Звенигориха схлипувала, радiючи i страхаючись за сина. Дiд Онопрiй гладив почервонiлу вiд хвилювання лисину. А Стеха аж свiтилася вiд захоплення! От який у не? брат!
Але як тiльки Спихальський кидав знову на не? нiжний погляд, дiвчина вiдверталася або виходила з хати.
Роман теж вiдвертався, щоб пан Мартин не помiтив у його очах веселих iскринок смiху. "Ну й пан Мартин, пан Мартин, – думав дончак. – Славний ти чолов'яга! I вдатний до всього: i ворога бити, i горiлочку пити, i впопад добре слово мовити… А от накидати оком на Стеху – тут тобi, пане Мартине, зась! Тут ти облизня пiйма?ш, ?й-богу! Дай-но тiльки менi зовсiм видужати – так i зашлю сватiв до Стехи… Славна дiвчина!.. I нiкуди я вже з-над Сули не по?ду: нi на Дон, де в мене нi кола нi двора, нi в рiдне сiльце пiд Тулою, де Трауернiхт з мене живого шкуру спустить!" I вiн крадькома нiжно погляда? на Стеху, милуючись ?? красою.
Арсен найчастiше проводив днi зi Златкою i Младеном. Младен зовсiм видужав i поривався у Болгарiю. Затримували його рiзнi причини: спочатку рана, потiм хотiв дочекатися Арсена з вiйни, тепер – усi гуртом вирiшили, що по?де вiн тодi, коли Арсен i Златка повiнчаються i вiдгуляють весiлля. Весiлля ж вiдкладали через хворобу Спихальського.
А коли Младен особливо гостро вiдчував тугу за Болгарi?ю, за сво?ми побратимами по збро? i поривався в путь. Арсен говорив:
– Ще встигнете, во?водо, схрестити шаблi з Гамiдом!
– Ти ж не схрестив, хоч обiцяв, – колов у вiдповiдь Младен.
– Не все те можеться, що хочеться.
– Я не дорiкаю. Арсене. Навiть радий, що Гамiд не зустрiвся тобi на шляху. Помститися над ним – то мiй привiлей!
Вони багато i довго говорили про майбутн? життя Златки, про можливiсть зустрiчi з Младеном. Старий во?вода обiцяв через кiлька рокiв, коли рука вже не в силi буде тримати яничарку, назовсiм при?хати в Дубову Балку, де йому дуже сподобалося. Згадували Ненка, i кожен мимоволi думав про те, чи вижив ага пiд час неодноразових штурмiв Чигирина, чи, може, наклав головою. А найчастiше згадували Анку, i цi спогади, сумнi i свiтлi, найдужче зближували ?х.
У життi Златки й Арсена це був найщасливiший час. Минули, канули в безвiсть важкi злигоднi й небезпеки, якi стрiчалися на ?хньому шляху. Вiдшумiла, мов горобина нiч, спустошлива кривава вiйна… ?хнi почуття, нiжнi, сильнi, красивi, з якими вони не та?лися, нiби вихлюпували з ?хнiх молодих сердець. Златка вiд кохання розквiтла. ?? очi, теплi, синi, мов лiтн? море, шукали Арсенових очей i не могли вiдiрватися вiд них. Жартуючи, вона погрожувала сво?му милому, що по?де в Сiч i випише його з запорозького ре?стру, щоб вiн був завжди з нею.
– Жiнок у Сiч не пускають, – смiявся Арсен.
– Я вже якось доберуся до вашого кошового. Та на Запорожжя довелося ви?хати не Златцi, а Арсеновi, i то дуже спiшно.
Одного дня прискакав гонець i сповiстив, що всi запорожцi мусять прибути до Сiчi на раду.
– Це ненадовго, – втiшав Арсен Златку.
– Але небезпечно.
– Ну, яка там небезпека! Виберемо нового кошового Напевне, це знову буде Iван Сiрко, якщо не захворi? ста рий… Вип'?мо на радощах кiлька бочок горiлки та меду – i додому…
Златка нiчого не сказала. Тiльки синi очi потемнiшали вiд внутрiшнього хвилювання.
За кiлька днiв у Дубову Балку за?хали запорожцi з Лубен i Лохвицi, i Звенигора з Романом по?хали разом з ними. Спихальський поривався теж, та ще ледве дибав по хатi. Зажуреним поглядом дивився на вiд'?жджаючих, побивався:
– А най його мамi, яке лихо спiткало чоловiка! Нi тпр-р-у, нi ну! Сиди, пане Мартине, на припiчку, як пес на прив'язi! Тьфу!
ПОБО?ЩЕ В СIЧI
1
Лист запорожцiв дiйшов до султана. Розлютований невдалими походами пiд Чигирин, Магомет Четвертий ошаленiв вiд такого нечуваного нахабства якихось волоцюг, голодранцiв, що посмiли насмiятися з намiсника бога на землi. Драгомана з полонених козакiв, який прочитав i переклав листа, звелiв негайно скарати, а сувiй жовтавого цупкого паперу кинув собi пiд ноги – потоптав, а потiм спалив над свiчкою.
