– Так, це я.
Напружуючи всi сили, Товкач прошепотiв:
– Як… там…
Його ледве було чути, але Звенигора зрозумiв, що вiн хоче спитати.
– Усе гаразд. Яничарiв побили. Хан утiк. Наших загинуло тридцять козакiв, вiсiмдесят поранено.
– Слава богу… тепер я… можу спокiйно… померти. Вiн заплющив очi. Та враз стрепенувся, нiби якась думка пронизала його згасаючий мозок.
– Арсене… Тхiр… Тхiр… зрадник… бережiться! Ця звiстка не вразила Звенигору: вiн уже знав про зраду Тхора. Його вразило iнше: ця звiстка тримала Товкача при життi, додавала йому сили дожити до ранку. Вiн не мiг, не мав права померти, не застерiгши товаришiв. Пронизаний ятаганом наскрiзь, вiн спереду затулив рану рукою, а спиною притиснувся до лежанки – i так сидiв усю нiч, щоб не стекти кров'ю, щоб товариство дiзналося про те, хто провiв ворогiв у Сiч. Тепер, звiльнившись вiд сво?? та?мницi, випростався, розкинув важкi, могутнi руки – i навiки замовк.
Запорожцi зняли шапки. Вони оцiнили вагу козацько? самовiдданостi.
6
Поховавши з почестями загиблих товаришiв, запорожцi зiбралися перед вiйськовою канцелярi?ю, щоб судити Чорнобая.
Три козаки вивели його з холодно? i поставили на ганку перед товариством. Вiн мерзлякувато ховав руки в рукави, втягував гостре пiдборiддя в комiр кожуха, дивився тьмяним поглядом униз. Тiльки раз позирнув поверх козацьких голiв i, побачивши замерзлi, скоцюрбленi трупи яничарiв, що лежали на почорнiлому вiд кровi снiгу, здригнувся i затулив обличчя руками.
– Вiд правди, Чорнобаю, не втечеш i не захова?шся! – сказав Сiрко. – Настав час оглянутися на сво? мерзенне життя i дати вiдповiдь перед народом за все! Народ, наш добросердий i часто проща? провини синiв сво?х, наставля? на путь iстини тих, хто схибив, оступився в горi чи скрутi. Та тому, хто пролив кров людей наших, хто заради жалюгiдно? наживи, заради ласощiв заморських i срiбла-золота агарянського торгував дiтьми нашими, завдаючи ?х в неволю бусурменську, тому, хто разом з турками й татарами хотiв знищити славну Сiч Запорозьку, яка споконвiку захищала землю укра?нську вiд нападiв ворогiв наших, -тому прощення нема?!… А втiм – хай судить тебе товариство! Ти значний козак: батько твiй був полковником, сам ти був сотником, тож хай нiхто не скаже, що осудив тебе один Сiрко! Як скаже товариство, так i буде!.. Звенигоро, розкажи все, що зна?ш, про цю людину!
Звенигора пiднявся на приступець. Розпочав зi сво?? першо? зустрiчi з Чорноба?м у старому вiтряку, коли хотiв визволити дiвчат, викрадених для продажу в татарськi й турецькi гареми. I чим далi розповiдав, тим нижче хилив голову Чорнобай. Дарма що лютий мороз, над ним стовпом здiймалася пара, а на лобi виступав холодний пiт. Коли ж Звенигора розповiв про те, що Чорнобай зi сво?м пахолком увiв яничарiв у Сiч i хотiв вiдчинити татарам ворота, сотник уклякнув на колiна. На майданi зчинився галас.
– Що там довго судити-рядити – забити собаку! Киями до смертi! – закричали запорожцi. – Причепити коневi до хвоста i пустити в степ!
– Повiсити на сухiй вербi!
– На кiл його! Вiн же хотiв посадити Арсена!
– Четвертувати!
I жодного голосу на захист пiдсудного. Натовп клекотiв од гнiву. Найбiльш гарячi вихопили шаблi, готовi на мiсцi розправитися iз зрадником.
Тодi Сiрко пiдняв пернача. Настала тиша.
Кошовий ступив крок наперед, зняв перед товариством шапку. Голос його прозвучав суворо, – кожне слово дзвенiло, мов мiдь. ^
– Браття, отамани, молодцi, славне низове товариство! Знаменний сьогоднi у нас день: завдяки пильностi козака Шевчика i вашiй мужностi ми здобули велику вiкторiю i врятували матiр нашу – Сiч! Ми показали i туркам, i татарам, що сила наша нездоланна, що вiрнi сини Укра?ни – козаки запорозькi i на цей раз, як i багато разiв у минулому, не жалiючи живота свого, вiдстояли вiтчизну i честь свою, а нападникiв покрили одвiчною ганьбою! I кожен з вас не ховався у запiчку в час смертельно? небезпеки, а хоробро бився з ворогами нашими. Честь i слава на вiки вiчнi вам, лицарi непоборнi!
– Честь i слава нашому батьковi кошовому!
