– Не треба! Кiнчай, пане Мартине! – прошепотiв Звенигора. – У нас ще багато дiла.
Абдурахман так, мабуть, i не зрозумiв, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Вiн борсався недовго i незабаром затих.
– ?ден готовий! – коротко сповiстив Спихальський i гидливо сплюнув.
Тим часом Роман збудив усiх невiльникiв.
– Тихо, братове! Витягайте ланцюг. Зараз скiнчиться наша неволя!
Невiльники швидко витягли з-помiж закутих у кайдани нiг товстий довгий ланцюг, який тримав ?х бiля опачин на прив'язi. Звiльнившись вiд нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темрявi один на одного, гримкотiли кайданами.
– Та тихше, чорти! – прошепотiв Звенигора. – Варта почу?!
Невiльники застигли на сво?х мiсцях. Спихальський тим часом знайшов у кишенi Абдурахмана кресало i трут – викресав вогню, запалив свiтильник. Тьмяно-жовте свiтло вихопило з темряви напруженi, закам'янiлi обличчя веслярiв.
Звенигора вийшов наперед.
– Браття! Настала година, коли ми можемо стати вiльнi! Берег – рукою подати! Доберемося плавом… Зосталося одно – зняти вартових на верхнiй палубi! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятованi! На березi зiб'?мо кайдани – i хто куди! Там уже кожен – пан сво?? долi!.. А зараз дотримуйтесь тишi!.. Ми з друзями знiмемо вартових. Нам потрiбен ще один мiцний хлопець на допомогу. Хто охочий?
– Я, пане Звенигора, – пролунав з корми голос.
Там поволi пiдвелася височенна постать.
– Хто ти, чоловiче? Звiдки мене зна?ш? – спитав здивовано Арсен.
– Грива я. Пам'ята?ш семивежний замок у Стамбулi?
Ну, як не пам'ятати? Звенигора зрадiв, що знайшовся серед них ще один дужий i хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невiльникiв найманцiв-зрадникiв для допомоги турецькому вiйську в його походi на Укра?ну, Грива дав гнiвну i рiзку вiдсiч перевертневi Свириду Многогрiшному. Такий не пiдведе! Та й силу ма? чолов'яга!
– Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досi голосу? Чом не признавався?
– Не хотiв виказувати тебе клятому Абдурахмановi необережним словом. Та й сидiв далеко – не з руки було! – прогув Грива, тримаючи рукою кайдани i пригинаючись, бо головою мало не дiставав стелi.
Нарада була коротка. Збудженi невiльники стовпилися бiля сходiв, чекали сигналу.
Звенигора, Спихальський, Во?нов i Грива, мiцно натягнувши кайдани, щоб не дзвенiли, тихо пiднялися по сходах нагору. На верхнiй палубi було темно, як у погребi. Свистiв у снастях вiтер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грiзно шумiло море, по лiву – ледь-ледь вимальовувались неяснi обриси високого берега.
Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потiм Звенигора з Гривою, помiтивши на носi темну зiгнуту постать вартового, стали поволi пiдкрадатися до не?. Спихальський i Роман повернули на корму.
Вартовий куняв i не чув, як до нього наблизилося дво?. Грива високо пiдняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив турка по головi. Той важко осiв на палубу i навiть не трiпнувся.
Звенигора миттю зняв з нього ятаган, вихопив з-за пояса два пiстолi.
Грива хотiв скинути тiло вартового в воду, але Звенигора схопив його за руку.
– Зажди! Знiмемо одяг – пригодиться!
Здерши одяг i зв'язавши його в тугий вузол, втiкачi кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа i Спихальського. Де ж вони?
Тi виринули з-за палубно? надбудови, мов тiнi. Спихальський важко дихав. Впiзнавши сво?х, витягнув уперед шию i по-змовницьки, нiби сповiщав велику та?мницю, сказав:
– ?ще ?ден!
Усi зрозумiли, що мав на увазi поляк. Звенигора мовчки потиснув йому руку вище лiктя. Сказав:
– Тепер – добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити яничарiв.
Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звiдти один по одному почали виходити невiльники. Швидко, виконуючи наказ Звенигори, спускалися по якiрному ланцюгу в воду i зникали в непрогляднiй пiтьмi.
