Стрiльцi зареготали. Найспритнiшi вже потрошили шатро вiзира. Звенигора й Рожков з висоти могили оглядали поле бою.
На сходi свiтало.
Страшний тривожний крик струсонув турецьке вiйсько. Не бачачи бунчука над наметом вiзира, аскери повсюдно схитнулися, пойнятi смертельним жахом. Отже, правда, що уруси обiйшли! Правда, що татари втекли! Загальне замiшання охопило всiх.
Над бужинським полем клубочилися чорнi дими. Iржали конi. Стогнали пораненi. Линули протяжнi переможнi поклики – ура, слава!
Турки вiдступали. Кидаючи напризволяще поранених, гармати, вози, намети, табуни скоту, вони все швидше i швидше котилися степом на пiвдень, до Тясмину, переслiдуванi переможцями. Вiйсько падишаха знову, як i торiк, пiшло "по рятiвному шляху вiдступу".
Це була перемога!
Звенигора на радощах ударив шапкою об землю, крутнувся, як хлопчисько, на однiй нозi i, згрiбши в обiйми Iванка i Рожкова, мiцно притиснув ?х до сво?х грудей.
– Перемога, браття! Перемога! Го-го-го-о!.. Тiкають турки! Тiкають, клятi!
Вiн озирнув весь виднокруг. Скiльки сягав погляд, велетенськi хвилi людей i коней швидко вiдкочувалися з приднiпровських висот i зникали в ранковому голубуватому туманi. Вже зник з очей вершник у бiлому тюрбанi – вiзир Кара Мустафа, зник його почет. За вiзиром намагалися не вiдстати пашi зi сво?ми загонами.
Звенигора уявив, як серед тi?? рiзномасно? i рiзнолико? орави завойовникiв тiкають, якщо живi, Гамiд i Сафар-бей, Свирид Многогрiшний i кволий безталанний Юрась Хмельниченко… Зв'язанi на життя i на смерть з усiм вiйськом вiзира, вони мчать разом з ним без оглядки у каламутну безвiсть… Арсеновi байдужi зараз i Сафар-бей, i Многогрiшний. Гамiд! Ось iз ким хотiлося б йому зустрiтися i схрестити шаблю! Бо й досi не прохолов у його серцi пекельний гнiв до жорстокого i пiдступного спахi?. Та ба! Хiба знайдеш його серед цi?? круговертi? Тепер, мабуть, навiки розiйшлися ?хнi дороги, i доля нiколи не зведе ?х на цiй безмежнiй землi.
З задуми його вивiв голос Iваника.
– Арсене, бiжiмо! Бачиш – турки покидали обоз. Там буде чим поживитись!
I вiн перший прудко збiг з горба i, швидко перебираючи маленькими нiжками, помчав до покинутого ворогом табору.
ЖИ?МО, БРАТЕ!
1
Разом з дубовобалчанами Арсен Звенигора повертався додому. Зосталися позаду чигиринськi ру?ни i политi кров'ю бужинськi поля, попереду, в синьому маревi, тремтiла срiбна стрiчка Сули, широкi, трохи прижовклi луги i знайомий лiс пiд горою. Кiнь почува? близький спочинок, пряде вухами й порива?ться вперед. Та Арсен притриму? його. йому не хочеться вiд'?жджати далеко вiд воза, на якому лежить поранений Роман.
Кiлька молодих козакiв чвалом поскакали в хутiр, i там уже, мабуть, знакють про ?хн? прибуття – виглядають на вигонi.
Усi поспiшають. Пiдстьобують стомлених коней. Особливо не терпиться Iваниковi. Вiн уперше в життi так довго не був дома i скучив за дiтьми та й, чого грiха та?ти, за дружиною. У турецькому таборi вiн таки встиг нахапати рiзного добра: одягу, посуду, взуття, кiлька шабель та ятаганiв – i поспiшав викласти все те перед Зiнькою. ?хав з гордовитим виглядом i всю дорогу розповiдав односельцям, як вiн бив туркiв. Спочатку козаки насмiхалися з нього, та коли Звенигора пiдтвердив, що Iваник i справдi врятував його вiд смертi, а бунчук вiзира, добутий ним у бою, передав полковниковi, примовкли. Однi дивувалися, iншi пройнялися повагою. Деякi молодики навiть перестали називати його Iваником, а почали величати дядьком Iваном. Таким з особливим задоволенням вiн розповiдав про сво? подвиги.
– Аж ось дивлюся – пре на мене аж п'ять турчинiв, – брехав вiн, забувши, що вчора було чотири, а позавчора тiльки три. – Матiнко рiдна! Всi чорнi та здоровеннi, як буга?!.. Понаставляли шаблi сторчма – цiляться чоловiковi просто в живiт… А ще ж треба дивитись, як там управля?ться Звенигора i Рожков, теж – мушу сказати вам – не останнi козарлюги! А то – не дай бог – уб'ють котрого, все життя совiсть мучитиме… То я тодi я-як розвернуся – та одним махом…
– Всiх п'ятьох? – випереджу? хтось iз серйозним виглядом.
