Першi атаки туркiв захлинулися. Кинувши вбитих i поранених, яничари вiдкотилися назад.
Iваник потирав руки, радiв.
– А, матерi вашiй ковiнька, тiка?те! Дали вам джосу, зна?те-ма?те! Ну, суньтеся сюди ще раз, чорти голомозi, – тут вам i смерть буде! – Вiн погрозив маленьким кулачком. – Не на таких напали!
Звенигора i Рожков лагiдно пiдсмiювались над задерикуватим козачком. Хтозна, як поведеться безсилий Iваник у рукопашному бою, а стрiля? вiн досить влучно.
Пiсля короткого перепочинку турки знову пiшли в наступ. Ударили тулумбаси – i темнi ворожi лави несамовито понеслися на сердюцькi шанцi, хлюпнули на них скаженою люттю, як море прибо?м. Залпи з мушкетiв не спинили ?х. Зав'язався рукопашний бiй.
Озвiрiлi яничари з вереском налiтали на сердюкiв. У шанцях, на горбах, помiж возами тисячi людей, кинувши мушкети додолу, билися на шаблях. Лубенцi стояли безстрашно, нi на крок не вiдступали назад. Поряд з ними – стрiльцi Гордона.
Серце Арсенове кипiло люттю i завзяттям. Його шабля не знала втоми. Вiн бачив перед собою ворогiв, якi безводним пiвденним степом тягли його на арканi, знущалися з нього i катували, мов тварину. Тепер вони прийшли сюди, щоб зробити таке з усiм народом… Нi, швидше вiн ляже кiстьми на цих лисих приднiпровських горбах, нiж побачить, як татарською сирицею в'язатимуть бiлi руки Златки i Стехи!..
Бiй завирував по всьому полю. Але кожному з бiйцiв здавалося, що саме на нього налетiли найзапеклiшi яничари, що саме вiн зараз вiдстою? честь усього вiйська.
Поряд з Арсеном билися Iваник i Кузьма Рожков. Маленький сердючок виявився напрочуд безстрашною людиною. Вiн не мiг дiстати сво?ю шабелькою ворогiв, але нападав на них так люто i безоглядно, що тi, ошелешенi несподiваним натиском, а особливо пронизливим виском, з яким накидався на них "малий шайтан", вiдступали. Та вони не могли утекти вiд шаблi Звенигори. Ще нiколи запорожець не бився з таким несамовитим пiднесенням, як сьогоднi. Весь горб, на якому турки оточили ?х трьох, геть покрився тiлами убитих i поранених яничарiв.
– Арсене, стережись! – раптом крикнув Iваник.
Звенигора оглянувся. На нього летiв, страшно витрiщивши очi, яничарський ага. Довга крива шаблюка високо занесена для удару. Ще мить – i вона увiп'?ться в Арсенову голову. А тут, спереду, насiда? зразу аж тро?… Порятунку нема!
Це зрозумiв також Iваник. Його маленьке тiло зiбралося в тугу пружину i метнулося прудким клубком пiд ноги турковi. Ага перечепився i впав. Обо? покотилися по землi. Шабля Рожкова визволила Iваника вiд неминучо? смертi.
Iваник схопився, копнув ногою тепле тiло аги.
– З тебе досить, турчине! Одвоювався, зна?ш-ма?ш! – I знову, схопивши шаблю, кинувся на ворогiв.
На виручку лубенцям прибув Миргородський полк на чолi з самим гетьманом. Миргородцi обiгнали Самойловича, ввiрвалися на позицi? лубенцiв, з ходу ударили… Тисячоголосе "слава" сколихнуло землю. Яничари здригнули. Вiдступили. Намагалися затриматися в передпiллi, та натиск був такий сильний, що тiкали аж до сво?х шанцiв.
Другого й третього дня Кара Мустафа скерував вогонь усiх сво?х гармат на курськi й московськi стрiлецькi полки. Пiсля жорстокого обстрiлу, що тривав вiд свiтанку до снiдання, яничари, спагi?, татари в пiшому i кiнному строю безперервно, аж до вечора, атакували, намагаючись зламати оборону росiян. Але й тут успiху не мали. Запрудили тiлами убитих i поранених шанцi, облили кров'ю рудi крутолобi пагорби – i знову вiдступили.
А в нiч на 18 серпня 1678 року росiйсько-укра?нськi вiйська перейшли в рiшучий наступ по всьому Бужинському полю.
Бiй закипiв одночасно на всiх напрямках. Скритно наблизившись апрошами до ворожих позицiй, стрiльцi й сердюки густими лавами ринули в турецькi шанцi. На лiвому крилi кiннi козацькi полки з ходу глибоко ввiгналися в стик мiж Кримською та Буджацькою ордами.
Нiч була тиха, тепла, мiсячна. В безхмарному темно-синьому небi мерехтiли летючими свiтлячками великi мерехтливi зорi. Внизу, пiд горами, голубим кришталем блищав проти мiсяця Днiпро.
I нiч, i приднiпровськi пагорби в одну мить здригнулися вiд тупоту, крику, гуркоту гармат i мушкетно? стрiлянини. Велетенською пiдковою – на кiлька верст – завирувало, загуло, заклекотало несамовите криваве бойовисько.
До самого свiтанку битва лютувала з перемiнним успiхом. Турки й татари всюди чинили вiдчайдушний опiр. Сили сторiн були майже рiвнi.
