Навколо Iваника почала збиратися юрма: кожному цiкаво послухати, як розповiда? про вiйну бувала людина.
Звенигора, усмiхаючись, покрутив головою i перестав прислухатися до пащекувань хвалькуватого козачка. Саме пiд'?хали пiдводи з пораненими, i Арсен допомiг Романовi злiзти з воза. Вiн помiтив, як його друг переглянувся iз Стехою i як Стеха, побачивши на пов'язцi, що закривала Романовi пiвголови, запечену чорну кров, раптом зблiдла. "Гм, i коли вони встигли?" – подумав Арсен, а сам мимоволi, пiдсвiдоме повернувся до Златки. Чи й вона помiтила?.. Златка, звичайно, теж була не позбавлена спостережливостi, але ??, видно, полонили зовсiм iншi почуття, – вона не зводила очей з свого коханого. Обличчя ?? свiтилося тихою радiстю…
Нарештi, Арсен наважився запитати:
– Де ж пан Мартин?
– В хатi. Зле йому, – вiдповiв Якуб.
– То ходiмо ж до нього!
У хатинi, заклечанiй свiжою лепехою i пахучим зiллям та вiттям дерев, на бiлих подушках лежав Спихальський. Його важко було впiзнати – схуд, пожовк, очi горiли хворобливим блиском. Побачивши Арсена, зробив зусилля, щоб пiдвестися, але не змiг i тiльки болiсно, винувато посмiхнувся.
– Пане Мартине! Друже, ну, як тобi? – кинувся до нього Звенигора, потискуючи простягнутi поверх рядна схудлi руки.
– Жи?мо, брате! – прошепотiв пан Мартин, i в його запалих голубих очах зблиснула сльоза. – Жи?мо…
2
В хатинi життя боролося зi смертю. На боцi життя стояло могутн? здоров'я пана Мартина, знання й умiння Якуба та дiда Онопрiя, пiклування Златки, Стехи та Яцька, батькiвське спiвчуття Младена i материнське серце старо? Звенигорихи. На боцi смертi – одним одна маленька, кругла, мов горiшок, олов яна куля, що застряла десь глибоко в грудях пана Спихальського i вперто штовхала його до могили. Цi двi сили було кинуто на шалi терезiв – котра переважить?
Пан Мартин вiдчував себе зовсiм зле. Ротом часто йшла кров. Щоб не стогнати вiд гострого болю, вiн закушував губи, так що вони аж чорнiли. Його безперервно била пропасниця i мучила спрага. Яцько приносив з льоху холодного рiзко-кислого сирiвцю, i пан Мартин, цокаючи зубами об череп'яний кухоль, жадiбно пив його, важко вiддихаючись. Майже нiчого не ?в, – тiльки пив.
– А най його мамi, чим тiльки члов?к жи?! – пробував жартувати, з'?даючи за день двi-три ложки рiдко? пшоняно? кашi з молоком.
Вiд нього не вiдходили Златка i Стеха. Цiлими днями навперемiну сидiли бiля нього, пiдбивали подушки, мiняли заюшенi кров'ю i брудом сорочки та рядна. Яцько заступав ?х уночi.
Дiд Онопрiй з Якубом ходили понад Сулою, по гаях та байраках – шукали зiлля та корiння. Потiм варили пахучi насто?, якими тричi на день по?ли пораненого, готували мазi.
Але все це допомагало небагато. Пановi Мартину ставало все гiрше й гiрше. На спинi, пiд лопаткою, йому нагнало велику гулю. Спочатку вона була червона, потiм посинiла, зрештою, стала багрово-сиза. В нiй пекло, як вогнем, i пан Мартин, не маючи спочинку вiд нестерпного болто нi вдень нi вночi, зовсiм звiвся.
На другий день пiсля при?зду Арсена йому, видно, ввiрвався терпець, i вiн заволав:
– О найсолодший пан ?зус, врятуй мене альбо вiзьми мою душу! Але прошу – не муч!.. Адже видиш – то вже така бiда чоловiковi, що лiпше – кiнець!..
Якуб довго дивився на гулю, потiм почав мовчки длубатися в сво?х речах. З ремiнного гамана вийняв тонкого блискучого ножика з гострим, як бритва, вiстрям.
– Треба рiзати, – сказав тихо.
Дiд Онопрiй скрушно похитав лисою головою.
– Гей-гей, чей же то не трухлявий пень, а живе тiло, Якубе. Зачека?мо, поки сама прорве… Розрiзати нiколи не пiзно, вашець. От чи заши?ш потiм? Зачекаймо, кажу тобi!
Якуб завагався. Але Спихальський гарячкове прошепотiв:
– Рiж, Якубе! Рiж до дзябла! Все ?дно смерть…
– Але ж то дуже боляче, голубе, – почав умовляти його дiд Онопрiй.
– I так не легко… Юж вшисткi сили стратив, терплячи… Але мам сподiванку, же ?дну хвильку лютого болю пережию, най його мамi!
