– Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, – промовив Спихальський. – А я i не знав… Ох, i везе ж менi на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То зустрiлисьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе… Може й ти, пане Звенигора, такий же, як i вони? Га?
– Всi ми з одного тiста, пане Мартине, – морщачись вiд болю, усмiхнувся Звенигора. – Та ти не думай про це. Ми, врештi, непоганi люди!
– Га-га-га! – зареготав Спихальський. – Я в цьому й не сумнiвався… Менi стало весело вiд думки, же i я наберуся од вас духу лайдацького i сво?воленства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, пiдбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах, як Костка Наперський. О пан ?зус!
– Спершу дай вибратися з цi?? дiри, пане Мартине.
– А то так, прошу пана… Отож я i мiзкую, до чого ж розповiв пан Роман притчу iз свого минулого життя. Чи не випередити i нам свого кривдника Абдурахмана й уколошкати його до того, як вiн спустить з нас шкуру? Га?
– А чого ж. Це славна думка! – погодився Звенигора. – Тiльки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися бiля ланцюга. Час не жде!
Вони ще довго шепотiлися в темрявi. Нiхто на них не звертав уваги, нiхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумiв вiтер, завиваючи в снастях корабля, стогнало в глибинi море. Чувся стогiн невiльникiв, що марили ввi снi, та брязкiт кайданiв, коли хтось перевертався чи розпростував ноги.
4
Другого дня вiтер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку.
З палуби доносилися стурбованi голоси корабельних старшин. З окремих слiв, що долiтали в тiсне примiщення веслярiв, Звенигора зрозумiв одно: буде буря! Вiн одразу ж сказав про це товаришам.
– Романе, брате, роби що хочеш, а сьогоднi треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самi… Остерiгайся тiльки, щоб не побачив Абдурахман!
– Для чого ризикувати? – здивувався Роман.
– В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручнiше злапати. Бач – як кида? його, сатану! Не вдержиться на помостi та, дивись, якраз опиниться у мене в обiймах! Отут йому i гаплик!
– Не розмовляйте, собаки! – закричав здалеку Абдурахман i, прискочивши до Звенигори, кiлька разiв ударив гарапником.
Невiльники похилили голови i завзятiше налягли на опачину.
– Ну, зачекай, псякрев, – прошепотiв Спихальський, – потрапиш ти менi до рук!
Весь день Звенигора i Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярiв, люто тер залiзнi кiльця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тодi вiн плював на розжарений метал i заходжувався терти ще лютiше.
Перед вечором "Чорний дракон" здригнувся, нiби налетiв на якусь пiдводну перепону. Гребцiв шарпнуло так, що вони злетiли з лав. Трiснуло кiлька весел. Абдурахман розпластався на помостi i довго не пiдводився. Почулися крики вiдчаю i жаху. Хтось почав молитися.
Роман не держався за весло, i його кинуло сильнiше за iнших. Вiн упав з лави i, виставивши наперед руки, щоб не вдаритись головою об дубову перегородку, покотився .в глухий куток носово? частини судна. Щось обпекло ноги, – невидима сила здирала кайдани разом зi шкiрою. В ту ж мить болiсно скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв неймовiрний шум i гвалт, його гучний голос, здавалося, заглушив i стогiн невiльникiв, i трiск весел, i рев бурi.
Нiхто не знав, що трапилось. Помалу пiдводилися, охкаючи i потираючи боки, невiльники. Абдурахман позеленiв од страху, посiрiлими губами шептав молитву.
I тут усi раптом вiдчули, що корабель не так хита?, як ранiш.
– Браття, тонемо! – пролунав чийсь переляканий голос.
– ?зус-Марiя! – прошепотiв Спихальський.
Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходiв i подерся нагору. Та незабаром вiн повернувся в супроводi корабельного аги.
– Тихо! – гаркнув ага.- Чого розкричалися, скаженi вiслюки! Корабель не потопа?! Славу аллаху, паша Семестаф – хай живе вiн сто лiт! – майстерно ввiв його в тиху бухту, i ми тут перебудемо бурю! Розберiть весла – i всi за роботу! Треба вiдтягти судно в безпечнiше мiсце – там заночу?мо.
Гомiн улiгся. Поламанi весла було викинуто. Невiльники взялися до роботи. Нiхто на них не покрикував, нiхто не лупцював: усiх пiдганяло бажання врятуватися вiд смертi. Навiть Абдурахман якось притих i тiльки спiдлоба позирав на веслярiв.