Звенигора з Романом i Спихальський зiйшли з корабля останнiми. Холодна солона вода опекла Арсеновi спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. "Не всi допливуть! Хто погано плава? -потоне!" – майнула думка. Та вiн й одразу ж прогнав, – потрiбно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхнi i допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз'?дала рани, хотiлося вити, кричати. Натомiсть тiльки мiцнiше зцiпив зуби i широко загрiбав обома руками.
Нарештi, вiдчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи i зiтхнув з полегкiстю. Пiд ногами – галька i зернистий пiсок.
Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозi i кiлька хвилин лежав вiдсапуючись.
Коли втiкачi трохи вiдпочили i розiбралися по тро?, як сидiли на лавах, виявилося, що не вистача? шiстьох чоловiк. Нiхто не бачив, де вони подiлися.
– Ждати не будемо, – сказав Звенигора. – Якщо втопилися, то нiчим уже не допоможемо. А якщо десь далi вилiзли на берег i на свiй власний розсуд обрали собi шлях втечi, то хай ?м щастить у всьому!.. Та й ми, друзi, повиннi зараз розлучитися. Iти по чужiй ворожiй землi таким гуртом небезпечно. Може, ми знаходимося в Болгарi?, а може, i в Волощинi. До Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обира? собi найзручнiший для нього шлях! Поодинцi, по дво?, по тро? розiйдемося в рiзних напрямках – тодi шукай вiтра в полi! Чи так я кажу?
– Так, так, – погодилися втiкачi i, не гаючи часу, почали невеличкими гуртами розтiкатися по узбережжю.
З Арсеном зосталися Роман, Спихальський i Грива. Мокрi, замерзлi, видерлися вони на порослий густим чагарником горб i швидко, наскiльки дозволяли кайдани, яких у темрявi нiяк було збити, пiшли геть вiд моря. Його могутнiй глухий шум поволi зменшувався, стихав i десь пiд ранок зовсiм зник.
Починало свiтати. З-за низького небосхилу вставав похмурий осiннiй день. Втiкачi камiнням збили з нiг кайдани, викрутили мокрий одяг. Звенигора надiв каптан i шаровари яничара-вартового, за пояс застромив пiстолi, якi не могли стрiляти, бо порох пiдмок, до боку причепив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсеновi голову, пiдрiвняв бороду й вуса – i козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий бiль, на те, що рани на спинi роз'ятрилися i кровоточили, вiн не дозволив собi довгого вiдпочинку.
– Вставайте, шайтановi дiти! – весело пiдморгнув товаришам. – Вперед! Вперед! Наш порятунок – довгi ноги!
6
В першому ж невеличкому сiльцi, що примостилося в глибокiй балцi, мiж пологими горами, вони дiзналися, що потрапили знову в Болгарiю.
Щоб не викликати пiдозри сво?м одягом i виглядом у допитливих балканджi?в[6], Роман, Спихальський i Грива вдавали з себе невiльникiв, а Звенигора – яничара, котрий ?х супроводжу?. Невiльники, похнюпивши голови, поволi плентали розгрузлою дорогою, i ?м, здавалося, все було байдуже на бiлому свiтi. Похиленi плечi, безвольно повислi руки, бруднi зарослi обличчя, лахи, що ледве прикривали худi постатi, – все це викликало у добросердих балканджiiв спiвчуття, i вони виносили бiдолахам хлiб, овечий сир i сушений виноград.
Але як тiльки село лишалося позаду, втiкачi наддавали ходу.
За першi два днi вони пройшли далеко в глиб кра?ни i тодi круто повернули на пiвнiч, де синiли високi шпилi Старо? Планини. Звенигора вiв товаришiв до Вратницького перевалу та до Чернаводи, бо сподiвався знайти там загiн во?води Младена i Златку.
Златка! При однiй згадцi про дiвчину серце в козацьких грудях стукало частiше, нiби хотiло вирватися на волю i летiти на пошуки кохано?. Та вiн i сам поспiшав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався цiною великих зусиль, вiн безупинно пiдганяв товаришiв. I чим яскравiше на тлi сiрого осiннього неба вимальовувались величнi верховини Планини, чим ближче було до гайдутинського краю, тим бiльше вiн поспiшав i хвилювався. Чи не затримають ?х в останню мить яничари, котрих, як вiн дiзнався, достобiса стало на зимовий постiй по болгарських мiстечках пiсля невдалого походу на Укра?ну? Чи знайдуть вони загiн Младена? Адже його розгромили пiд Чернаводським замком… Нарештi, чи пощастило Златцi i Драгановi знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарiв Сафар-бея або спагi?в Гамiда?