– Повiсьте собаку! – без довгих роздумiв наказав Гамiд, показуючи на одиноке дерево, що росло поблизу на горбi.
Це сподобалося всiм.
– Повiсити! Повiсити! -пролунали голоси. Дво? найпрудкiших помчали до дерева з арканом у руках. Iншi потягли козака за ними. Хтось штовхнув його в спину, хтось вискочив наперед – шарпнув за жупан. Та так сильно, що вiдлетiли гудзики.
З-за пазухи випав бiлий сувiй паперу.
– Ага, в нього лист! – вигукнув молоденький безвусий аскер, нагинаючись i пiднiмаючи сувiй.
– Лист? – Гамiд схопив папiр, розгорнув i, побачивши, що написано не по-турецькому, пiдвiв очi на Звенигору. – До кого?
– До великого вiзиря Мустафи, хай береже його аллах! – вiдповiв, не задумуючись, Звенигора.
– Що? – Гамiд явно оторопiв. Повертiв папiр у руках, безтямно глипнув на агу Джаббара, який був вражений не менше, нiж Гамiд. – Вiд кого?
– Вiд кошового отамана Сiрка. Вiд Урус-шайтана, як ви його звете.
Спагi? мовчки переглядалися, ?х здивував лист, що так несподiвано змiнював усю справу, а особливо вразила добра турецька мова козака. Чи не помилилися вони, розгромивши козацький загiн i схопивши цього посланця? Кара Мустафа швидкий на розправу! Слава аллаху, що хоч в останню мить усе вияснилося i листа буде вручено за призначенням.
I Гамiд, i ага Джаббар мовчали. Ага Джаббар зблiд: це ж вiн наказав переслiдувати i перерубати запорозький загiн. Йому i вiдповiдати перед вiзиром.
Нарештi, Гамiд порушив мовчанку.
– Що пише Урус-шайтан?
Голос його затремтiв. Гамiдовi краще, нiж будь-кому iншому з присутнiх, було вiдомо, що султан хотiв залучити на свiй бiк запорожцiв i що запорожцi вiдповiли вiдмовою. Та, може, вони змiнили свою думку. Вiд цих шибайголiв можна всього чекати! Водночас Гамiд зрозумiв, що Звенигора знову вислиза? у нього з рук. Ех, чому вiн стрiляв у того другого, а не в цього проклятого гяура!.. Страх i злоба терзали його серце, i вiн не знав, якому почуттю вiддати перевагу.
– Ну, що ж пише Урус-шайтан?
– Я не маю права читати перед вами листа вiзировi! – вiдрiзав Звенигора, вiдчувши, що вiдстань до дерева, на якому його хотiли повiсити, значно збiльшилася. – За це вiзир накаже зiтнути голови i менi, i вам! Запорожцi вирiшили служити сонцесяйному султановi, i кошовий, напевно, сповiща? про це великого вiзира.
Гамiд крякнув. У нього затерп язик. Однак злоба вiдiбрала йому розум.
– Ти брешеш, гяуре! Чому ж тодi тiкав? Чому рубався з нами?
– А що нам було робити? Не ми ж напали, а ви на нас. Ми тiльки оборонялись!
– Я сам передам листа вiзировi, – раптом заявив рiшуче Гамiд зважившись на вiдчайдушний вчинок. – А ти, собако, мусиш поплатитися за смерть стiлькох во?нiв, яких ти забив щойно разом зi сво?ми поплiчниками. Гей, люди, ведiть його до дерева! Пiдтягнiть вище, щоб скорiше став перед аллахом!
– Не руште! – виступив наперед ага Джаббар. – Гамiд-ага, шайтан скаламутив твiй розум, нещасний! Що ти надумав? Вiзир i так покладе гнiв на нас. А що вiн скаже, коли дiзна?ться, що ми, знаючи вже, хто цей козак, стратили його?.. На коней! На коней! I в ставку вiзира! Сподiватимемось на його милiсть, i хай береже нас аллах!
3
Кара Мустафа був у вiдча?. Iще один "генеральний" штурм Чигирина зазнав невдачi. Тисячi синiв Магомета наклали сьогоднi головами в глибоких апрошах, у рову попiд стiнами i на самих стiнах мiста. Про похiд на Ки?в i на Лiвобережжя, на що глибоко в душi плекав надiю вiзир, годi й думати. Наступа? осiнь. Закiнчуються припаси. Чомусь не поверта?ться валка з рiчки Корабельно?…
Прокляте мiсто! Вже зосталися самi ру?ни та фортеця на горi, а трима?ться! Сьогоднi, думав, нiяке чудо не вряту? його вiд падiння… Так нi ж – вистояло! Гяури-уруси помирають, але не здаються! Ромодан-паша i гетьман Самойлович можуть утiшатися перемогою… Утiшатися? Нi, рано! Одному з них вiн, вiзир, завдасть удару в саме серце! Такого болючого, страшного удару, вiд якого здригнеться сам шайтан!