– Я знищу Запорожжя! – закричав несамовито. Той крик долинув до всiх закуткiв великого султанського палацу. Здригнулася двiрцева варта. Зблiдли пашi i чаушi, впали ниць у тронному залi, чекаючи виходу свого володаря.
– Я зрiвняю з землею ?хню мерзенну Сiч! – вереснув ще дужче султан, помутнiлими вiд гнiву очима оглядаючи зiгнутi спини пiдданих.
Вiзир, пашi, великий муфтiй, вченi мулли, чаушi луною вiдгукнулися:
– Воля хондкара – воля аллаха!
Наприкiнцi грудня, зимово? студено? ночi, кримський хан, виконуючи наказ султана, з сорокатисячною ордою i п'ятнадцятьма тисячами яничарiв i спагi?в, присланих морським шляхом з Туреччини, та?мними дорогами, вiдомими тiльки найдосвiдченiшим провiдникам, пiдходив до Сiчi.
Ще в Бахчисара? вiн разом з сво?ми мурзами i гениш-ачерасом[31] Мурас-пашею обмiркували, як знищити кубло гяурських розбiйникiв – Запорозьку Сiч. Усi зiйшлися на тому, що найкраще застукати запорожцiв зненацька, коли вони не чекають нападу i коли ?х у Сiчi найменше. Вiдомо, що на зиму запорожцi розходяться по зимiвниках, зоставляючи лише шiстсот-сiмсот чоловiк для охорони фортецi. Тому хан намислив напасти в нiч на другий день рiздва, гадаючи, що запорожцi, перепившись ради свята, спатимуть, мов убитi, i ?х можна буде легко перерiзати, як свиней.
Хан горбиться в сiдлi, кутаючись у теплий кожух. Але мороз щипа? за носа й щоки, а хижий пiвнiчний вiтер залiта? пiд сукняний башлик i холодить спину.
Орда пробира?ться степом тихо. На останньому привалi во?ни вволю нагодували коней, щоб не iржали, приладнали зброю, щоб не чути було брязкоту. Лише глухий гул лине понад землею вiд тисяч кiнських копит, та i його вiтер вiдносить геть вiд Сiчi в ногайськi степи.
З темряви виринуло два вершники. Пiд'?хали до хана – вклонилися. Хан натягнув повiд – зупинився. Впiзнав мурзу Алi з улуса Ширин-бея. Другий вершник тримався позаду.
– Великий хане, – сказав Алi, – за два фарсахи – Днiпро. На тому боцi – Сiч. Наш друг Чорнобай каже, що десь тут ма? бути козацька застава. Я наказав передовому загоновi зупинитись…
– Гаразд. Але ми не можемо стояти тут безконечно. Алi, вiзьми пiвсотнi во?нiв, проберись та?мно вперед – знайди заставу. Щоб жодно? живо? душi не випустили! Ми повиннi пiдiйти до Сiчi непомiченими! Хай Чорнобай покаже дорогу!
– Слухаюсь, великий хане!
Вершники повернули коней – погнали в холодну темряву ночi.
Незабаром усе вiйсько зупинилося в глибокiй балцi. Алi з Чорноба?м вiдiбрали найспритнiших во?нiв, спiшились i тихо, один за одним пiшли вперед. На гребенi горба зупинились, присiли в заростях сухого, напiвзаметеного снiгом полину. Далi Чорнобай поповз один.
Снiг забивався йому в рукави, в халяви. Поземка сiкла в обличчя. Але вiн не звертав на це уваги. Мов хижий лис, розсовував гострим обличчям бур'яни, втягував носом морозне повiтря.
Раптом – зупинився: запахло димом. Висунувши голову з бур'янiв, оглянувся навкруги. В долинi забовванiла чорна хижка. Бiля не?, на тлi темно-сiрого неба, вимальовувалась тринога вежа.
Запорозька застава!
Чорнобай тихо свиснув. До нього пiдповз Алi. Позад нього, у заснiженому сухому бадиллi, темнiли кошлатi малаха? татар.
– Алi, застава, – прошепотiв Чорнобай, показуючи пальцем на хижку. – На вежi нема нiкого. Холодно – всi поховалися… А може й сплять… Вiзьми трьох найсильнiших батирiв – ми з ними пiдемо попереду. Решта – хай iдуть слiдом!
П ять постатей рушили до хижки. Затиснувши в руцi ятаган, Чорнобай повз перший. Ще здалеку вiн помiтив вартового, який у важкому овечому кожусi куняв пiд навiсом. Звiдти доносилося тихе кiнське iржання.
Чорнобай подав Алi знак, щоб зупинився зi сво?ми сейменами, а сам обiйшов хижку з протилежного боку. Виглянувши з-за рогу, переконався, що вартовий спить. Тодi смiливо пiдiйшов пiд навiс, схопив козака за комiр i сильно вдарив ятаганом у спину. Вартовий зойкнув i впав .обличчям у снiг.
За хвилину татари оточили хижку. Чорнобай прочинив дверцята i, зiгнувшись, ступив униз. За ним полiзли Алi та його батири. З хижки вiйнуло теплом i запахом хлiба й часнику. Праворуч вiд дверей, на дощаному полу, покотом спало чотири козаки. Лiворуч, у невеликiй лежанцi, тлiв малиновий жар.