3
Коли з куреня ударив залп i десятки яничарiв упалi. в снiг, Сафар-бей вiдчув, як щось гаряче бризнуло йому на обличчя i руки. "Поранений!" – промайнуло в головi. Iнстинкт самозбереження примусив його кинутись додолу. Розпластавшись на снiгу i переконавшись, що вiн цiлий i неушкоджений i що кулi перелiтають поверх нього, ага оглянувся навколо. Поруч з ним, захлинаючись власною кров'ю, хрипiв Кагамлик. Його темнi, широко посадженi очi, що так часто прислужувалися загоновi Сафар-бея, тепер склянiли, затягувалися туманом. Звернутi до яскравого мiсяця на небi, вони, здавалося, прохали допомоги. Та Холодний мiсяць байдуже дивився на тих, хто все життя боготворив його, молився на нього i малював на сво?х знаменах.
З другого боку лежав нерухомий велетень Абдагул. З його розiрваних грудей цебенiла кров.
Сафар-бей зрозумiв, що його обличчя й руки заляпанi кров'ю вiрних охоронцiв, i з огидою витерся шапкою. Трохи прийшовши до тями, почав думати, що робити далi. Тiкати? Але куди? Не встигнеш пiдвестися, як тебе пронижуть козацькi кулi… Гукати воякiв, щоб, попри вбивчий вогонь, iшли приступом на куренi? Даремно! Нiхто тебе не почу? в цьому пеклi! Та й хто зважиться лiзти у вiкна i в дверi, з яких так густо гримлять пострiли, нiби в куренях не по двадцять-тридцять козакiв, як передбачалося, а щонайменше по триста!.. Шукати Мурас-пашу i запитати, якi будуть розпорядження? Смiшно про це й думати. Хiба знайдеш його в цьому гармидерi? Може, вiн убитий або накивав п'ятами…
Нi до чого не додумавшись, Сафар-бей вирiшив передусiм рятуватися самому. Поволi вiдплазувавши з-перед вiкон, рвучко пiдвiвся i кинувся в суточки мiж куренями. Сюди кулi не залiтали. Перечекавши деякий час, визирнув з-за рогу. Весь широкий майдан перед церквою був усiяний тiлами яничарiв. Сафар-бей аж застогнав од болю й розпачу. Все пропало! Вiйсько, честь, майбутн?, навiть саме життя!.. Аллах екбер, чому ти допомага?ш гяурам? Навiщо знищу?ш славних синiв падишаха, вiрних захисникiв iсламу? Врятуй ?х, о аллах!.. Чи, може, твоя велич i твоя могутнiсть – то тiльки пуста вигадка, нiкчемний обман?..
Сафар-бей швидко перебiг коротку вiдстань, що вiдокремлювала його вiд фортечно? стiни. Тут було просторо i не дзижчали кулi. Вузький мертвий простiр, яким, крiм нього, скористалося ще кiлька десяткiв яничарiв, надiйно захищав його вiд смертi. От тiльки – чи надовго?
Зорi?нтувавшись, де хвiртка, Сафар-бей почав обережно пробиратися до не? попiд стiною.
Раптом стрiлянина стихла, i з куренiв висипали козаки. Вони були – хто в чому: в кожухах, у жупанах, свитках, а бiльшiсть – просто в бiлих сорочках. Видно, як спали, так i кинулися до збро?.
Сафар-бей зупинився. Нi, до хвiрточки добiгти вiн не встигне. Та, зда?ться, там i не проб'?шся крiзь тисняву. До того ж майже всi козаки ринули туди, сiючи смерть серед яничарiв, якi майже не чинили вже опору… Розпач охопив агу. Нiколи ще перед ним так явно, так зримо не стояв привид смертi, як тепер. I яко? безглуздо? смертi! По сутi, доводиться гинути не в бою, не лицем до супротивника, а показуючи йому спину. Ганьба!
Вiн стояв за рогом зовсiм один. Усi яничари, з якими щойно ховався вiд козацьких куль, десь зникли, розбiглися, можливо, помчали, як i тисячi iнших, до рятiвно? хвiрточки. Прихилився спiтнiлим лобом до крижано? стiни i позирав на завалений трупами майдан, на зблиски проти мiсяця козацьких щабель, на змiшаний з кров'ю снiг i юрбу яничарiв, що на очах танула, як вiск на вогнi.
Раптом перед ним промайнула знайома бекеша Гамiда.. З шаблею в однiй руцi i пiстолем у другiй спахiя прудко перебiг вiд одного куреня до сусiднього, видно, маючи намiр непомiченим пробратися до хвiртки i крiзь не? утекти з Сiчi. Сафар-бей, забувши про сво? становище, iронiчно посмiхнувся. Цiкаво, чи далеко зумi? втекти Гамiд? Дуже вже помiтна у нього постать.
Гамiд не бачив Сафар-бея, хоча був вiд нього всього за якихось пiвтора десятка крокiв. А Сафар-бей вважав за доцiльне не нагадувати Гамiдовi про себе, бажаючи прослiдкувати, що ж робитиме спахiя. Невже вiн ризикне вискочити з сво?? засiдки i перебiгти на очах у сотень козакiв широкий майдан? А тiльки так вiн мiг добратися до хвiрточки.
