– Тво? небилицi – дурницi! Ось дай-но я його полiкую! По-сво?му!
Вiн знову дiстав з глибочезно? кишенi пляшку, налив з не? у рiг, що в походi замiняв йому кухоль, горiлки, насипав з порохiвницi пороху – розколотив усе те дулом пiстоля i пiднiс пановi Мартину.
– На, сину, випий половину! – I пiдвiв його. Спихальський випив. Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м'яку подушку.
Другу половину Метелиця вилив йому на ранку i туго перев'язав чистою ганчiркою.
– Ось так! Вiдпочивай тепера!
Пiдвiвшись, знову налив у рiг горiлки. Глянув на пожовтiлого Спихальського, крякнув.
– Ну, за тво? здоров'я, козаче!
Пiднiс рiг до рота, але несподiвано почув покашлювання Звенигори, побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в повiтрi… Потiм поволi, не без жалю, вiдхилилася вiд рота i вихлюпнула горiлку з рога в Днiпро.
– Кгм, кгм! – крякнув, витираючи долонею сухi вуса. Дiд Шевчик, дивлячись на пляшку, в якiй ще було трохи жовтувато? рiдини, смачно облизався.
Спихальський розплющив очi, хапнув спраглими, запеченими вустами прохолодного вечiрнього повiтря.
– Арсене, друже… поховай мене на такiй високiй горi… жеби було видно мi всеньке Подiлля… i ту дальшу землю… мою ойчизну… Польську… – Вiн говорив тихо, з натугою, але розбiрливо. Видно було, що кожне слово завдавало йому нестерпного болю. – А коли доведеться бути… в Закопаному, то… вiдшукай панi Ванду… Скажи, же я ?й… усе прощаю… Навiть зраду… з тим глистом маршалкем… Прощаю… як бога кохам!..
Звенигора вiдвернувся, щоб пан Мартин не бачив у його очах слiз. "От i довоювався, пане Мартине! Довоювався… I не побачиш сво?? ойчизни i невiрно? Ванди, яку ти все-таки, незважаючи нi на що, кохав… Ти був зовнi незграбний i трохи дивакуватий, але мав добре i по-дитячому нiжне серце. Ти був шляхтич, але з тi?? шляхти, яку в народi звуть голопузою i яка нiчого, крiм гонору, не ма?. Тому ти не цурався простого народу i стояв ближче до нього, нiж до шляхетних магнатiв, якi гордували тобою i використовували, як хлопчика-козачка, на побiгеньках… Ех, пане Мартине, пане Мартине!" А вголос сказав:
– Не впадай у розпач, пане Мартине. Не помреш ти… Ось допливемо вночi до Сiчi – вiзьму коней i помчу з тобою в Дубову Балку… А там Якуб i дiдусь Онопрiй зроблять таку мазь, що враз поставить тебе на ноги. I хвицатимеш ти, як жеребець копитами… Житимеш – не тужитимеш! До ста лiт!
На блiдому, покритому холодним потом обличчi Спихальського промайнула слабка усмiшка.
– Добрий ти, Арсене, хлопак… Мам тебе за брата! Вiн заплющив очi i, знесилений, затих.
ЧИГИРИН
1
Йшов третiй тиждень облоги Чигирина. Росiйсько-укра?нське вiйсько, переправившись бiля Бужина на правий берег Днiпра, в рiшучому бою вiдкинуло туркiв i татар за Тясмин, захопило Калиновий мiст i встановило зв'язок з обложеними. Однак, незважаючи на те, що турки втратили двадцять вiсiм гармат, вози з порохом, табуни скоту i коней, незважаючи на те, що у витолочених бур'янах лишилися лежати сотнi во?нiв падишаха, великий вiзир Мустафа мав ще достатньо сил, щоб не впасти у вiдчай i не повторити торiшньо? помилки Iбрагiма-пашi – без генерально? битви знятися з позицiй i тiкати.
Коли вiйська зупинилися на укрiпленому правому березi Тясмину, а уруси, як доносили вивiдачi, не проявили намiру форсувати рiчку i з ходу нападати на турецькi позицi?, Кара Мустафа наказав усiм пашам зiбратися на вiйськову раду.
Велике розкiшне шатро вiзира ледве вмiстило всiх найвищих вiйськових вождiв.
Кара Мустафа сидiв похмурий, насуплений, чорний, мов головешка. Пашi мовчки перезиралися, чекаючи прочухана за поразку. Тiльки гоноровитий i хитрий хан Мюрад-Гiрей тримався незалежно, даючи всiм вiдчути, що за його спиною – п'ятдесят тисяч вершникiв.
Але вiзир заговорив у незвичному для себе тонi – тихо, без роздратування.
