Хто ж винен? У думцi вiн кляв усе на свiтi: Ромодановського – за його необдуманий, поспiшний наказ, себе – за слiпе виконання того наказу, туркiв, темряву, Тясмин, що став на перепонi…
Поблизу розiрвалася бомба – сiйнула гарячим приском, освiтила все довкола. Гордон схитнувся i впав у воду. Кузьма Рожков пiдхопив його, допомiг пiднятися. На щастя, генерал не був поранений.
Натикаючись на зламанi палi, на плаваючi у водi дошки з розбитого мосту, на скоцюрбленi тiла утопленикiв, вони разом попливли до протилежного берега… За ними вступив у воду i Звенигора з Романом. На березi з'явилися яничари, ?хнi рiзкi гортаннi крики залунали над криваво-темними хвилями рiчки. Лише кiлька крокiв вiддiляло ?х вiд утiкачiв, але нiхто з них не виявив бажання кидатися вплав слiдом за ними. Тiльки тi. хто мав зарядженi яничарки, вистрiлили кiлька разiв. Кулi лунко булькнули у воду.
Пiдтримуючи Романа, Звенигора рвучко загрiбав правою рукою, вкладаючи в не? i всю свою силу i надiю на порятунок. Одяг зразу обважнiв i тягнув донизу. Плуталася в ногах причеплена до пояса шабля. Збовтана тисячами рук i нiг каламутна, навпiл iз тванню вода заливала рота. Роман втратив багато кровi, ослаб i, хоча й бовтав ногами, ледве тримався на поверхнi. Арсен поволi тягнув його за собою обминаючи знесилених плавцiв, що, гублячи надiю, все ще борсалися серед куширiв, кострубатих паль i слизьких холодних колод.
Неширока рiчка Тясмин, але глибока, i вже не для одного стрiльця й козака стала могилою. Не однiй матерi посрiблила передчасною тугою голову, не одну сотню маленьких дiток зробила сиротами, не одну кохану розлучила з милим…
Роман зовсiм знесилiв. Навiть уже не мiг сам триматися за Арсенiв одяг. Звенигора теж втрачав останнi сили. Берег був недалеко. З нього у воду позвiшувалися гiлки верболозу, калини. Зда?ться, простягни руку – i вхопишся за них. Та ба! Тут, на закрутi рiчки, в чортори?, течiя була бистра i зносила вбiк, а вир засмоктував на дно.
Незважаючи на те, що нiчна вода холодила. Арсеновi стало жарко. Невже доведеться потонути? I нiхто нiколи не розповiсть Златцi, де подiвся ?? коханий, не вкаже його могили? Не принесе матерi в Дубову Балку звiстки про останнi хвилини козака?
Вiн зцiпив зуби i плив по-собачому, люто бовтаючи ногами i рукою. Iнакше вже не мiг. Боявся, що як тiльки опустить хоч на мить ноги, донизу, то вже не зможе пливти далi, вони потягнуть його в холодну безодню, на темне мулке дно.
Берег поволi наближався. До нього – на всьому протязi, скiльки сягало око – простягалися мокрi розчепiренi руки тих, хто доплив ранiше. Але не всiм щастило здертися на землю. Звенигора бачив, як деякi руки безсило ковзали в повiтрi, намагаючись ухопитися за яку-небудь рятiвну галузку, а потiм пiрнали пiд воду i бiльше не показувалися на поверхнi.
Вiн ледве доплив. Учепився дубiючими пальцями за обшмульгану калинову гiлку i не мав сили вилiзти. Ноги не дiставали дна. Обривистий берег з пiдмивинами i печерами, в яких, напевне, водилися раки, стрiмко йшов донизу. Вiн щосили затиснув у руцi рятiвну гiлку i пiдтягнув до себе Романа. Вiдсапнув. Виплюнув з рота воду i баговиння. Намацав колiном вузький припiчок, вимитий течi?ю, i став на нього. Серце колотилося в грудях, мов у хворого на лихоманку. Був такий пригнiчений i стомлений, що навiть не вiдчував радостi вiд того, що врятувався.
Хтось простягнув йому руку. Вiн спершу подав Романа, потiм вилiз сам. Романа поклали на березi, i вiн знесилено стогнав, а Звенигора сiв пiд вербою, обiпершись спиною об ?? кострубатий стовбур, сумно дивився на Чигирин. Бачив, як кривавi вiдблиски вихоплювали з пiтьми темнi ру?ни Нижнього мiста i похмуру громаду Кам'яно? гори.
Серед пожарищ сновигали темнi постатi яничарiв.
Звенигора важко зiтхнув. Здригнувся вiд раптового холоду, що охопив його груди, стиснув, мов лещатами, серце. Невже все це йому не сниться? Невже вiн на власнi очi бачить страшнi ру?ни Чигирина i загибель його? Арсен провiв долонею по мокрому обличчю, зганяючи невидимi в темрявi сльози, i вперше в життi пожалiв, що його не скосила сьогоднi ворожа куля або не затягнув у холодну безодню Тясмину киплячий вир.
