– Як же це, Арсене? – прошепотiв. – Здавати замок? Пiсля всього того, що ми тут сьогоднi пережили?
Звенигора теж тремтiв од обурення.
– Справа не в нас… Серце кров'ю сходить: загинув Чигирин! Вiд мiста нiчого не зосталося – турки все спалили, зруйнували. А тепер i фортецю… сво?ми руками… висадити в повiтря… Здати… Боже, що скажуть люди!
Всi здавалися пригнiченими, прибитими. Рожков стискав кулаки. Грива люто блискав спiдлоба.
Чекали, що скаже генерал.
Нарештi, вiн струснув головою, промовив: я
– Ну, що ж-думати нiчого. Наказ ? наказ!.. Передайте по стiнах: гармати негайно заклепати i кинути на голови яничарам! Усiм вiдходити до пiвнiчно? вежi!.. Пороховi погреби зiрвати пiсля того, як вийдуть люди! – Вiн обвiв поглядом задимленi обличчя во?нiв. – Рожков, доручаю цю справу тобi… Послужи, голубе, ще раз вiтчизнi?
Але якщо не хочеш…
Рожков виступив наперед. Глухо сказав:
– Дякую, генерале!
Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима.
– Дозвольте i менi разом з Кузьмою, пане генерале… Один добре, а два краще: все може трапитись…
– Гаразд. Iдiть. | Рожков i Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрiшнiм парапетом стiни. Наказ про здачу фортецi i вiдступ за Тясмин блискавично поширився мiж оборонцями замка. Стрiлецькi i сердюцькi загони швидко знiмалися з сво?х мiсць i поспiшали до пiвнiчно? вежi, пiд яку вже пiдводились пороховi мiни.
Було дивно, що на стiнах не гримлять гармати, не трiщать мушкети i самопали, не горлають дико тисячi людських горлянок. Тiльки брама здригалася вiд могутнiх ударiв тарана, -то турки, пiдбадьоренi тим, що уруси не стрiляють iз стiн, посилили натиск.
Гармашi, заклепавши гармати, швиргонули ?х униз, на голови тих вiдчайдушних смiливцiв-аскерiв, якi ще продовжували настирливо лiзти по драбинах на стiни. У вiдповiдь пролунав жахливий зойк. |Вiд вибуху мiни злетiла в повiтря пiвнiчна вежа i частина стiни обабiч не?. Юрма стрiльцiв i козакiв хлинула в пролом, зiм'яла на сво?му шляху приглушених i наляканих вибухом яничарiв, покотилася по крутому схилу вниз, до Калинового мосту.
В той же час затрiщала брама пiвденно? вежi. Не витримали мiцнi дубовi бруси могутнiх ударiв тарана – пiддалися. Розтрощенi ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападникiв.
Звенигора схопив знесиленого Романа пiд руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Вiн оглянувся-турки запруджували майдан, розтiкалися по темних закутках замка. Рубали поодиноких стрiльцiв i козакiв, що, загаявшись, не встигли втекти вчасно.
Палаюча стайня освiтлювала усе довкола.
У мерехтливо-кривавому свiтлi пожежi Звенигора раптом уздрiв генерала Гордона. Довготелесий худий шотландець прудко бiг до порохових погребiв.
"Божевiльний! Загине!" – майнула думка, i Звенигора, залишивши Романа бiля пролому, щодуху гайнув йому навперейми.
До погреба вони прибiгли майже одночасно. Генерал рвонув причиненi дверi. Внизу копошилися двi темнi постатi.
– Кузьма, чого га?шся! Швидше! – заревiв генерал. – Яничари зараз будуть тут!
У погребi спалахували голубi iскри: то Грива люто бив кресалом об кремiнь, але трут нiяк не займався.
Гордон вилаявся i помчав до палаючо? стайнi. Звенигора хотiв зупинити його, але не встиг. Генерал вихопив з вогню палаючу лату i так само прудко побiг назад. Його помiтили яничари. Велика юрба понеслася за ним.
Вскочивши в дверi, генерал крикнув:
– Тiкайте! Пiдпалюю! Турки близько!
Йому назустрiч метнулась чорна страшна постать Гриви.
– Не смiй, чорт! – заревiв запорожець. – Дай сюди! Кузьмо, виведи звiдси цього навiженого! – Грива видер у генерала з рук вогненну лату. Гордон вiд несподiванки аж сторопiв, та Рожков не церемонився з ним – схопив за плечi i силомiць випхав у дверi. Побачивши Звенигору, гукнув:
– Арсене, забери його! Тiкайте хутчiй!
Тим часом яничари вже затопили весь замковий двiр.
Звенигора потягнув генерала до широкого пролому в стiнi, де маячiла одинока постать Романа.
Рожков хотiв повернутися до льоху, але Грива загородив йому дорогу.
– Тiкай, поки не пiзно! Чого двом пропадати? У мене з турками сво? рахунки!
Бачачи вагання Рожкова, Грива оперiщив його по плечах палаючою латою.