Знову вдарив барабан, однак його глухi звуки уже не падали важким каменем на серця невiльникiв, не викликали огиди i ненавистi, а здавалися провiсниками порятунку.
Звенигора й Спихальський теж мiцно налягли на весло. Власне, тягнув його один Спихальський, – аж стогнав, але тягнув, щоб не вибитися з розмiреного темпу, щоб не вiдстати вiд iнших. Арсен допомагав йому зовсiм небагато: знiвечена спина вiд кожного руху вiддавала таким болем, нiби на не? хто кидав гарячим приском.
Роман вовтузився в сво?му кутку з цепом.
Раптом вiн тихенько скрикнув.
– Друзi, готово! – Вiд радощiв голос його тремтiв. – Погляньте, ланцюг перервався! Недарма менi мало не вiдiрвало нiг… Такий удар був!
Спихальський на радощах пiдстрибнув на лавi.
– Ха, холера ясна! Дiждались! Арсене, брате!..
– Тс-с-с! Спокiйно, панове-браття! – прошепотiв Звенигора одними вустами. – Романе, берися за весло! Ми не повиннi жодним словом, жодним рухом виказати себе! Будьмо зараз особливо обережнi… Поговоримо вночi!
Не вiрячи сам собi, Роман тремтячими пальцями ще раз помацав перервану ланку ланцюга i взявся за весло.
За стiнами корабля шаленiв пiвнiчний вiтер.
5
"Чорний дракон" злегка погойдувався на каламутних водах невелико? затишно? бухти, оточено? з сушi високими горбами.
Коли було кинуто якорi, паша Семестаф вiдпустив стомлених морякiв на спочинок, а сам, лишивши на палубi двох вартових, у сво?й каютi став на колiна, пiдняв угору молитовне складенi руки i прошепотiв:
– О аллах! Всемогутнiй i всемилостивий аллах! Ти один дав мо?м рукам твердiсть, а серцю – мужнiсть! Спасибi тобi за це!.. I я врятував корабель падишаха, а з ним – сво? життя i честь. Хай славиться тво? iм'я до самого воскресiння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всiх землях невiрних!
Пiдвiвшись, паша роздягнувся, дмухнув на свiтильник i лiг на вузьке лiжко. Йому було легко на серцi: смiливим входом у знайому бухту вiн урятував судно i сам уникнув певно? загибелi. Тепер можна спокiйно поспати!
Однак сон довго не йшов. Грiзно ревла за кам'янистим пасмом, що вiдгороджувало бухту вiд моря, буря, i думка про те, що "Чорний дракон" в цей час мiг би ще бути серед розбурхано? стихi?, холодила серце. Пригадалося, як судно, входячи в бухту, врiзалося в пiщану мiлину i замалим не перекинулось. Вiн ледве втримався за поручнi на капiтанському мiстку… Але, слава аллаховi, пронесло! Тепер корабель у безпецi! За день-два буря вщухне – i знову можна буде випливати в море.
Пiд шум вiтру i плин власних думок паша непомiтно заснув.
Здавалося, спав увесь корабель. Вартовi – на кормi i на носi судна – понатягали на голови башлики, закуталися тугiше в довгi аби[5] i, примостившись у затишних мiсцях, спокiйно дрiмали. Хропли в сво?х тiсних задушливих каютах яничари. На нижнiй палубi час вiд часу дзенькали кайданами ввi снi невiльники.
Не спали тiльки Звенигора, Во?нов i Спихальський. Лежали мовчки в пiтьмi, вичiкуючи, поки всi на кораблi поснуть.
Протяжний свист вiтру i приглушений рокiт розбурханого моря сприяли ?хньому задумовi.
Десь опiвночi Роман обережно витягнув з-помiж нiг обривок ланцюга. Потiм допомiг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вiльнi! Правда, лишалися кайдани на ногах, i вони все ще перебували на кораблi, та це вже не лякало.
Пересилюючи бiль, що пронизував спину, Звенигора перший встав iз ненависно? лави, пiдiйшов до дверей комiрчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Дверi прочинилися. З комiрчини неслося потужне хропiння наглядача.
– Чекай, Арсене! Дай-но я! – заблагав Спихальський i протиснувся в комiрчину перший. Вiн простягнув у темрявi сво? довгi мiцнi руки i намацав лiжко Абдурахмана. – Псякрев! Добрався я ниньки до тебе!
Вiдчувши на ши? цупкi пальцi, наглядач прокинувся i злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота.
– Арсене, розтлумач йому, хто ми i чого прийшли сюди. Скажи йому, що ми жалi?мо, що не ма?мо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла!