Сафар-бей зi сво?ми людьми зупинився навпроти довгого вибiленого куреня. Десь там, за виплетеними з лози й хворосту та обмазаними гле?м i глиною товстими стiнами, спали, не пiдозрiваючи смертельно? небезпеки, козаки. Ага ледве стримував разом з переднiм рядом яничарiв темну живу масу, що напирала ззаду.
Поряд з Сафар-бе?м стояли його вiрнi охоронцi Кагамлик i велетень Абдагул. Вони уперлися ногами в снiговий замет, сприймаючи тиск багатьох тiл на себе i захищаючи агу.
Сафар-бей хвилювався. Прокляття! Коли ж буде наказ починати бiй?
2
У Лубенському куренi спали не всi. Кiлька козакiв, а серед них Звенигора, Во?нов, Метелиця i Сiкач, накрившись ряднами, схилилися в найдальшому кутку бiля свiчки i грали в карти. На ослiнчику блищало золото й срiбло.
Дiда Шевчика з ними не було. йому ще звечора не поталанило, i вiн, програвшись до цурки, з досади лiг спати. Не пофортунило йому i з мiсцем для спання. Вiн любив умоститися бiля груби чи на лежанцi, щоб вигрiвати старечi кiстки. Але сьогоднi в куренi яблуку нiде впасти;. з усiх усюд – i з паланок, i з найдальших зимiвникiв, i навiть з Лiвобережжя та Слобожанщини – пона?здили запорожцi, щоб переобрати кошового. На всiх полах густо, мов оселедцi в бочцi, лежали козаки. З тi?? ж причини всi були тверезi, хоча на кошт сiчово? скарбницi було заготовлено чимало горiлки, пива й меду, щоб повеселитися пiсля виборiв нового кошового.
Поштовхавшись бiля груби та лежанки i не знайшовши там анi найменшо? щiлинки, щоб вшитись мiж козакiв, що хропли на всi заставки. Шевчик змушений був лягти бiля вiконця. Накрившись з головою старою кожушанкою, вiн скрутився в бублик i заснув.
Десь ген-ген за пiвнiч дiд Шевчик раптом прокинувся. Йому приснився страшний сон.
Буцiмто поплив вiн на каюковi трусити ятерi в Чортомлику. I заплив далеко, аж за прогнiй, де риби до гибелi, але не кожен козак наважиться ловити ?? там. Один кошовий отаман Сiрко насмiлю?ться запливати туди, бо й самого чорта не бо?ться. Кажуть, коли ще був молодий i разом з товаришами шукав мiсце для ново? Сiчi, одного разу заплив з Днiпра в якусь невiдому рiчку з темними глибочезними ямами, крутими берегами та густим лататтям. Сподобалося йому те мiсце. Зiйшов з човна на берег, щоб краще роздивитися, де фортецю будувати, аж раптом вилазить з очеретiв величезний рогатий чорт i суне прямо на нього. Iклами клаца? i роги наставля? – хоче розтоптати козака або налякати, щоб тiкав. Та не на такого натрапив! Витягнув Сiрко з-за пояса пiстоля та як бабахне – чорт так i мликнув у воду! Булькнув – i пiшов на дно! Тiльки хвиля розляглася. А Сiрко привiв козакiв i там, де впада? в Днiпро та безiменна рiчка, яку на пам'ять про перемогу над чортом вiдтодi почали прозивати Чортомликом, побудував Сiч… I от подумав Шевчик: "Сiрко не боявся чорта, коли тут жодно? живо? душi не було, то чого ж менi боятися тепер? Попливу – заставлю ятерi там, де нiхто ще не заставляв! Наберу вранцi риби повен човен!" Заплив вiн з чистого плеса в тиху заводь, вибрав мiсце та тiльки опустив один ятiр у воду, – аж тут як вирине з води якесь марище-страховище та як схопить козака за правого вуса – i потягнуло донизу…
Обливаючись потом, Шевчик лупнув очима. За правого. вуса справдi хтось його мiцно цупирив. Що за нечиста сила! Зда?ться, вiн уже ж не спить! I не пив звечора!
Лапнувши рукою за вуса, старий зрозумiв, що страх його марний. Довгий сивий вус просто примерз до пiдвiконня i тримався мов на прив'язi.
Не без жалю Шевчик вiдрiзав шматочок вуса, перехрестився i сiв, спираючись рукою на зледенiле пiдвiконня. В куренi було темно. Тiльки в кутку блимала пiд рядном свiчка: картярi ще не лягали спати. А надворi свiтив мiсяць. Крiзь верхнi незамерзлi шибки пробивалось голубувате сяйво.
"Мабуть, уже й до ранку недалеко, – подумав дiд Шевчик. -Мiсяць, зда?ться, заходить за сторожову вежу". I щоб переконатися, що незабаром ранок i йому недовго в безсоннi перевертатися з боку на бiк на твердих дошках, виглянув крiзь вiконце надвiр.
Спершу старий козак подумав, що вiн або спить, або збожеволiв. Просто перед вiкном, за якихось три-чотири кроки вiд куреня, стояла суцiльна стiна яничарiв. За свiй довгий вiк перебачив вiн ?х достобiса!
Уперше в життi по-справжньому злякався козак Шевчик! Перехрестившись i ще раз смикнувши себе за вуса, щоб пересвiдчитись, що справдi не спить, старий припав знову до шибки. Яничари! Стоять, проклятi, сумирно, – мабуть, до бою готуються. Ще й очиськами лупають.
Шевчик притьмом скочив з полу, пiдбiг до картярiв – i потушив свiчку.
– Яничари в Сiчi! – видихнув перелякано.
Метелиця вiд несподiванки випустив з рук карти.
– Ти часом не збожеволiв. Шевчику? – гримнув вiн.
– Хай мене грiм поб'? i свята богородиця, коли брешу! Погляньте у вiкна!
Звенигора кинувся до вiкна й похолов: Шевчик не збрехав. У Сiчi було повно яничарiв.
– Друзi, будiть товариство! Але тихо!.. Батьку Корнiю, пiдопрiть дверi, щоб нiякий собака не вскочив!.. Готуйте мушкети й порох!
За хвилину весь курiнь був на ногах. Страшнi слова;
"Яничари в Сiчi!" – враз розiгнали сон. Поскiльки курiнний ночував у кошового перед радою, то всi мимоволi почали прислухатися до слiв Арсена.
– Ставте порохiвницi i ящики з кулями на столи! – наказував вiн. – Заряджаючi, до столiв! Стрiльцi, до вiкон! Вогонь вести безперервно! Нумо, швидше, браттяi Козаки стали на сво? мiсця. Однi заряджали мушкети, iншi передавали стрiльцям, а тi, вже напоготовi, чекали наказу стрiляти.
– Вогонь! – крикнув Звенигора.
Гримнув залп. Потiм – другий, третiй. Курiнь заволокло димом. У вiдповiдь знадвору пролунало страшне нелюдське виття. Яничари подалися назад, залишивши на снiгу кiлька десяткiв убитих i поранених. Але тiкати ?м нiкуди.
Ззаду колихалася суцiльна жива стiна.
Цiлитися козакам не доводилося: яничари стояли так густо, що одна куля пронизувала зразу двох, а то й трьох.
Пiсля перших залпiв уся Сiч схопилася на ноги. Кожен курiнь ощетинився дулами мушкетiв. Безперервно гримiли залпи. З веж ударили гакiвницi й гармати. Рясний дощ куль i ядер лився на сiчовий майдан, де зiбралося найбiльше ворогiв, i косив ?х десятками й сотнями.
Збожеволiлi вiд жаху яничари заметушилися, заметалися по Сiчi, як звiрi у ловчiй ямi. Тi, що були ближче до ворiт, намагалися вiдчинити ?х. Даремнi зусилля! Нiхто з них не знав потайних пiдойм, з допомогою яких вiдчинялися ворота. А коли з надбрамно? вежi ударили гармати, натовп вiдхлинув назад.
Вже нiхто не слухав нiчи?х наказiв. Кожен думав тiльки про порятунок. Бачачи, що звiдусiль гримлять пострiли, ошалiлi яничари i спагi? згадали про хвiртку, якою входили до Сiчi. Туди! До не?! Втекти з цього пекла, де кожен курiнь, старшинська хата i вiйськова скарбниця, ба навiть церква – хоч насправдi то рiзнокольоровi вiкна миготiли в нiй вiд вогню, що вилiтав з дул мушкетiв, – сiють смерть!
Тисячний натовп ринув до хвiртки. Але прохiд там дуже вузький. В нього може протиснутися за раз лише один утiкач. I кожен намага?ться бути тим щасливцем. Дехто прокладав собi дорогу шаблею, стинаючи голови сво?м ?диновiрцям.
Заднi напирали на переднiх. Кожен кричав, лаявся, погрожував, проклинав. Хрипи вмираючих, стогiн поранених, вигуки поодиноких старшин, що намагалися навести хоч який-небудь лад, безперервний гул пострiлiв – усе злилося в дикий нелюдський рев
Широкий майдан, усi сiчовi вулички й провулки помiж куренями були вже заваленi трупами й пораненими. Помiж ними прича?лося, рятуючись вiд куль, багато яничарiв. Снiг почорнiв од кровi.
Зненацька в неймовiрний шум i гвалт ввiрвався тривожний рокiт тулумбасiв, а потiм – зазивний клич бойових козацьких рогiв, що кликали до атаки.
Звуки лунали з старшинського куреня.
Стрiлянина почала вщухати.
I тодi почувся сильний голос кошового Сiрка.
– До шабель, браття-молодцi! До шабель! Припинiть стрiлянину! Виходьте з куренiв! Бийте клятих! Смерть бусурменам!
Стрiлянина враз припинилася. Крiзь розбитi вiкна, крiзь розчиненi навстiж дверi з куренiв повалили запорожцi з шаблями, з ятаганами, з келепами в руках. З криком, з бойовими кличами ринули вони на ворогiв, що, ошалiлi вiд жаху, металися в передсвiтанковiй морознiй iмлi.