Слова хана справили велике враження на всiх. Тепер уже нiхто не наважувався подати голос за почесний вiдступ. Усi мовчали.
Кара Мустафа сухими довгими пальцями, на яких кров'янилися в перснях рубiни, стукнув по блискучому ефесу шаблi.
– Я уважно вислухав усiх. Бiльшiсть iз вас дба? не про велич Османсько? держави, не про славу аллаха й iсламу, а про спокiй, про врятування власних голiв, що не гiдно во?нiв падишаха! Бойовий дух ваш пiдупав. Але вiн здобува?ться в бою, в перемогах! Тому владою, даною менi падишахом, наказую розпочати, перед тим добре пiдготувавшись, генеральний штурм Чигирина! Це мiсто я зiтру з лиця землi, а на Чигиринському замку власноручно пiднiму знамено iсламу!..
Пашi розумiли настрiй вiзира. Два роки пiдряд усе турецьке вiйсько не могло здобути Чигирин, не кажучи вже про остаточну перемогу. Катастрофiчне падав престиж Османсько? держави серед iнших держав Сходу i Заходу. Султан лютував. I Кара Мустафа, пам'ятаючи про гiрку долю Iбрагiма-пашi, бажав перемоги. Перемоги за всяку цiну! Тiльки падiння Чигирина могло врятувати його становище у вiйську й державi, а можливо й голову. Що буде потiм, чи пощастить Портi утримати завойованi землi Укра?ни, чи нi, – це його зовсiм не цiкавило i не турбувало. Йшлося про найважливiше для нього – про власне життя i власний добробут. А тут – пашi знали – у вiзира двох думок не було… Бiльше того, вiзир знав, що здобуття Чигирина, всупереч сподiванням султана, не принесе бажано? перемоги, однак це вряту? честь вiйська i його власну честь. Тому з такою твердiстю вiн домагався свого.
– Я хотiв би знати, високоповажаний хане Мюрад-Гi-рею, – промовив пiсля паузи вiзир, – чи тво? нукери привезли сина Ромодана-пашi з Бахчисарая, чи нi?
– Привезли, великий вiзире.
– Хай приведуть його до мене!.. А зараз – усi йдiть i готуйте вiйсько до нового наступу, i хай допоможе нам аллах!
Пашi, мовчки кланяючись, почали виходити з намету.
2
Обминувши Павлиш, захоплений татарами, загiн запорожцiв, що супроводжував пашу до гетьмана Самойловича, повернув на пiвнiчний захiд. Пiд жупаном у Звенигори похрускував свiжий сувiй паперу – Сiркiв лист гетьману.
Запорожцi ?хали швидко i сподiвалися наступного дня вранцi бути пiд Чигирином. Мiж двох коней, у брезентовiй попонi, обкладений подушками, лежав Спихальський. Звенигора вiз його в Дубову Балку, де, як вiн гадав, Якуб зможе поставити козака на ноги.
Всюди виднiлися слiди турецько-татарсько? навали. Спустошенi, спаленi села. Витоптанi ниви. Кiстяки корiв i коней при дорозi, а подекуди – людськi трупи. Здичавiлi собаки вили по-вовчому, ховаючись у сухих бур'янах.
Звенигора вислав наперед дозорцiв: по степу никали ворожi роз'?зди.
Надвечiр один з дозорцiв, що ?хав по лiву руку, раптом круто повернув коня i чвалом помчав до загону.
– Турки! -ще здалеку крикнув вiн. -Мчать сюдиi
Звенигора зрозумiв, що ?х помiтили. Тепер надiя на швидких козацьких коней. Але ж вони без вiдпочинку подолали вiдстань вiд Чортомлику майже до Тясмину! Не близький свiт! I все ж…
– Уперед! – крикнув стривожено.
Загула пiд копитами земля. Зашелестiв, зашумiв сухий типчак. Козаки повернули до далекого лiсу, що виднiвся на обрi?.
А турки гнали навперейми, ?х було з пiвсотнi. Звенигора розпiзнав темне вбрання спагi?в. Усi як один на бiлих конях, вони виглядали мальовниче i грiзно. Здавалося – летять чорнi привиди.
Запорожцi вихопили шаблi – плазами ударили коней по крупах. Бiднi тварини прищулили вуха, витягли ши? i ще швидше рвонули вперед. Та вiдстань до переслiдувачiв не зменшилась. Турецькi рисаки вперто наздоганяли втiкачiв.
– Батьку Корнiю, женiть до лiсу! Рятуйте пана Мартина! Везiть прямо в Дубову Балку… А пашу – гетьмановi! – крикнув на ходу Звенигора. – А я з половиною загону зупиню ворога!
– Загинеш, Арсене!
– Долi конем не об'?деш… Женiть!.. Хто зi мною- зоставайся!
Бiльша частина загону припинила бiг.
– Розвертайся лавою! Бийте, хлопцi, супостiггiв Уперед!
Запорожцi лавою двинули насупроти спагiiв, що вихором летiли на них. За якусь хвилину два загони грудьми зiткнулися на широкiй рiвнинi. Здибилися конi, протяжно, тривожно заiржали. Заблискотiли шаблi. Впали першi вбитi й пораненi.
Звенигора пiдбадьорював товаришiв.
– Хлопцi, не осоромимо козацько? збро?! Биймося до останнього!
