Врештi, Сiрковi набридло мерзнути в самiй сорочцi на морозi, i вiн гукнув:
– Кiнчай, Арсене!
Звенигора пiшов у наступ. Його шабля завертiлася з блискавичною швидкiстю. Гамiд ледве встигав вiдбивати небезпечнi випади козака i вiдступав усе далi й далi на середину майдану, захаращеного трупами яничарiв. Це створювало новi труднощi для обох бiйцiв. Потрiбно було слiдкувати за тим, щоб не перечепитися, бо найменша помилка, слiпа випадковiсть могла стати фатальною.
– Гяур! Собака! – цiдив Гамiд, стримуючи навальний натиск свого колишнього раба. – Рабе! Ти зараз станеш вiч-на-вiч iз аллахом! . i
– А може, ти, Гамiде? -посмiхнувся Арсен, перестрибуючи через трупи двох яничарiв, що лежали хрест-навхрест один на одному. – У тебе бiльше пiдстав зустрiтися з ним сьогоднi!
Вiн зробив глибокий випад i вiдчув, як шабля тупо ввiйшла в груди спахi?. Гамiд охнув i поточився назад. Але, видно, рана була не глибока, бо вiн раптом зiбрав усi сво? сили i сторчма, як списа, кинув свою шаблю в Звенигору. В якусь коротку мить Арсен помiтив той небезпечний рух ворога i встиг трохи вiдхилитися. Шабля про-свистiла побiля вуха, зачепивши тiльки ефесом, i шурхонула в снiг.
Наступний удар запорожця був невiдворотний: Гамiд закинув назад голову i важко впав на стоптаний закривавлений снiг.
– Ну, браття, гайда! Будемо кiнчати супостатiв! – Сiрко з Метелицею i Сiкачем побiгли до схiдно? стiни, де ще вирував бiй.
Звенигора витер шаблю i заглянув у непорушне обличчя свого мертвого ворога. З Гамiдом було покiнчено. Вiн лежав горiлиць, великий, важкий i зовсiм не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке вiн хотiв зробити сво?м.
Позаду почувся скрип снiгу. Арсен швидко оглянувся: до нього поволi наближався турок. Тiнь вiд куреня закривала його обличчя. Арсен знову пiдняв шаблю, але турок раптом простягнув уперед обидвi руки i тихо промовив:
– Салям, Арсене! Не впiзна?ш?..
– Ненко!
– Так, я Сафар-бей… Нещасний Сафар-бей, якому аллах присудив померти сьогоднi вiд тво?? руки, як помер щойно Гамiд… Арсене, убий мене! Бо в самого рука не здiйма?ться завдати собi смертельного удару.
– Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке iм'я – Сафар-бей! Тiльки через цю потвору, – Звенигора показав на труп Гамiда, – ти став яничаром…
– Менi вiд цього не легше. Я мушу сьогоднi померти…
– Нещасний! Навiщо доля занесла тебе сюди! – вигукнув Арсен. -Хiба, може, для того, щоб ти прозрiв!..
Ходiмо зi мною!
– Куди?
– Ходiмо, я врятую тебе. Виходу з Сiчi зараз нема?.
Але я посаджу тебе в холодну, i ти будеш там у безпецi.
А завтра – побачимо.
Вiн схопив агу за рукав i потягнув з майдану.
4
Роман Во?нов помiтив якiсь двi пiдозрiлi темнi постатi, що, вiдокремившись вiд гурту яничарiв, навзгинцi перебiгли сiчову вуличку i вскочили у вiдчиненi дверi першого ж куреня. "Хто б це мiг бути? Турки? Не схоже. А сво?м- чого б тiкати i ховатися", – подумав вiн i повернув слiдом за ними. У сiнцях прича?вся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився з куреня.
– Ось чийсь жупан – переодягайтеся швидше! – почувся перший голос. – Пiд виглядом козакiв здеремося на вал, а звiдти плигнемо вниз, на той бiк, – i шукай вiтра в полi!
– Нi, у мене iнша думка, Тхоре, – вiдповiв другий голос. – Ми повиннi вiдчинити браму. Хан з вiйськом увiрветься в Сiч i затопить ?? ординцями! ?х тут- сорок тисяч!
– Ви збожеволiли, пане Чорнобаю! – обурився Тхiр. – Нас запорожцi схоплять ранiше, нiж ми вiдчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку – i гайда на вал!
– На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу скотишся – полама?ш ноги та й будеш якраз .у руках запорожцiв!.. Нi, ?диний вихiд – руками татар знищити Сiч! Вона для нас – як бiльмо на оцi!.. Поки ще яничари обороняються, треба впустити татар!.. Ходiмо!
Роман вихопив з-за пояса пiстоль, звiв курок. Вiдступив од дверей… Так от якi птахи залетiли сюди! Сам Чорнобай iз сво?м пахолком!
Дверi широко розчинились – i на порозi вималювалась темна постать.
Прогримiв пострiл. Переднiй – то був Тхiр – упав навзнак, на руки свого супутника. Той кинувся назад i проходом, помiж довгим столом i полом, побiг у глиб куреня.