– Доблеснi во?ни падишаха, аллах покарав нас за те, що ми принесли сюди, в хижi степи сарматськi, мало ненавистi в сво?х серцях до невiрних, мало мужностi i гарячого бажання прославити велику державу османiв, сонцеликого хондкара i себе… Ось уже наступа? четвертий тиждень облоги, а ми не можемо взяти цього проклятого мiста! А вчора i сьогоднi змушенi були показати хребет во?нам гетьмана Самойловича i Ромодана-пашi… Ганьба нам!.. I я хочу запитати вас, прославленi полководцi, – i тебе, Ахмет, паша ?гипетський, i тебе, Суваш, паша константинопольський, i тебе, Кур-паша, i тебе, Чурум-паша, i всiх вас, во?нiв, у доблестi яких я нiколи не сумнiвався, – чому ми, маючи вдвiчi бiльше вiйська, нiж в урусiв, змушенi сьогоднi ганебно тiкати з поля бою? Ну?
Запала тяжка мовчанка.
Кара Мустафа застиг, мов чорна статуя.
Першим пiдвiвся Ахмет-паша. Шовковим шарфиком витер з лоба пiт. Заговорив неголосно.
– Великий вiзире i все доблесне во?нство, по довгих роздумах я дiйшов висновку, що з якихось невiдомих менi причин аллах вiдступився вiд нас i вже не надiля? сво?х захисникiв милiстю сво?ю… Нiчим iншим я не можу пояснити втрату нами вчора i сьогоднi багатьох во?нiв наших iсламських i гармат… Мо? вiйсько зменшилося на третину. А до урусiв прибули з пiвночi свiжi сили… Я не бачу можливостi продовжувати далi цю затяжну i небезпечну для слави нашо? вiйну. Я нiколи не був боягузом, але зараз у мо? серце закрада?ться страх. Аллах вiдступився вiд нас, i невiрнi можуть взяти верх над нами… Тому я за негайний почесний вiдступ, бо iнакше i переможне наше вiйсько iсламське загине, i гармати всi втратимо. Честь держави до самого воскресiння мертвих буде загублено, а ми за це будемо проклятi на вiки вiчнi!
Ахмет-паша уклонився i сiв.
Усi мовчали, похмурi, пригнiченi. Кожен розумiв, що коли майже за мiсяць не пощастило двохсоттисячному вiйську здобути Чигирин, на валах якого до вчорашнього дня зоставалося не бiльше семи-восьми тисяч украй змучених, виснажених стрiльцiв та козакiв, то тепер, пiсля того, як уруси стали по лiвому березi Тясмину i мають вiльний вхiд у мiсто, тiльки чудо може допомогти туркам i татарам добитися тут перемоги.
Нарештi, мовчанку порушив Кур-паша. З великим зусиллям пiдняв важке огрядне тiло, вiдсапнув, нiби здерся на високу гору.
– Великий вiзире, сили вiйська вичерпалися. Нi пiдкопи, нi мiни, нi апрошi, нi безперервний обстрiл з гармат, нi бо? на самих стiнах – нiщо не допомогло синам Магомета взяти обложене мiсто. Ми вiдчува?мо нестачу в усьому: мало хлiба, обмаль пороху, лише на один-два штурми – бомб та ядер. Зате багато вбитих, хворих i поранених!
– Чого ж хоче Кур-паша? – спитав вiзир.
– Почесного вiдступу.
– Такого, як минулого року? Тодi ми почесне вiдступили…
Хан Мюрад-Гiрей гарячкове схопився з мiсця. Злiсно блиснув на Кур-пашу розкосими чорними очима.
– Великий вiзире, славнi i мужнi во?ни Магомета, достойнiсть вiри i держави нашо?, а також честь уряду падишаха вимагають вiд нас одного – перемоги!.. Я пам'ятаю, як торiк, майже в цей саме час i на цьому ж мiсцi, мiй попередник хан Селiм-Гiрей на нарадi в Iбрагiма-пашi казав те ж саме, що зараз кажуть Ахмет-паша i Кур-паша. Хто забув, я нагадаю. Ось його слова: "Вiйсько iсламське, що перебува? в таборi i в окопах, не може вистояти зараз проти невiрних. Якщо облога мiста затягнеться ще на днiв два, то i переможне во?нство, i снаряди, i гармати нашi – все загине, i ми, очевидно, осоромимося. Найрозсудливiше i найкраще буде, якщо ми виведемо з окопiв вiйсько, витягнемо гармати та й пiдемо собi прямо по рятiвному шляху вiдступу…" Хiба не те ж сьогоднi кажуть славнi пашi? Але я вас запитую: де зараз хан Селiм-Гiрей i вiзир Iбрагiм-паша?
Всi мовчали, понуривши голови, опустивши очi в землю. Хан нагадав ?м про важку i незавидну долю торiшнiх полководцiв.
А хан говорив далi, все бiльше розпалюючись:
– Вони в ганьбi i неславi, як раби, кинутi на безлюдний острiв… Позбавленi багатства, чинiв i заслуг, конають у голодi i загальному презирствi… Невже i вам, пашi, хочеться тако? ж долi?.. Нi, я не хочу! Мо? во?ни готовi i завтра, i пiслязавтра, i скiльки потрiбно буде нести тяготи вiйни i добитися славно? перемоги!.. Хай поможе нам аллах!