Арсен узяв його на руки – винiс надвiр. Тут було сонячно, тепло. Гули на пасiцi бджоли. З-над Сули повiвав запашний осiннiй вiтрець. Пан Мартин вдихнув його на повнi груди – i закашлявся. Бризки кровi упали на широкий дерев'яний тапчан, на якому вiн сидiв, пiдтримуваний Арсеном.
Пан Мартин не сказав нiчого. Тiльки по змарнiлiй жовтiй щоцi поволi поповзла одинока сльоза i загубилася, в давно не стриженому обвислому вусi.
Якуб зняв пов'язку. Проти сонця велика, мов слива, гуля на спинi пораненого блищала зловiсно-багрово.
– Ну, тримайся, друже Мартине! Хай поможе тобi аллах!
В Якубових руках блиснув ножик.
Жiнки втекли в хату. Яцько, скривившись, визирав iз сiнешних дверей. Арсен мiцнiше притиснув до себе Спи-хальського, поклав його голову собi на плече. Дiд Онопрiй тримав великий шмат бiлого полотна i горнятко з маззю.
Якуб стиснув зуби – твердо провiв ножем по гулi. Спихальський ойкнув – i затих. Iз рани хлинула густа, аж чорна кров. Щось лунко стукнуло об тапчан.
– Аллах екбер! Куля! – вигукнув радiсно Якуб. – Це ж чудово, ага Мартин! Куля вийшла! Дивись!
Вiн витер ганчiркою закривавлену кулю, подав Спихальському. При цьому з його обличчя не сходив радiсний усмiх. Спихальський i собi усмiхнувся. Взяв кулю, потримав на долонi, оглянув зi всiх бокiв, а потiм мiцно затиснув у кулацi.
– А, клята! Мам тебе в руках, а не в грудях! Вижию – привезу в дарунок панi Вандзi… Скажу: "На, малжонка, дарунок вiд турського султана, най би був щез! Ото вшистко, що заробив на каторзi агарянськiй…" Ух, як менi ниньки стало любо! Юж не пече пiд лопаткою… Дзенькую бардзо тобi, пане Якубе… Якщо i помирати доведеться, так не страшно… Бо легко мi стало… Ожи?мо ?ще, панове, ожи?мо!
– Слава богу, йому полегшало, – прошепотiв дiд Онопрiй, намазуючи шмат полотна коричневою маззю i прикладаючи до рани.
Спихальський облизав пошерхлi губи i витер долонею спiтнiлого лоба. Йому й справдi зразу стало легше. I вперше за багато днiв у його серцi загорiлася маленька iскорка надi?. Вiн попросив, щоб його вiднесли знову у хату. йому захотiлося спати.
3
Спокiй, радiсть i дух закоханостi поселилися у бiлiй . хатинi над тихою Сулою. Обидва пораненi – i Роман, i пан Мартин – поволi видужували. Прозора медова осiнь з черленим золотом га?в, бабиним лiтом i неповторними запахами опеньок, кисло-терпко? калини та при?мно гiркуватого димку на городах довго була тепла, суха i сприяла поправцi недужих. Роман швидше став на ноги, а пан Мартин до само? пилипiвки лежав у лiжку, та гострий блиск очей, i, головне, вуса, якi поступово – не знати якою силою – знову почали набирати свого колишнього вогнистого, особливо на кiнчиках, кольору i пружностi, що змушувало ?х пнутися вгору, свiдчили про те, що справи поляка пiшли на краще.
Вiн навiть закохався. У Стеху. Розумiв, що безнадiйно, але нiчого не мiг подiяти з собою. Мимоволi глипав нiжним поглядом на дiвчину, випинав груди, пiдкручував вуса. Краса Стехи не на жарт запала в око вразливому i вдатному до кохання шляхтичевi. Однак дiвчина нiби не розумiла всього того й не помiчала палких, як думав сам пан Мартин, поглядiв. Вона шукала синьо-волошковi очi Романа i з радiстю пiрнала в них.
Тодi ображений пан Мартин вiдвертався вiд Стехи i розпочинав розмову з старою Звенигорихою i дiдусем Онопрi?м. Улюбленою темою ?хнiх розмов були пригоди Арсена в Туреччинi та iнших далеких краях. Про них Спихальський умiв розповiсти мальовниче i з захопленням. Звичайно, якщо в хатi не було Арсена.
– Ваш син, панiматко, то ?сть найперший у свiтi лицаж! – вигукував пан Мартин. -В одному бою бiля турецько? рiчки Кизил-Iрмак ми з ним удвох поклали щонайменше сотню яничарiв! Арсен накидався на них, як лев, як гепард, – i кришив, бив, розтинав ?х шаблюкою до самого пояса, н?х буду проклятий, якщо брешу!.. А на морi! О, видiли б ви, як вiн змагався з розлютованою стихi?ю! Три доби тримав стерно, поки не привiв корабель до берега… Потiм нас вшисткiх визволив з неволi агарянсько?, нечестиво?… Привiв до рiдно? землi i тутай, пiд Чигирином i на Днiпрi, хоробро бився з нехристами, заживаючи серед товариства слави непереможного войника. Правду кажу, як бога кохам!