– Та нi – спочатку тiльки двох… А потiм i ще з одним упорався. А тi два, як побачили, що непереливки, так i дали дьору! Тiльки смуга лягла!.. А я – на допомогу Звенигорi!.. Дивлюся – аж…
Звенигора, який кра?м вуха слухав Iваника, бо вже чи не вдесяте чув його побрехеньки, поблажливо усмiхнувся в невеличкi темнi вуса, що густо висiялися за час вiйни, i поскакав у голову валки. Зараз – тiльки спуститися узвозом – i Дубова Балка. За ним помчали й iншi кiннi козаки. Позаду тюпали погоничi та пiшi сердюки.
На вигонi вже стояв натовп. Побачивши козакiв, що вискочили верхи на конях iз лiсу, вiн сколихнувся i посунув наперед. Почулися крики. Хтось схлипнув, заквилив: молодики встигли розповiсти, кого поранено, а. кого й забито.
Звенигора зразу впiзнав сво?х. Тут були всi, крiм пана Мартина. "Невже помер?"-ударила в серце думка, але Арсен вiдiгнав ?? i пришпорив коня.
Назустрiч вирвалися Златка i Стеха. Мов ластiвки, шугнули вони до нього. Арсен обох зразу пiдхопив на руки, поцiлував у тугi, засмаглi на сонцi щоки.
– Любi мо?! Так i ?хав з ними до самого гурту, вiдчуваючи, як вiд радощiв серцю стало тiсно в грудях. Тiльки коли Яцько схопив коня за гнуздечку, а мати, зойкнувши, подалася наперед, опустив дiвчат на землю, скочив з коня й опинився в обiймах матерi. Поряд стояли: дiдусь, во?вода Младен, Якуб.
Якщо на свiтi бува? щастя, то, безперечно, вершиною його ? повернення во?на додому i зустрiч з найдорожчими, найрiднiшими людьми. Саме таке почуття щастя зараз вiдчував Звенигора. Бачачи навколо себе радiснi, дорогi обличчя, вiн подумав, що варто було заради цi?? хвилини витерпiти все: i тяготи вiйськового походу, i рани, i злигоднi. Одно засмучувало: не всi подiляли цю радiсть, це щастя. Були й такi, хто, втративши на вiйнi сина, батька чи брата, нiмiв вiд гострого болю, обливався слiзьми вiд горя. Тому й на хутiрському вигонi чулися болiснi викрики i голосiння. Правда, скоро вони затихли, бо люди звикли ховатися зi сво?м горем, переживати його наодинцi. Тож кожен, хто дiзнавався про смерть близько? людини, поспiшав додому i там, серед рiдних стiн, давав волю сво?м почуттям.
Зовсiм несподiваною була зустрiч Iваника з дружиною. Наближався вiн до гурту з острахом. Ще спускаючись в гори узвозом, перестав пащекувати, а внизу i зовсiм затих, похнюпився. Чекав прочуханки вiд Зiньки. За вiщо – i сам не знав, але роки спiльного життя навчили, що жiночого серця не збагнеш. Та ще Зiньчиного!.. Боявся, що знову, як i ранiш, вона зробить його посмiховищем для всього хутора, а такого тепер вiн, iрой, не перенесе!
Тому й притримував поводи, щоб хоч на якусь мить вiддалити зустрiч. А очима нишпорив мiж людьми – де ж Зiнька? Хоч вона була дебела молодиця i стояла, оточена дрiбними дiтками, на видному мiсцi, вiд хвилювання не помiтив-таки, аж поки не пролунав вигук:
– Iванику!
В ту ж мить вiдчув, що якась сила легко знiма? його з коня i несе, мов дитину, на руках. У бiдного Iваника аж серце опустилося в живiт вiд страху. Вiн зiщулився, чекаючи гарячого ляща. Та раптом вiдчув на обличчi такий палкий поцiлунок, якого зроду не знав, навiть у перший рiк пiсля весiлля. А над вухами бринiли солодкi слова:
. – Iванику! Серденько! Любий!
Вiн розплющив очi: до нього усмiхалася Зiнька. А вiн – у не? на руках, як колись давно-давно у мами… Знизу до нього пнулися дитячi рученята.
— Таточку!
На радощах вiн цмокнув Зiньку у червону, обвiтрену щоку, випручався з мiцних обiймiв i скочив на землю.
– Живий! – не вiдставала вiд нього дружина, все ще не вiрячи в сво? щастя. – Не вбили турки! Слава богу!
– Замалим не вбили, – погодився Iваник, випрямляючи утлi груди. – Як налетiло на мене вiсiм турчинiв, – матiнко рiдна! Що робити? Всi чорнi та здоровеннi… Шаблями так i цiляться чоловiковi просто в живiт…
– Ой! – сполотнiла Зiнька.
– А я ж не один. Зi мною i Звенигора, i Рожков… Треба i за ними дивитись, щоб – не дай бог – не вбило котрого, – входив поволi в роль Iваник, вiдчуваючи, що всi його побоювання виявилися марними, а головне – його слухають. -Та я не ликом шитий! Як розвернувся!..