– Тiкай, сатана?
Турки були вже за кiлька крокiв. Ще мить – i справдi буде пiзно… Рожков вихором помчав слiдом за Звенигорою. Вiн бачив, як запорожець, штовхнувши в пролом генерала Гордона, схопив на оберемок Романа i кумельгом покотився з ним по стрiмкому схилу. В ту ж мить вiдчув, як страшна сила пiдняла його в повiтря i швиргонула в бездонну темряву, що повивала пiднiжжя Кам'яно? гори…
Тим часом Грива, мiцно тримаючи в руцi смолоскип, метнувся назад, у погрiб. За ним, розпаленi бо?м, не розумiючи до ладу, куди вони пруть, погнали яничари.
Чуючи за собою тупiт багатьох нiг, Грива збiг по сходах униз i зупинився на протилежному кiнцi вузького проходу, обабiч якого в глибоких дерев'яних засiках чорнiв порох.
Кiлька десяткiв яничарiв, спотикаючись, бiгли до нього.
Вони ще не розшолопали, де опинилися. Бачили перед собою козака i, думаючи, що загнали його в мертвий кут, перли на нього з наставленими сторчма шаблями. Вiн був беззбройний, з тонким смолоскипом у руцi, тому, як вони гадали, мiг стати легкою здобиччю.
?х зупинив напiвбожевiльний, пекельний смiх козака. Враженi тим несподiваним смiхом, переднi яничари зупинилися мов укопанi i… раптом побачили навколо себе купи пороху. Крик вiдчаю прокотився попiд низьким кам'яним склепiнням погреба.
– Ха-ха-ха! – страшно реготав Грива. – Ха-ха-ха! – I його осяяне червонястим вогнем, перекошене вiд напруги обличчя корчилося вiд зловтiхи.
Переднi яничари повернули назад, тiкати. Але тiкати було нiкуди: вузький прохiд геть забитий людом.
– Ха-ха-ха! – ще дужче зареготав Грива i пожбурив вогнистий смолоскип у засiк…
Страшенний вибух потряс Чигиринську гору. Сколихнулася земля. Яскраве полум'я шугнуло високо до неба, освiтило все мiсто i його околицi. Здригнулися могутнi стiни й вежi фортецi – i рухнули всi?ю сво?ю вагою на уцiлiлi будинки й стайнi.
Потiм зайнялася пожежа. ?? вiдблиски освiтили все довкола…
Пiдхоплений могутньою вибуховою хвилею, Кузьма Рожков важко впав на кущi терну, що росли попiд горою, i покотився вниз. Терен поколов його, подряпав, але врятував од смертi. Внизу Рожкова пiдхопили чи?сь дужi руки, пiдвели. То був генерал Гордон. Поряд з ним стояв Звенигора. Роман лежав на землi.
– Рожков! Живий! – вигукнув генерал i радiсно притиснув стрiльця до грудей.
– Живий, -тихо сказав Рожков i тихо додав: – А Грива…
Усi нахилили голови, помовчали, вiддаючи останню шану тому, кого вже не було з ними. Потiм поволi побрели до Тясмину.
На мiсцi Калинового мосту стирчали палi. У водi чорнiли мокрi балки й дошки. Мiж ними борсалися вояки. Однi пливли до протилежного берега. Другi, схопившись за слизьку деревину, з заздрiстю i вiдча?м дивилися на тих, хто умiв плавати. Третi, захлинувшись водою, вiдчайдушне бовталися, благаючи порятунку, i, не дочекавшись його, опускалися на дно.
Побачивши, як безславно гинуть його во?ни, генерал Гордон скочив у воду, закричав:
– Братцi, що ж ви! Допоможiть ?м! Не дайте потонути!
Його нiхто не слухав. Позаду все ближче лунали крики яничарiв, якi пiсля вибуху в замку оговталися i розпочали погоню. У воду поряд з потопаючими плюхнулися розжаренi ядра. Турки обстрiлювали переправу.
Гордон схопився за голову. Хiба мiг вiн ще годину тому думати, що його дивiзiя i полк полковника Коровки загинуть не в бою, а в холодних водах Тясмину? Лютий вiдчай, мов обценьками, стис йому горло. З багаторiчного вiйськового досвiду вiн знав, що нiякi накази чи прохання не допоможуть зараз охопленому панiкою вiйську. Та це вже, власне, було не вiйсько, а пойнятi жахом i тваринним бажанням врятуватися юрми людей, без збро?, без старiший, якi розгубили сво?х воякiв у цiй страшнiй круговертi. Тепер кожен дбав виключно про себе i керувався ?диною цiллю – досягти протилежного берега.
Його вразила несподiвана думка – невже перед ним тi ж самi люди, якi ще годину тому так хоробро, самовiддано вiдстоювали фортецю, рiзалися з ворогом, зневажливо дивилися смертi в вiчi?.. Так, люди тi самi. Але вони втратили бойовий дух, вiру в перемогу, втратили, нарештi, почуття лiктя товариша, – i тому гинуть безславно…