Тодi Самойлович i Ромодановський кинули в бiй два свiжi пiхотнi полки. Порiдiлi ряди турецьких аскерiв не витримали навального удару – здригнулися i покотилися назад. Стрiльцi й сердюки перемахнули через ворожi шанцi, врiзалися в натовп утiкачiв, сiючи серед них страх i замiшання.
Звенигора з Рожковим та Iваником опинилися в самiй гущi бою. Резервнi сердюцький та стрiлецький полки наступали якраз на ?хнiй позицi? i затягнули з собою i ?х у прорив, що утворився в турецькiй оборонi. Вони бiгли разом з усiма, кричали, вимахували шаблями i рубали темнi постатi, що виринали зi свiтанково? iмли.
Коли вибiгли на горб, побачили, що й праворуч i лiворуч турки зосталися далеко позаду. Перед ними – крокiв за двiстi – на високiй могилi мрiло велике шатро, бiля якого на тонкiй тичцi майорiв бiлий бунчук. Перед шатром стояв чималий гурт людей. В сiрiй iмлi годi було розпiзнати, хто то, але якесь пiдсвiдоме чуття пiдказало Звенигорi, що перед ними – сам вiзир Кара Мустафа з почтом… Яка щаслива нагода захопити його в полон! Ще один ривок – i…
Тут запорожцевi спало iнше на думку. Не раз i не два вчив його старий Метелиця: "Якщо хочеш меншими силами здолати могутнiшого ворога, зроби щось таке, щоб посiяти в його серцi страх! Убий у ньому вiру в перемогу!" А хвилина для того, щоб пiдсiкти бойовий дух яничарiв, якнайкраща.
Звенигора зупинився, приклав долонi до рота i голосно, щоб пересилити клекiт бою, закричав по-турецькому спочатку в один бiк, а потiм у другий:
– Ой?, правовiрнi, уруси. обiйшли нас! Хан Мюрад-Гiрей, хай буде навiки прокляте його iм'я, ганебно вiдступив з поля бою! Ой?, вай, вай! Вiрнi сини падишаха, будемо стояти на смерть на цiй землi сарматськiй, але нi на крок не вiдступимо! З нами аллахi
Дужий голос козака грiмкою луною покотився понад землею, понад тисячними юрбами, що шаленiли у вирi смертельного бою. Страшнi слова про вiдступ i втечу хана, про те, що уруси обiйшли i ось-ось ударять з тилу, стократ повторенi десятками чи й сотнями вуст, миттю поширилися серед турецького вiйська. Хай не всi повiрили ?м, хай аги i пашi скiльки хочуть спростовують ?х – дiло зроблене! Тi слова, мов шашiль, пiдточать бойовий дух воякiв, заповзуть холодним липким страхом у ?хнi серця, сколихнуть непохитнi досi яничарськi ряди.
– А тепер – уперед!
Звенигора наздогнав Кузьму й Iваника.
Вони повернули трохи лiворуч, де виднiвся на тлi ранкового неба високий бунчук. За ними ринули десятки во?нiв. Попереду безладно вiдступали, здiймаючи галас, порiдiлi турецькi сотнi. На горбi, коло шатра, кiлька яничарiв з почту вiзира, побачивши, як нестримно накочу?ться на них вал стрiльцiв i козакiв, пронизливо закричали:
– Уруси!
?хнiй крик сполошив вiзира та його варту. Аскери спiшно сiдали на коней.
– Ура-а! – раптом дико зарепетував Кузьма Рожков. – Хлопцi, хапайте Кара МустафуI
Стрiльцi – а ?х усе бiльше й бiльше вклинювалося в пролом – кинулися до шатра. ?м назустрiч розверталися лавою кiннi вершники. Гостро блиснули шаблi. Ще мить – i схили горба обагряться кров'ю.
Але почет i варта вiзира чомусь не прийняли бою. Чийсь рiзкий окрик змусив аскерiв повернути коней назад i прикриваючи собою вершника в бiлому тюрбанi, помчати геть.
Звенигора пiдбiг до шатра, рубонув шаблею по сосновiй воринi, на вершечку яко? телiпався кiнський хвiст. З другого боку рубонув Кузьма Рожков. Тичка схитнулася, переламалась. Бунчук, окресливши в блiдо-голубому небi пiвколо, упав на землю. Iваник зiрвав його з древка – запхнув собi за пояс.
– Ге-ге, було мало не спiймав вiзира за бороду, зна?ш-ма?ш! Ото був би iрой, коли б привiв його до гетьмана та сказав: "Ось, ясновельможний пане гетьмане, сам вiзир турецький Мустафа! Уклiнно дарую його тобi, вашмосць…" А гетьман задоволено мружить очi, вiдповiда?: "Спасибi, iрой! Чим же нагородити тебе?" А я сказав би: "Чим ваша ласка зволить". Гетьман тодi: "Дам тобi сiм пар волiв". А я йому: "Навiщо менi сiм пар волiв? Я й з одною на сво?му полi управляюсь… От краще дайте, ясновельможний гетьмане, за вiрну службу залiзного панцира й шолома". – "А для чого тобi?"-"Та як же, пане… То буде вiрний захист вiд жiнчиного макогона. Як тiльки суне до мене, я панцира на себе, шолома – на голову, а тодi – лупцюй, клята, хоч сказисяi"