– Стiй! Стiй, недолюдку -прокричав Роман i побiг слiдом.
Чорнобай скочив на пiл, пригнувся i раптом шуснув у вибите вiкно.
– Не втечеш, собако! – кинув дончак, перестрибуючи через подушки, рядна i кожухи, безладно розкиданi запорожцями пiд час тривоги.
Вiн добiг до вiкна i прожогом вискочив крiзь нього надвiр. В ту ж мить позаду хтось хекнув, нiби забивав довбешкою палю. Свиснула шабля. Роман кумельгом покотився по снiгу. Це його врятувало. Чорнобай цiлився в голову – i шабля, розiтнувши повiтря, до самого пруга ввiгналася у липову лутку. Поки Чорнобай висмикнув ??, Роман схопився на ноги. ?хнi шаблi кресонули iскри.
Бiй мiж ними був короткий, але лютий. Поранення в Чигиринi ще давалося взнаки, i Роман, вiдчуваючи, як хитнулася пiд ногами земля, почав поволi вiдступати назад. Пiдбадьорений успiхом, Чорнобай ще бiльше посилив натиск, щоб якнайшвидше покiнчити з козаком.
Одного не врахував Чорнобай – Романового вмiння битися на шаблях. Знаючи, що довгого напруження вiн не витрима?, Роман раптово крутнув убiк i спiднизу пругом мiцно ударив по шаблi супротивника. Вона бренькнула i переломилась. Ошелешений Чорнобай остовпiв. Роман мiг пронизати його наскрiзь, але занадто було спокусливо узяти таку птаху живцем. Тому приставив йому до горла вiстря шаблi i поволi почав тиснути до куреня, аж поки Чорнобай не вперся спиною у стiну.
Так i стояв, боячись i на крок вiдпустити вiд себе ворога, бо коли б той кинувся тiкати, наздогнати б не змiг.
– Романе, що ти тут робиш? – почувся позаду здивований голос Звенигори.
– Сюди, Арсене, сюди! – гукнув Роман. – Глянь, кого я спiймав!
Вiн кра?м ока бачив, як Арсен з якимось турком наблизились до нього.
Чорнобай намагався опустити голову, щоб на лице не падало мiсячне свiтло, але Роман кольнув його у пiдборiддя, примушуючи закинути голову назад.
– Чорнобай! – вигукнув Звенигора. -На Сiчi! .Яким побитом?
Той мовчав.
– З турками й татарами прибув, – пояснив Роман. – Хотiв орду впустити в Сiч. -Що нам з ним робити? Прикiнчити пса?
Звенигора задумався.
-Нi, нi, хай судить товариство? Зачинимо до ранку в холоднiй!
– Арсене, ти ма?ш право сам його судити! То й суди!
Я тiльки заради тебе зберiг йому життя…
– Спасибi, брате. Однак мiй суд-то самосуд. А ця людина завинила перед усiм народом. Тож хай i судить його товариство… Ходiмо, Чорнобаю! Завтра поговоримо з тобою!
Чорнобай похилив голову, поволi поколивав уздовж куреня. За ним iшло тро?: Роман, Звенигора i Сафар-бей.
5
До ранку побо?ще в Сiчi закiнчилось. Лише пiвтори тисячi яничарiв i спагi?в вислизнули з пастки, в яку самi залiзли, i принесли хановi звiстку про жахливу загибель сво?х товаришiв. Забувши про високий сан i тисячi простих во?нiв, що темною масою стояли кiнним стро?м навколо, хан простер до неба руки i страшно, розпачливо завив, вискалюючи проти мiсяця гострi бiлi зуби.
– У-У-у! Шайтан!.. Горе нам!.. У-у-у!
Вiн ударив коня пiд боки i помчав у степ, геть вiд Днiпра. За ханом, збиваючи мерзлу землю ударами кiнських копит, двинула орда.
Посланий Сiрком у погоню кiнний загiн запорожцiв не зумiв наздогнати ворога. Перемахнувши через Днiпро i промчавши до сторожово? застави, загiн зупинився на горбi. Сходило сонце. Внизу розстилався голий безлюдний степ. По ньому в напрямi Перекопу сiрiв широкий – на цiлу версту-слiд вiд десяткiв тисяч копит. Вдалинi котилася по бiлiй снiговiй пустелi темна широка пляма. То тiкала заслiплена смертельним жахом кримська орда.
Звенигора пiд'?хав до козацько? застави. До його слуху долинув iз землянки ледве чутний стогiн.
– Товариство, сюди! Наших побили! – гукнув Арсен. У землянцi тхнуло димом i кров'ю. Переступаючи через трупи, Звенигора пройшов до лежанки. Там сидiв на долiвцi Товкач. З його грудей вилiтав глухий натужний стогiн. Арсен схопив товариша за голову – заглянув у напiвзаплющенi склянiючi очi.
– Брате!
Товкач здригнувся, поволi розплющив повiки, довго вдивлявся в обличчя, що схилилося над ним.
– Ти, Арсене?
Звенигора потиснув холонучi руки козака.