Однак Гамiд явно не поспiшав. Притиснувся до стiни, перекинувши шаблю в лiву руку, а пiстоль – у праву. На когось вичiкував… Ось вiн весь напружився, завмер, пiдвiвши вгору дуло пiстоля. Нагадував собою вiдгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В кого ж цiлиться спахiя?
3 пiстоля блиснув вогонь – гримнув пострiл. В ту ж мить Гамiд рвонувся навкiс через майдан, перестрибуючи через убитих i поранених. З-за рогу куреня вискочили два козаки i щодуху помчали за ним. А слiдом вийшло ще дво?.
Зупинилися.
– Ах, ти, чортяка! – вигукнув дебелий старий козарлюга. – Горохове опудало! Це ж вiн у тебе мiтив, батьку кошовий!
– Не сумнiваюся, – вiдповiв сивовусий мiцний козак. – Куля цьвохнула над самим вухом… На пiввершка вбiк – i не було б раба божого Iвана! – I раптом закричав: – Хлопцi, вiзьмiть-но його живцем. Не рубайте!.. От так!.. Ходiмо, брате Метелиця!
– Схопили! Ведуть! – вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустрiч.
З-за рогу вийшло тро?: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамiд, за ним – два запорожцi. Сафар-бей мало не скрикнув: один з них – Арсен Звенигора?
Гамiд зупинився перед Сiрком. Кошовий довго роздивлявся його, потiм спитав:
– Ти мене зна?ш, турчине?
Звенигора переклав запитання.
– Урус-шайтан… Я зразу впiзнав тебе, – глухо вiдповiв Гамiд.
– Впiзнав? Хiба ти знав мене ранiш?
– Знав. Я був на Сiчi з посольством… I добре роздивився на тебе.
– Гм… I вирiшив прикiнчити?
Гамiд мовчав. Зиркав на козакiв, мов зацькований хортами вовк.
– Сiкачу, вiдведи його в холодну, – сказав Сiрко. – Це неабияке цабе! За нього ми вимiня?мо чимало наших людей!
– Батьку! – кинувся до кошового Звенигора. – Не можна вiдпускати цього собаку живого! Коли б ти знав, хто вiн такий, то негайно сам зiтнув би йому башку!
– Хто ж це?
– Гамiд. Мiй колишнiй господар. Я розповiдав тобi про нього… Люта бестiя!.. Дозволь порахуватися з ним!
Гамiд тiльки тепер впiзнав Звенигору. Безвихiдь, лють, вiдчай забринiли в його звiриному риковi, що вирвався у нього з грудей. Вiн метнувся до козака i вп'явся йому руками в горло. Але Звенигора рiзким ударом вiдкинув його назад. Гамiд упав на снiг.
– I справдi лютий, – промовив Сiрко. – Але ж якось гидко рубати беззбройного…
Звенигора простягнув спахi? вiдiбрану у нього шаблю.
– Бери – захищайся!
– На бога. Арсене! -вигукнув Метелиця. -Вiн може тебе поранити!
– Зате не скаже, що з ним повелися безчесно! Гамiд не розумiв, що вiд нього хочуть. Жах скаламутив йому розум. Врештi, побачивши простягнуту до нього рукiв'ям шаблю, прийшов до тями, схопив ?? i скочив на ноги. В одну мить розв'язав башлик, скинув бекешу. Поспiшав, нiби боявся, що козаки передумають.
Блиснули i схрестилися шаблi. Заскреготала мiцна холодна криця. Гамiд зразу ж ринувся у наступ i трохи потiснив Звенигору. Вiдчай додав йому сили. Вiн розумiв, що втрачати нiчого, – чи так чи iнакше – кiнець! Тож ?диним його помислом було прихопити на той свiт iз собою i свого лютого ворога – запорожця, якого не без пiдстав вважав винуватцем усiх сво?х теперiшнiх незгод i нещасть.
Сiрко, Метелиця i Сiкач стояли збоку, спокiйно стежачи за по?динком. Нiхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов'язана долею i з Гамiдом, i з Звенигорою, слiдку? не менш пильно, хоч i не так спокiйно за тим двобо?м. Сафар-бей зата?в подих. Вiн розумiв, що Гамiд приречений, але жалю до нього не вiдчував. Скорiше навпаки, боявся, що вiдчайдушним ударом вiн нанесе смертельну рану Звенигорi, i Златка залишиться на чужинi вдовою. З якогось часу вiн звик до думки, що в нього ? сестра i навiть почав вiдчувати братерську любов.
Двобiй проходив з перемiнним успiхом. Звенигора був молодий, дужий, спритний та й пройшов добрий вишкiл у старого Метелицi, зате Гамiд накидався на нього з люттю загнаного в глухий кут звiра i тому був дуже небезпечний. Однак було видно, що козак б'?ться не на повну силу, а гра?ться з ожирiлим i неповоротким спахi?ю.