Забивши в дуло мушкета тугий заряд. Грива припав до бiйницi. Довго вибирав цiль i ще довше прицiлювався. Нарештi, натиснув на курок. Серед гуркоту бою пострiлу майже не чути було, але по тому, яка злобно-радiсна посмiшка засяяла на його змученому, закiптюженому обличчi, не важко було здогадатися, що пiд мурами фортецi ще на одного яничара стало менше.
– Iще один! – вигукнув Звенигора, бажаючи пiдбадьорити товариша i розвiяти його тяжкий настрiй. Але той похмуро покрутив головою.
– Мало! Глянь – скiльки ?х пре сюди! З темряви степу випiрнули новi лави яничарiв. Вони йшли помалу, переобтяженi збро?ю, штурмовими драбинами та в'язанками соломи i хворосту, якi мали захищати ?х вiд уруських куль. Протяжний грiзний крик "алла" ширився, наростав, котився до фортецi, огортаючи ?? зi всiх бокiв. Пiдбадьоренi допомогою, заворушилися i тi аскери бiля стiнобитно? машини, що зосталися живi. Вони поволi виповзали зi сво?х схованок i, понукуванi злими окриками аги, бралися до тарана. Ось вiн гойднувся раз, удруге – i важкий удар струсонув браму.
Тим часом не переставали бити турецькi гармати. Ядра з трiском ударялися в кам'янi стiни фортецi, у вежi, у бiйницi, в кам'яний зубчатий парапет i з хуркотом розсипалися на дрiбнi скалки.
Мов грiм, вибухали круглi чавуннi бомби, сiяли навколо себе смерть.
Генерал Гордон вiддав наказ зарядити гармати картеччю, пiдтягнути лозовi кошелi з камiнням, приготуватися до рукопашного бою.
Коли ворожi лави наблизилися на гарматний пострiл, вiн махнув шпагою, рiзким, високим голосом крикнув:
– Вогонь!
Десять гармат пiвденно? брами ударили залпом. Рясна картеч вогняними бризками сiйнула в обличчя яничарам, вирвала з ?хнiх рядiв десятки во?нiв. Але це не зупинило ворожу лавину. На мiсце вбитих i поранених миттю стали iншi, пiдхопили драбини i вже бiгом помчали вперед.
Гармашi гарячкове заряджали гармати. Вони встигли ще двiчi пальнути картеччю. Потiм, коли яничари опинилися в мертвому просторi, кинули непотрiбнi тепер гармати i схопилися за гакiвницi, пiщалi та мушкети, а також стали бiля кошелiв з камiнням, щоб разом з пiхотою вiдбивати ворожий приступ.
Турки теж припинили гарматну стрiлянину, боячись влучити у сво?х. Зате таран загупав частiше й сильнiше. А яничари вже приставляли до стiн високi драбини i, пiдпираючи один одного, дерлися по них, ставали на вузький карниз, стрiляли з пiстолiв у тiснiй бiйницi, чiплялися пальцями за найменшi виступи, щоб злiзти на стiну, i, зриваючись, падали вниз. На ?хн? мiсце пiднiмалися iншi.
– Кидайте камiння! – кричав генерал Гордон, пронизуючи шпагою груди аскера, який виткнувся з-за парапету. – Вiдштовхуйте драбини! Смiливiше, смiливiше, друзi!
На стiнах було жарко. Осяянi загравами пожеж, яничари, мов чорнi привиди, виблискуючи шаблями i ятаганами, перли вгору, як тiсто з дiжi. Стрiльцi й козаки-сердюки ледве встигали скидати ?х додолу. А по драбинах швидко пiднiмалися iншi i вступали негайно у бiй.
Роман Во?нов схопив важку корзину з камiнням – сипнув на голови нападникiв. Кiлька яничарiв зiрвалися з драбини i з криком полетiли на сво?х товаришiв, що пiдпирали ?х знизу. Хтось сiйнув цеберце пiску – прямо в чорнi, виряченi вiд жаху очi, в роззявленi роти, що кричали сво? страшне "алла". Звенигора скочив на кам'яний парапет i шаблею рубав бритi голови, випрученi вгору руки з кривими ятаганами.
Кузьма Рожков i Грива схопили дебелий дерев'яний рожен з рогачем на кiнцi, пiдчепили ним драбину – i разом з десятками яничарiв одштовхнули вiд стiни. Драбина описала велетенське пiвколо i гуркнула на землю. Сповненi болю i жаху крики залунали в кривавiй напiвтьмi…
Всюди на стiнах точилася жорстока рiзанина. Билися хто чим мiг: шаблями, списами, ятаганами, стрiляли з пiстолiв i мушкетiв, кидали камiння, сипали пiсок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогiн i хрипiння вмираючих, посвист шабель, глухi удари тарана в пiдворiттi, безладна стрiлянина – все це одним нелюдським ревом котилося з Чигиринсько? гори у тривожну темну нiч.
