiрко. – Зда?ться, вiн сказав правду… Приготуйте все до нового походу: поповнiть на чайках запаси ядер, пороху, сухарiв, саламахи! Виступа?мо на свiтанку!
8
– Друже, дивися – пливуть! – вигукнув Сiкач, сидячи на товстому суку старезно? гiллясто? верби, що високо здiймалася над iншими деревами.
Товкач прижмурив проти сонця очi.
– Я щось не бачу… Ти часом не брешеш?
– ?й-богу, пливуть!.. Та куди ти дивишся?.. Ген – проти Краснякова випливають. Повертають, зда?ться, в гирло Корабельно?… Та скiльки ж ?х, матiнко!
Тепер уже й Товкач побачив турецьку флотилiю. На широкому, блискучому проти сонця плесi Днiпра виринали з-за повороту кораблi. Один, два, три… п'ять… десять… двадцять… п'ятдесят… Товкач збився з лiку.
– Це вони! Не гаймо часу! Бiжiмо мерщiй до кошового! – вигукнув Сiкач, швидко спускаючись униз.
Вислухавши дозорцiв, Сiрко почепив на шаблю шапку i пiдняв угору. Це був умовний знак. У ту ж мить десятки чайок виринули з очеретiв, з-за кущiв верболозу i прудко помчали на перехват турецьких кораблiв. Мов бистрокрилi птахи, летiли вони по спокiйних водах рiчки Корабельно?, зi всiх бокiв оточуючи ворожу флотилiю.
– З богом, браття-молодцi! – прогримiв Сiркiв голос. – Бийте з гакiвниць! Стрiляйте з мушкетiв! На приступ! На приступ! Приготуйте абордажнi гаки!
Над рiкою пролунали гарматнi пострiли. Запорозькi гакiвницi, укрiпленi на носах човнiв, ударили картеччю. Турки вiдповiли ядрами. Пороховий дим заклубочився над кораблями, над зеленими плавнями.
Двi пiдбитi чайки пiшли на дно. Уцiлiлi запорожцi борсалися в водi, скидали з себе одяг i, пирхаючи, завертали до берега.
Сiрко стояв на сво?й чайцi, скидаючи поглядом усе гирло Корабельно?, де зав'язався бiй. Турецькi кораблi зупинилися, зламали стрiй. На них заметушилися, закричали яничари, посилюючи гарматний вогонь.
– Метайте вогненнi трубки! Приголомшiть песиголовцiв! – крикнув Сiрко, бачачи, що й ще одна чайка, в яку влучило ядро, перевернулася й пiшла на дно.
На кожнiй чайцi було по двi начиненi порохом трубки, виготовленi в сiчових майстернях. Це був чудесний винахiд запорожцiв. З одного боку трубка наглухо заклепана, з другого – вiдкрита. Сюди насипався порох, вправлявся просякнутий селiтрою гнiт. Трубка вставлялася замiсть ядра в гакiвницю. Невеличкий заряд пороху виштовхував трубку з цiвки гармати, а також пiдпалював гнiт. Вiд гноту загорався порох в самiй трубцi, мчав ?? до цiлi, де вона з страшним громом i вогнем розривалася…
Почувши наказ кошового, Звенигора вставив трубку в жерло гармати, насипав у запал пороху i приклав смолоскип. Вогненна трубка прокреслила в сизому вiд порохового диму повiтрi яскравий слiд i вибухнула в снастях переднього ворожого корабля. Снiп вогню заслiпив очi… Турки дико закричали i метнулися гасити пожежу.
Чайка ковзнула боком об борт корабля.
– Кидайте гаки! – крикнув Звенигора.
Вгору полетiли важкi залiзнi гаки з гострими лапами. Заколихалися мiцнi мотузянi драбини. Над бортом блиснули кривi турецькi шаблi. Деякi навiть устигли перерубати двi чи три драбини, але з чайки гримнув залп козацьких мушкетiв – i кiлька яничарiв з криком шубовснули в воду.
– На приступ! На приступ!
Звенигора ухопився рукою за щабель – потягнув до себе: чи мiцно ввiгнався гак у дерев'яну обшивку корабля? Мiцно? Тодi – шаблю в зуби, пiстоль – у праву руку, – швидко подерся вгору. Перекинув ногу за борт… На нього налетiв яничар, замахнувся шаблею. Звенигора вистрелив йому впритул у груди. Турок без зойку впав навзнак. Звенигора переступив через нього i шаблею вiдбив напад приземкуватого огрядного аги.
А знизу вже лiзли Метелиця, Спихальський, Сiкач, Пiвень На палубi зав'язався короткий, але жорстокий бiй. Замовкли пiстолi й мушкети. Рубалися шаблями й ятаганами.