– Слава Сiрковi! Хочемо i надалi бачити його кошовим!
– Сiрка! Сiрка! Слава Ганнiбаловi укра?нському! Знову довелося кошовому пiдняти вгору пернач, щоб установити на майданi тишу.
– Спасибi за честь, товариство! Але рада старшин вибори нового кошового призначила на пiслязавтра. Ось тодi ви i виберете достойного… А зараз я не про те хотiв сказати. Я хотiв сказати, що важко нам у такий переможний щасливий день усвiдомлювати, що трапляються серед люду нашого такi виродки, як Чорнобай. Не хотiлося б цей свiтлий день затьмарювати судом над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вiвця всi отари не псувала… Бачу – у всiх у нас одна думка: смерть мерзенному псовi, вiчна ганьба зрадниковi!
Запорожцi знову не втримались, закричали:
– Смерть!
– Ганьба!
Декотрi вихопили шаблi, i вони мов блискавки замиготiли на iскристому морозному сонцi. Сiрко пiдвищив голос:
– Нi, браття, не так! Найкраще придумав Шевчик, – ось вiн шепче позаду… Йому ми сьогоднi завдячу?мо честю i життям, тож хай буде так, як вiн скаже!.. Iди сюди, Шевчику, герою наш, – скажи товариству свою думку!
Дiд Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латанiй свитинi i великiй, укритiй памороззю овечiй шапцi, зi зморщеним обличчям, вiн в iнший час здався б смiшним, та зараз нiхто з козакiв i не подумав посмiхнутись. Вiдкашлявшись, Шевчик сказав:
– Браття, а що я надумав сво?ю дурною головою, – послухайте!.. Ми нiколи не терпiли i не прощали зрадникiв. Але такого, як Чорнобай, ще не було на нашiй землi! Вiн продавав бусурменам наш цвiт весняний – доньок наших! Вiн хотiв убити нашого лицаря славного – Арсена Звенигору! А тепер мав злий намiр знищити разом з турками й татарами Сiч Запорозьку, тобто всiх нас!.. Тож хай iде в пекло разом з друзями сво?ми, отими, що лежать порiзанi на снiгу!.. Ми зараз будемо спускати ?х у Днiпро пiд лiд… Хай же i вiн пливе попiд льодом аж до моря, а там – як захоче – i до самого султана в гостi! Прив'яжiмо його до якого-небудь яничара – та й шубовснiмо в ополонку!
– Молодець Шевчик! Добре надумав! |
– От так старий! От так голова! |
Шевчик не звик за сво? довге, але нужденне життя до похвали i, знiяковiвши, шмигнув у натовп.
Чорнобай люто блискав очима з-пiд рудих брiв. Руки його тремтiли, губи закушенi до кровi. Вiн поривався щось сказати, але не мiг розцiпити судорожне стиснутi зуби, i крiзь них вилiтало глухе ричання. Вiн поволi вiдступав назад, аж поки не ударився спиною об стiну. Його схопили i потягли на майдан.
Звенигора показав на задубiлий труп Гамiда.
– До цього в'яжiть! Вони один одного вартi! Чорнобай вирячив очi, уперся ногами в шорсткий снiг. Метелиця швиргонув його додолу, колiном притис до задубiлого тiла спахi?. Козаки миттю скрутили живого з мертвим мiцним мотузком. Молодий запорожець пiдскочив на конi, запряженому в шлею. Сiкач ухопив барок, накинув на гак петлю мотузка – гукнув:
– Вйо!
Кiнь смикнув – з трiском вiдiрвав примерзлий до землi труп Гамiда, поволiк до ворiт. Чорнобай випручав з-пiд мотузка закляклу руку, хапався за кострубатий снiг. здираючи до кровi шкiру, закричав дико:
– А-а-а!..
Метелиця перехрестився, плюнув:
– Собацi – собача смерть!
Минуло три днi. Сходило холодне зимове сонце. Пiслi сiчово? ради, на якiй знову було обрано кошовим Iвана Сiрка, запорожцi довго, до пiвночi, веселилися, пили – i тепер спали по куренях як убитi. В ранковiй тишi лунко скрипнули завiси фортечно? брами. Ворота вiдчинилися – i з них ви?хали три вершники: Звенигора, Роман i Ненко. Так, Ненко!.. Вiн тепер назавжди розпрощався з iм'ям Сафар-бей i ?хав починати нове життя. Вiн погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до старого нема, як нема повороту вчорашньому дню.
Вершники поминули сiчову слобiдку, що починала куритися ранковими димами, поминули широкий слобiдський майдан, на якому височiв гарний посольський дiм, i крутим берегом Чортомлику поскакали в безмежний бiлий степ.
ЕПIЛОГ
Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволi здiймалося вгору по голубому небу. Линув радiсний журавлиний крик – кру, кру… Гай попiд горою зеленiв молодим м'яким листям, пнувся увись тугим спiвучим гiллям. Весело дзвенiв над полями невтомний жайворонок.