Вiзир плеснув у долонi. До намету ввiйшов ага.
– Чи привезли вже князя Андрiя, сина Ромодана-пашi?
– Так, великий вiзире. Ханськi нукери щойно прибули з полоненим княжичем.
– Приведiть його сюди!
Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять рокiв тому потрапив молодий Ромодановський у полон до татар. Хан пiд тиском Стамбула все не вiдпускав його, хоча во?вода Ромодановський пропонував в обмiн на сина великi грошi чи знатних кримських мурз, що перебували у нього в полонi.
Вiзир повiв бровою – аскери, уклонившись, вийшли.
– Ти розумi?ш по-турецькому, князю?
– Трохи, – злегка вклонився князь Андрiй.
– Ти зна?ш, що твiй ата[29] – во?вода уруських вiйськ пiд Чигирином?
– Знаю.
– Ти завтра будеш вiльний, коли напишеш батьковi, щоб здав Чигирин… Тобто дiстанеш волю пiсля того, як во?вода здасть мiсто!
– Я цього не напишу, великий вiзире.
– Я примушу тебе зробити це!
– Навiть аллах не примусить! Пробач менi великодушно, великий вiзире.
– Тодi ти вмреш лютою смертю!
– Умру. Всi ми смертнi.
Вiзир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик?
У цей час вiдкинувся полог намету – ввiйшов ага. Вклонився.
– Великий вiзире, загiн спагi?в захопив у полi козака-запорожця з важливим листом вiд Урус-шайтана Сiрка.
– Про що лист?
– Запорожцi нiбито бажають служити нашому сонцесяйному султановi.
– Введи козака!.. Чекай-хто його захопив?
– Джаббар-ага i Гамiд-ага.
– Хай увiйдуть теж.
Ага плеснув у долонi – до намету аскери ввели Звенигору. Потiм зайшли Гамiд i Джаббар-ага. Вклонилися вiзировi аж до землi.
Звенигора мав зв'язанi руки i привiтався до вiзира легким поклоном голови.
– Чому посланець зв'язаний? – нахмурив брови вiзир. Джаббар-ага хотiв вiдповiсти, але його випередив Гамiд. Це вiн наполiг, щоб козака було зв'язано.
– Я не довiряю йому, великий i преславний вiзире. Це мiй колишнiй раб, невiльник, який пiдняв повстання, спалив мiй ма?ток, а потiм утiк. Я прошу вас, великий повелителю правовiрних, пiзнiше вiддати його менi, щоб я мiг вчинити над ним справедливий суд, – сказав Гамiд i ще раз низько вклонився.
Кара Мустафа вислухав його неуважно."
– Де лист?
Джаббар-ага подав бiлий сувiй.
– Але хто ж менi прочита? його? Покличте драгомана!
– Я прочитаю, – виступив наперед Звенигора.
– О, ти розумi?ш по-турецькому?
– Так, великий вiзире.
– Розв'яжiть йому руки!
Блиснув ятаган аги – i мотузок упав додолу.
– Читай! – наказав Кара Мустафа.
Звенигора взяв папiр. На мить зам'явся, напружено думаючи, що робити. Дослiвно перекласти листа чи продовжувати обманювати i вiзира, як обманув Гамiда i Джаббара-агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате .вразиш вiзира в найболючiше мiсце звiсткою про падiння Кизи-Кермена i розгром турецько? флотилi?… Якщо ж зробити друге, то вiдтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман i перекладе листа правильно… А потiм?.. А потiм-однаково смерть!.. Е-е, чи пан, чи пропав – читай, Арсене!
Вiн розправив аркуш i почав читати, слiдкуючи за виразом обличчя вiзира. Кара Мустафа спочатку слухав з подивом, потiм почав багровiти. Падiння Кизи-Кермена! Флотилiя з припасами! Це була страшна несподiванка. Як грiм рад головою…
– "…Липня 12 числа проти Краснякова, – читав Звени-гора, – на гирлi Корабельному, ударив на тi всi суди, оволодiв ?сми ними, одно тiльки судно парусами i многими гребцi втекло… Визволено всiх невiльникiв, взято п'ятсот полоненикiв, сiм гармат, тридцять прапорiв i все продовольство, а такожди корабельного пашу… Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив пiд вартою в Кардишинi… Пашу з вiрними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти вiдправив його в дарунок його царськiй милостi государевi московському… А сам з товариством iду на Буг к турському мосту i заставi, яку, дасть бог, погромлю… Кошовий отаман Сiрко".
– Що це все значить? -вигукнув вiзир. – Ти мене обманув, гяуре?
– Нi, великий вiзире, я обмалював свого лютого ворога Гамiда. А вам я прочитав справжнього листа кошового…
– А ти вiда?ш, що тебе чека??
Наперед виступив Гамiд.
– Великий повелителю правовiрних, дозволь менi розправитися з собакою! Прошу дарувати менi таку мил?сть, мудрий раднику володаря трьох суходолiв!