11
Самойлович i Ромодановський вiддали вiйськам наказ вiдступати до Бужинсько? гаванi на Днiпрi.
Пiд покровом густого передранкового туману стотисячне росiйсько-укра?нське вiйсько тихо знялося з позицiй на лiвому березi Тясмину. Всi були пригнiченi: позаду, в турецьких руках, лишалися ру?ни Чигирина, лишалася половина укра?нсько? землi – Правобережжя. I хоча во?начальники, рядовi козаки й стрiльцi розумiли, що це ще не поразка, що поки iсну? бо?здатне вiйсько, доти ? надiя на щасливе завершення вiйни, все ж кожен вiдчував провину i перед вiтчизною, i перед загиблими товаришами за цей вiдступ.
Вранцi хан Мюрад-Гiрей зразу пронюхав про те, що уруси вiдступили, i з кримською i ногайською ордами кинувся навздогiн, напав на праве крило козацьких полкiв, сподiваючись на легку здобич. Але, наткнувшись на шквальний вогонь з мушкетiв i пiстолiв, татари, озбро?нi переважно луками й шаблями, вiдхлинули назад, утративши чимало во?нiв, а з ними – й надiю поживитися багатим обозом противника.
На помiч хановi незабаром прибули спагi?, волохи i загони арабсько? легко? кiнноти. Раптовими нападами вони шарпали ар'?ргарди вiдступаючих. То тут, то там спалахували короткi кровопролитнi сутички. Обидвi сторони несли вiдчутнi втрати. Весь шлях вiд Тясмину до Днiпра був усiяний трупами.
Позаду з основними силами поспiшав Кара Мустафа. Окрилений взяттям Чигирина, вiн сподiвався вщент розгромити урусiв i переможно закiнчити цей важкий похiд на пiвнiч. З Стамбула його вже квапили, пiдганяли, бо назрiвала велика вiйна з Австрi?ю.
Надвечiр обидва вiйська зупинилися. Росiйсько-укра?нське уперлося флангами в береги Днiпра й почало спiшно окопуватися на високих горбах. Турки мали намiр з ходу скинути урусiв у рiку, та, зустрiвши рiшучий опiр, вiдступили трохи назад i смерком зовсiм припинили бойовi дi?.
В обох станах запанувала напружена тиша. В тилах спалахнули вогнi: кашовари лагодилися варити вечерю i водночас завтрашнiй снiданок. Форкали стомленi конi. На узвишшях бовванiли вартовi.
Стрiльцi, драгуни, козаки й вiйськова обслуга – ?здовi, фуражири, маркiтанти, цирульники – цiлу нiч копали шанцi, встановлювали на висотах гармати, вбивали перед шанцями в землю гостре кiлля, щоб спинити атаку ворожо? кiнноти, пiдвозили порох, ядра. Жоден во?н не лягав спати. I хоч нiхто не пiдганяв, усi працювали до сьомого поту. Знали: доля кожного залежить вiд того, як буде укрiплено табiр.
Козаки, крiм того, за сво?м звича?м, нарили вовчих ям, а позаду шанцiв щiльно поставили вози з нацiленими вперед голоблями i дишлами. Для кiнноти це були майже непереборнi укрiплення. Та й пiхота штурмувала ?х з великими труднощами.
На ранок табiр став мiцною фортецею.
Зi сходом сонця турецьке вiйсько перейшло в наступ. Бужинськi поля i приднiпровськi кручi сколихнулися вiд гуркоту гармат. Чорнi бомби з тлiючими гнотами важко падали на землю i рвалися страшно, громово, здiймаючи вгору стовпи вогню, пiску i людського м'яса.
Кара Мустафа скерував головний удар проти Лубенського полку, що стояв на стику з росiйськими вiйськами, розраховуючи саме тут прорвати оборону урусiв.
Тисячi ворожих пiхотинцiв з диким ревом кинулись на штурм земляних укрiплень.
Лубенцi лежали в щанцях у три ряди: заднiй ряд заряджав мушкети, середнiй – передавав передньому, а також при потребi заступав убитих i поранених, а переднiй вiв безперервний вогонь по наступаючих. Яничари падали, скошенi кулями, провалювались у вовчi ями, натикалися на гостре кiлля. Все бiльше ?х корчилося в передсмертних судорогах.
Але ззаду напирали новi лави. Блискотiли проти сонця шаблi i ятагани, шелестiли на вiтрi знамена, заклично виспiвували рiжки i зурни, тривожно гримiли тулумбаси. А над усiм -нелюдський крик: "Алла! Алла-а-а!"
Залишивши Романа в полковому шпиталi, що мiстився внизу, бiля Днiпра, Звенигора пристав до сво?х землякiв-лубенцiв i тепер лежав у передньому ряду якраз на стику з дивiзi?ю Гордона. Його сусiдом лiворуч був дядько Iваник, а праворуч – Кузьма Рожков. Визволення Романа i геро?чна смерть Гриви зблизили запорожця зi стрiльцем, i вони, скориставшись сусiдством сво?х частин, залягли в шанцi поруч. Добре мати в бою смiливого i вiрного товариша!