– Бийте ?х, iродiв, хлопцi! – гримiв Метелиця, покриваючи сво?м могутнiм голосом гамiр i крики. – Не милуйте проклятих! Вони нашого брата не милують!
Його шабля не знала втоми. Разом з Сiкачем i Товкачем вiн тiснив яничарiв до корми i скидав там у воду. Бiля нього вертiвся Шевчик, жалячи, мов гедзь, тих, що виверталися з-пiд удару Метелицi.
Звенигора бився мовчки. Зате Спихальський, iдучи поруч, не стримував язика.
– А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене! – приказував вiн, опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. -Згинь до дзябла!
Його гучний голос, як i голос Метелицi, наводив жах на ворогiв.
– Налiтай, прошу пана! – гримiв на всю палубу. – Частуватиму повною чарою!
– Пане Мартине, – крикнув Звенигора, – дивись, яка пташка перед нами! Сам паша! Живим треба взяти!
В гуртi яничарiв, що вiдбивалися вiд козакiв; червонiла оксамитова феска пашi.
– А перун на його голову! – заревiв Спихальський. – Ото, прошу пана, так зустрiч! – I гукнув через голови туркiв: – Гей, паша, здавайся!
Високий худий паша пiдняв очi, i злiсна посмiшка, спотворила його сухе коричневе обличчя. Сива цапина борода засiпалась, мовби ?? хто смикав знизу.
– Здавайся, паша! – крикнув i Звенигора.
Паша люто глипнув на козака i вихопив з-за пояса пiстоль.
– Мартине, стережись! – гукнув Звенигора. Та було пiзно. Прогримiв пострiл. Спихальський зойкнув i випустив з руки шаблю. Куля влучила в груди.
– Ах, псякрев!.. – Вiн зiгнувся, затулив рану долонями i поволi почав осiдати на залиту кров'ю палубу…
Звенигора побачив, що крiзь пальцi товариша сочиться Кров, пiдхопив Спихальського за стан, пiдтримав, щоб не впав пiд ноги очманiлих бiйцiв.
– Браття, кiнчайте ?х! – гукнув до козакiв. – Але пашу вiзьмiть живцем! .
– Друже, облиш… То ?сть смерть моя, – простогнав пан Мартин. – Ах, псякрев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську… ойчизну укохану!
Звенигора вiдтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайцi. Люта ненависть, гнiв, жаль струсонули його серце. Не брати пашу. в полон! Вiдомстити за пана Мартина!
Але бiй уже закiнчився. Всюди лежали вбитi й пораненi. Паша стояв пiд стiнкою надбудови, схрестивши на грудях руки. По його зморшкуватих щоках котилися сльози… Козаки навколо нього важко вiдхекувались, витирали з лобiв пiт.
Звенигора пiдняв шаблю.
– Старий пес! Нема тобi мо?? пощадив
Козаки перехопили його,
– Опам'ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти його живцем!.. Та й беззбройний вiн…
Звенигора понурив голову. Сльози душили, забивали вiддих. Через силу видавив з себе пекучi слова:
– Пана Мартина… убив вiн, собака!.. Ех! – Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя. – Негiдник!
Той люто блиснув очима.
– Я во?н! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смiй! Я чесно оборонявся!
Звенигора вiдiйшов.
Бiй на Днiпрi затихав. Кiлька фелюк горiло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радiснi вигуки запорожцiв, поодинокi пострiли на тих кораблях, де ще турки чинили опiр.
…Перед вечором величезна флотилiя, що складалася iз двох сотень козацьких чайок i майже сотнi турецьких сандалiв та фелюк, навантажених хлiбом, порохом, ядрами та iншими припасами, поволi вирушила з гирла рiчки Корабельно? i попливла вгору по Днiпру.
Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рiкою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей i кучеряво-срiбних верболозiв.
Спихальський лежить на бiлих турецьких простирадлах. Над ним схилився дiд Шевчик, беззубим ротом шамкотить:
– Мати божа, царице небесна, поможи козаковi й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тiло бiльше не болiло, щоб душа мужала, рука – шаблю держала, ноги – по землi ходили, очi-на ясний свiт глядiли!.. А ти, лихоманко-поганко, бiлого тiла не ломи! Лети собi на луги, на широкi береги, в чортори? на камiння, на зелене баговиння, в глибокi вертепища, непролазнi хащi-нетрища, де Марище бродить, де смерть колобродить, – тьху, згинь, пропади, цур тобi й пекi
Шевчик сплюнув через борт i рукавом витер рота. Поки вiн говорив. Метелиця зневажливо дивився на свого старого побратима. Потiм рiшуче вiдсторонив його рукою: