Роздратований Кара Мустафа, зда?ться, тiльки тепер згадав, що в наметi знаходяться стороннi люди, яким не варто було чути такi невтiшнi для туркiв вiстi з Запорожжя. Вiн спалахнув.
– Геть усi звiдси! I забудьте про те, що тут чули! Гамiд, Джаббар-ага, а також вартовi, задкуючи i кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом.
Князь Андрiй торкнувся Звенигориного плеча, сказав тихо:
– Спасибi, козаче, за добрi вiстi. Втiшив мо? серце.
– Ти хто такий? – Арсен зi спiвчуттям подивився аа закованого в залiзо невiльника.
– Князь Андрiй Ромодановський.
– Що? -вигукнув Арсен. -Ти син боярина Ромо-дановського?
– Так. А ти зна?ш мого батька?
– Ще б пак! Я зустрiчався з ним i розмовляв.
Вiзир мовчки стежив за ?хньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову i про щось напружено думав. Очi його горiли. На високому темному лобi зiйшлися тугi зморшки.
Зненацька вiн плеснув у долонi. Ввiйшов ага.
– Вивести невiльника!
Князя Андрiя повели.
Вiзир встав, пiдiйшов до Звенигори. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарештi, промовив:
– Ти народився пiд щасливою зорею, гяуре! Дякуй аллаховi за це!
Звенигора запитливо глянув у колючi очi вiзира, не розумiючи, куди вiн гне. А вiзир вiв далi:
– Ти зна?ш, хто цей невiльник?
– Знаю. Нещасний син во?води Ромодановського.
– Так, син Ромодана-пашi… Його доля тiсно переплелася сьогоднi з тво?ю!
– Як саме?
– Я зараз напишу листа Ромодану-пашi. Вiднесеш.
– Тобто…
– Так, ти будеш вiльний. Мо? люди виведуть тебе до стану урусiв.
Кара Мустафа пройшов у глибину намету до похiдного столика, на якому в пiдсвiчнику горiла свiчка, взяв довге бiле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне вiконце. Потiм рвучко кинув перо на стiл i повернувся до козака.
– Нi, писати не буду! Передаси усно Ромодану-пашi… Слово в слово!.. Слухай уважно!
4
– Неймовiрно! – вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись iз м'якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиглика. Вiн гостював у гетьмана, а той любив багатство i затишок i навiть у походи возив за собою дорогi речi – крiсла, лiжка, одяг. – Неймовiрно! Ти бачив мого сина? У наметi самого Кара Мустафи? Отже, татари таки здалися на пiдмову i домагання туркiв!.. Видали ?м князя Андрiя… Що ж казав вiзир?
Ромодановський був схвильований. Нервово смикав себе за бороду, важко сопiв. Пiдiйшов, поклав руку на плече Звенигорi.
– Кажи! Все кажи, нiчого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звiстку ти принiс менi сьогоднi… Але краще гiрка правда, нiж солодка брехня!
– Боярине, менi теж не легко зважитися передати вам слова вiзира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо мо? слова завдадуть вам болю, – сказав Звенигора.
Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуватi брови, кинув суворо;
– Кажи!
– Вiзир хотiв написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся довiряти паперу сво? думки. Тому вирiшив усе i передати усно… I це врятувало мене вiд смертi… Вiзир сказав: "Передай Ромодану-пашi, що його син у мо?х руках. Ти бачив його i можеш засвiдчити це перед боярином, щоб вiн повiрив менi… Князь Андрiй ще молода людина i хоче жити. Ромодан-паша ма? змогу врятувати сина, якщо вiн любить його… Але для цього потрiбно здати Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб Ромодан-паша i гетьман здавалися менi з вiйськом. Знаю, що на це вони нiколи не пiдуть. Це була б занадто висока плата навiть за голови трьох синiв!.. Але Чигирин, в якому вже нiчого захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Менi ж треба взяти ру?ни мiста, бо я не хочу подiлити долю Iбрагiма-пашi!.." Так сказав вiзир Мустафа.
Звенигора замовк. Ромодановський важко пiдвiв голову.
– Що ще сказав вiзир? Усе кажи!
– Вiн сказав: "Якщо я завтра до пiвдня не вступлю в Чигирин, то накажу з голови живого князя Андрiя здерти шкуру, напхати соломою i вiдвезти старому Ромодану-пашi в подарунок!.." Пробачте, боярине, я повторюю слова клятого бусурмена.
Ромодановський стиснув руками скронi, застогнав.
– Боже, навiщо ти посила?ш менi таке випробування!
Самойлович обняв його за плечi, посадив на лiжко. Пiднiс кухоль вина.
– Григорiю Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тiльки вдумайся в слова вiзира… Адже в них визнання того, що турки втратили вiру в перемогу. Кара Мустафа вiдступив би й сьогоднi, але бо?ться гнiву султана. Йому потрiбно хоч на один день вступити в Чигирин… Ну, то хай бере його!
Помiтивши напруження i подив на обличчi Звенигори, гетьман махнув йому рукою, щоб вийшов, а потiм, закривши за козаком важкий полог, продовжив свою думку:
– Чигирин ущент зруйнований. З кожним днем його все важче й важче обороняти…
– Однак турки не можуть його взяти! -заперечив князь. – Сьогоднiшнiй ?хнiй штурм закiнчився, як i всi попереднi, вiдступом… До того ж – зруйновано тiльки мiсто, а фортеця майже не пошкоджена! В нiй багато гармат, пороху, припасiв…
– Але ж, боярине, не забувай i про сина… У мене самого серце кров'ю облива?ться при однiй думцi, що Чигирин треба здати. Та що вдi?ш?.. Чигирин – не Укра?на . i не Москва! Ми зiрвемо фортецю, пiдпалимо мiсто – i хай тодi Кара Мустафа ви?жджа? бiлим конем на Чигиринську крем'яну гору! Не велика для нього буде радiсть!
– Що скаже цар! – вигукнув боярин.
Видно було, що в душi вiн погоджувався з доказами гетьмана про те, що здача Чигирина ще не означала цiлковитого пiдкорення турками Укра?ни, а тим бiльше Росi?, та вiн боявся, що ця здача, вiд яко? залежить життя князя Андрiя, розцiнюватиметься i на Укра?нi, i в Росi? як поразка.
– А що скаже цар, коли турки вiдступлять? – наполягав на сво?му Самойлович. – А що вони вiдступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз ?дять саму конину. Запорожцi перетнули всi шляхи, захопили флотилiю, – пiдвозу майже нiякого! Ми ма?мо сто двадцять тисяч вiйська, багато ядер, пороху, продовольства… Вiзир зна? про це. Йому лиша?ться один шлях – тiкати на пiвдень, у Туреччину. А це означатиме, врештi, що перемогли ми! I вiйсько нам спасибi скаже, бо ми цим збережемо стрiлецькi й козацькi голови… Ну, вирiшуй, Григорiю Григоровичу!
Ромодановський довго мовчав.- Потiм зiтхнув i сказав глухо, нiби крiзь сльози:
– Гетьмане, я цiню твою добрiсть до мене. Однак пристати до тво?? думки не можу… Завтра й позавтрьому Карi? Мустафа почне новий штурм, i ми повиннi бути готовi до того, щоб вiдбити його! Тому я сьогоднi введу свiжий стрiлецький полк, а тебе прошу пiдкрiпити залогу мiста полком сердюкiв.
У Самойловича опустилися плечi. Цей наказ – смертний вирок для княжича Андрiя. Гетьман скрушно похитав великою сивуватою головою, пiдiйшов до боярина – обняв його.
Ромодановський довго стояв непорушне, затуливши обличчя долонями, потiм болiсно застогнав i прошепотiв хрипко:
– Сину мiй, прости мене!
5
Вийшовши з намету во?води, Звенигора деякий час постояв на пiщаному горбi, звiдки було видно Чигирин i турецькi окопи по той бiк Тясмину. Синя надвечiрня iмла пiднiмалася з лугiв i поволi обволiкала все навкруги. Стояла незвична тиша. Жодного пострiлу. А ще ж якусь годину тому земля здригалася вiд гарматно? стрiлянини i вибухiв бомб, вiд тупоту i крику багатьох десяткiв тисяч воякiв.
Звенигора намагався крiзь iмлу розгледiти у мiстi будинок коменданта. Там десь Роман. Чи живий вiн?.. Iдучи до князя Ромодановського, мав намiр ще раз попросити його за друга, але не до того тепер старому во?водi…
Навпростець, пологим пiщаним схилом, Звенигора попростував до Калинового мосту.
Чигирин тих часiв – досить велике мiсто, розбудоване на похилiй рiвнинi пiд стрiмкою Чигиринською, або Кам'яною, горою. Земляний вал з палiсадами тягнеться вiд Тясмину аж на пiвденний край Кам'яно? гори, на якiй височить могутнiй замок, викладений iз рудуватого тесаного пiсковика.
Незважаючи на нiч, у мiстi гамiрно. Горять вогнища. Снують чорнi тiнi стрiльцiв i козакiв. Iнодi проскаче вершник.
Звенигора з Гривою i Кузьмою Рожковим зупинилися бiля багаття, розкладеного просто посеред майдану. Навкруги багаття – великий гурт воякiв. У колi, на сосновiй колодi, сидить кобзар. Червонясте свiтло пада? йому на зморшкувате темне обличчя, бiле волосся, острижене "пiд-макiтру". Кобзар поволi перебира? струни кобзи – лунають нiжнi мелодiйнi звуки. Вони полонили слухачiв. Вояки завмерли. Хто сидить на землi, хто на колодах пiд тином, хто сто?ть, задумавшись i пiдперши голову рукою.