Спагi?в було бiльше. На одного козака ?х накидалося по дво? i по тро?. Гримiли пострiли з пiстолiв. Свистiли шаблi. Хрускотiли, скреготали перерубанi кiстки, i бризкала кров. Вза?мна ненависть була така, що навiть пораненi, попадавши з коней, на землi зчiплювалися з супротивниками, вибитими iз сiдел, i вмирали там, пiд кiнськими копитами.
Звенигора бився iз завзятiстю i самозабуттям приреченого: вiдбивав удари, спрямованi на нього, наносив невiдворотнi удари ворогам, захищав товаришiв. Його дужий кiнь, пiдкоряючись кожному поруховi поводiв, нiс вершника в найнебезпечнiше мiсце i там, осатанiвши, налiтав грудьми на ворогiв i рвав ?х зубами. А тим часом шабля Арсенова не знала втоми й спокою. Скiльки спагi?в уже скуштували ?? гарячого леза!
– Шайтан! Шайтан! – репетували вони, намагаючись здалеку або ззаду завдати козаковi смертельного удару. Однак Арсен щасливо уникав його. I невiдомо було, що його рятувало: щастя чи вмiння i смiливiсть.
Та сили були нерiвнi, i один по одному запорожцi падали додолу. Ось уже ?х тiльки п'ятеро. Тiкати нiяк i нiкуди. З усiх бокiв ?х оточено ворогами. Бiльше того – зi степу до спагi?в прибувало пiдкрiплення: примчав ще один загiн, i свiжi во?ни з ходу вступили в бiй. Впало ще тро? козакiв. Звенигора зостався вдвох з Пiвнем. До них важко було пiдступитися. Обидва дужi, невтомнi i смiливi, вони сво?ми шаблями нiби окреслили навколо себе невидимий слiд, переступити який не наважувався жоден iз спагi?в.
Кiлька во?нiв, що прибули щойно зi степу, сунулися було до Звенигори, але, не витримавши могутнього удару його шаблi, кинулися врозтiч.
?х зупинив голос аги, що сидiв на красивому сiрому жеребцi.
– Куди, боягузливi шакали? Рубайте гяура!
Звенигора пiднявся на стременах – упiзнав Гамiда. Так от чий загiн прибув на пiдмогу спагiям! Розмахуючи шаблею, ага завертав утiкачiв i заохочував iнших во?нiв спробувати щастя у бою з двома козаками.
– Гей, Гамiд-ага, мерзенний пес! Виходь зi мною на двобiй! Один на один! Не ховайся за спинами аскерiв! – гукнув Звенигора.
Гамiд теж упiзнав козака. Одутле обличчя враз налилося кров'ю, брунатнi очi з жовтуватими бiлками мало не вискочили з орбiт.
– Звенигора! Невiрна свиня! – Ага аж задихнувся вiд злоби i радостi, що охопили його. – Здавайся!
– Iди – помiря?мося силами, Гамiде! Як личить справжнiм во?нам! – Звенигора сподiвався зачепити агу за живе, вразити його гордiсть, щоб той тiльки погодився на двобiй. – Хоча я давно знаю, що ти боягуз! Ти не вийдеш, бо не впевнений у собi! Ти вже давно не во?н, а жирний ?внух! До того ж зрадливий, як шакал!
Спагi? в замiшаннi припинили напад на козакiв, утворили навколо них чимале коло. Чекали, що вiдповiсть Гамiд. Правду сказати, вони й радi були такому поворотовi справи, бо нiхто не хотiв лiзти пiд шаблю того шайтана.
Але Гамiд розсудив iнакше.
– Кидайте аркани! Хапайте його живцем! – гаркнув вiн на во?нiв. I звернувся до аги першого загону: – Джаббар-ага, це твоя здобич, але молю тебе аллахом – вiддай менi! Той гяур-мiй колишнiй раб!
– Я з задоволенням вiддаю його тобi, Гамiд-ага, – вiдповiв молодий красивий ага Джаббар.
– Спасибi тобi, Джаббар-ага. Хай аллах здiйснить усi тво? бажання!.. Гей, аскери, вперед! Схопiть того гяура!
Один за одним над головами козакiв прошумiло кiлька арканiв. Вони перерубали ?х шаблями. Тодi Гамiд витягнув з-за пояса пiстоль – i вистрiлив у Пiвня.
– Ох, клятий! – скрикнув молодий козак, падаючи з коня додолу.
Арсен стояв самотою проти сотнi ворогiв. У кiльцi, мов у пастцi. Над його головою знову звились аркани. Вiн устиг перерубати кiлька. Та раптом в очах пожовтiло: страшна сила стиснула горло, вирвала з сiдла. Випустивши шаблю, козак важко упав на землю.
Його враз пiдвели, розтягли на ши? аркан. Гамiд сплигнув з коня, став перед ним.
– I все-таки ти не втiк вiд мо?х рук, рабе!
Звенигора не вiдповiдав. Для чого? Хiба вперше смерть заглядала йому в очi? Звик… Непоко?ла думка: чи встигли товаришi добратися до лiсу? Глянув поверх голiв спiшених спагi?в – удалинi побачив маленьку, ледь помiтну в надвечiрнiй iмлi хмарку куряви. Втечуть! Навiть якщо зараз спагi? кинуться в погоню, – втечуть!.. Але турки або ж не помiтили втiкачiв, або ж задовольнилися кривавою перемогою, бо не квапилися сiдати на коней. Однi перев'язували поранених, другi добивали козакiв, а третi, оточивши агу й полоненого запорожця, з цiкавiстю спостерiгали, що буде далi.