Судячи по тому, з якою люттю турки йшли на приступ, було зрозумiло, що Кара Мустафа заповзявся здобути сьогоднi не тiльки мiсто, а й фортецю. Не жалiючи людей, вiн кидав усе новi й новi штурмовi загони на стiни замка.
Захисники фортецi втратили почуття часу й реальностi. ?м здавалося, що бiй трива? дуже довго, цiлу нiч, хоча було ще далеко до пiвночi, що йому нiколи не буде кiнця. Втоми i страху нiхто не вiдчував. Вiдчайдушний порив, що охопив усiх, бажання будь-що вiдстояти рiднi стiни вдихали у во?нiв свiжi сили i завзяття. Навiть тяжко пораненi, хто ще тримався на ногах i мав хоч одну руку, щоб рубати ворогiв, билися нарiвнi зо всiма.
Найважче було захисникам пiвденно? вежi. Турки скерували проти не? головний удар. Уже сотнi ворожих трупiв встеляли залиту кров'ю землю, i яничари мостили з них приспи, по яких здиралися вгору, ?х рубали, стрiляли, вони падали назад, на цi приспи, i ?х, ще теплих, напiвживих, топтали ноги ?хнiх щасливiших, живих товаришiв.
В однiй iз гарячих сутичок, коли турецьким аскерам пощастило здертися на стiну i тут завирував запеклий бiй, було поранено Романа Во?нова. Билися в такiй тiснявi, майже впритул, що вбитим нiяк було впасти i вони хилиталися мiж бiйцями, мов живi. Один з таких убитих яничарiв навалився ззаду на Романа, i козак, думаючи, що турок хоче схопити його руками, на мить одвернувся вiд супротивника, з яким зчепився врукопаш, щоб вiдбити напад з тилу. Цим негайно скористався супротивник, i його шабля упала на голову дончака.
Роман охнув i заточився. Кров залила очi.
Його пiдхопив Звенигора, вiдтягнув назад. Арсенове серце стислося вiд болю, коли вiн побачив, як мертвотна блiдiсть розлива?ться по обличчю товариша.
– Романе, брате! – вигукнув щосили.
Роман кволо усмiхнувся.
– Це ти. Арсене?.. Я чомусь тебе не бачу.
Звенигора витер йому з лиця кров. Потемнiлi Романовi) очi заблищали вiд радостi: вiн уздрiв Арсена, який'схилився над ним.
– Перев'яжи мене, – прошепотiв тихо. – I я зараз устану!
– Чекай, чекай! Куди тобi! -Звенигора рвонув на собi сорочку, туго обв'язав Романову голову. – Iди вниз! Я допоможу… Ходiмо!
Але Роман заперечив.
– А ти б сам пiшов?.. Нi, Арсене, наще мiсце тут!.. Глянь – як напирають, клятi!
Вiн поволi пiдвiвся i стис у руцi шаблю. Ступив крок наперед. Звенигора похитав головою i рушив за ним.
Опiвночi стало ясно, що турецька атака видиха?ться. Ще гримiли пострiли, ще дерлися на стiни яничари, ще блищали в кривавому свiтлi пожарищ шаблi i хрипiли конаючi, але у ворога вже не було того запалу, що звечора. Люди стомилися. Аскери не так прудко лiзли по драбинах, якось . в'ялiше били шаблями i, що найбiльше вражало, перестали кричати сво? пронизливо-дике, протяжне "алла". I в цей час до генерала Гордона пiдбiг молодий сердюк. Вiн був спiтнiлий, задиханий, без шапки.
– Пане генерале, пане генерале!
– Ну, що тобi? -повернувся до нього генерал.
– Наказ головнокомандувача князя Ромодановського…
– Ти зi ставки? Як же тобi пощастило пробратися?
– Та?мним ходом. Ледве пролiз…
– Якi ж втiшнi новини ти принiс, козаче?
– Головнокомандувач наказав негайно вивести вiйська за Тясмин, а гармати i замок зiрвати, пане генерале! – I вiн подав пакет.
– Що? -вигукнув генерал Гордон. –Ти при сво?му розумi, козаче?
Сердюк спалахнув.
– Це наказ головнокомандувача…
Але розлютований шотландець уже не звертав на нього уваги. Швидко зламав воскову печатку, пробiг очима листа Ромодановського. Гнiв розпирав йому груди.
– О свята Марiя! Це ж безглуздя! Ми тут iще довго можемо чинити туркам опiр! Як же здавати фортецю, за яку пролито стiльки кровi! Ну?.. Ще не охололи трупи наших товаришiв! Яничари всюди вiдбитi… Нi, нi, я не вiрю! Це помилка! Фатальна помилка!
Безтямним поглядом вiн обвiв присутнiх. Сердюк похмуро глянув на нього, ще раз повторив:
– Це наказ головнокомандувача. I князь просить не зволiкати з його виконанням, генерале!
Гордон мовчав. Мовчали, враженi почутим, i оборонцi фортецi. Роман, опираючись на шаблю, пiдiйшов до Звенигори, обняв за плечi. На бiлiй пов'язцi чорнiла кривава пляма.