– Дивiться!
В колибi стало зовсiм тихо. Чути було, як потрiскувала на столi свiчка.
– О леле! – вигукнув Ганчо. – Що це в тебе, чоловiче? Вся спина у виразках, у кровi!
Замiсть вiдповiдi Звенигора, перемагаючи бiль, спитав:
– Тепер скажiть, хто ви?
– Ми гайдутини!
Звенигора важко присiв на сiно. Перед очима у нього попливли жовтi кола. Однак вiн полегшено зiтхнув.
– Я так i думав… Проведiть нас до во?води Младена!
Ганчо перезирнувся зi сво?ми товаришами.
– Ти зна?ш, незнайомцю, во?воду?
– Так.
– Хто ж ти i тво? товаришi?
– Ми невiльники. Втекли з каторги…
– Руснаки?
– Так.
– Гм. От так притичина! – почухав голову Ганчо. Видно було, що вiн не знав, як бути. – До во?води Младена далеко… Та я i не маю права туди вести вас, чужинцi. Хiба от що – передам я вас Драгановi, а вiн хай уже вирiшу?, що з вами робити. Чи так я кажу, другарi?
Гайдутини на знак згоди закивали головами.
– Так, так.
– Драгановi? Та це ж мiй другар! – вигукнув Звенигора, намагаючись пiдвестися. – Ведiть нас швидше до нього!
Однак сили, врештi, зрадили йому. Голова пiшла обертом, i вiн, весь заюшений кров'ю, похилився на пiдлогу. До нього кинулися Роман i Спихальський.
– Сто дзяблiв! Довели, доконали чоловiка! – бурчав пан Мартин. – Лайдаки!
МАТИ I СИН
1
Високо в горах, серед неприступних скель, на порослiй соснами та ялинами затишнiй улоговинi, сто?ть кiлька нових колиб. Складенi iз грубо обтесаних колод, вони вiддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечкiв яких в'ються сизi дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою.
Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березi його, на пласкому каменi, сто?ть дiвчина. Мiцним березовим прачем щосили перiщить мокру бiлизну, – вiд ударiв на всi боки розлiтаються блискучi, мов iскри, бризки.
На другому кiнцi галявини, де виднi?ться ?диний вихiд тiсно? улоговини на широкий простiр, сто?ть, спершись на лубовий кийок, середнiй на зрiст ставний чоловiк у гарному мережаному шитвом кожусi i, приклавши до лоба руку, вдивля?ться в ледве помiтну стежечку, що в'?ться мiж скелями.
– Ох, горе нам! – голосно вигукнув вiн. – Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драгана – бережи людей, ?х у нас i так мало лишилось! Не встрявай у бiй з вiйськами! Захопиш язика – i вертайся назад! Так нi ж…
– Кого ж то, татку? – схопилася дiвчина.
– Зараз дiзна?мося, Златко. Попереду, зда?ться, Дундьо, за ним – Славчо… Ношi несуть… Бiля них – не впiзнаю хто… Якийсь вусатий! Хто б мiг бути?.. А от Драгана не видно… Невже то його вбито чи поранено?
– Драгана? – пiдбiгла Златка. – Бiдна Марiйка! Як же ?й пережити це? Треба гукнути ??.
Вона вся витяглася, нiби збиралася спурхнути, мов пташка, i летiти до сво?? подруги.
За час перебування в гайдутинському станi, у вiддаленому, дикому закутку Старо? Планини, Златка близько зiйшлася з Марiйкою, яка стала дружиною Драгана. Вiд не? швидко перейняла звича? балканджi?в, умiння вести нехитре гайдутинське домашн? господарство, цiлий ряд словечок, характерних для мови горцiв. Батько кожного дня навчав доньку стрiляти з пiстоля, битися на шаблях та ?здити верхи на конях. Старий во?вода вважав, що не може його дочка, живучи серед повстанцiв, не навчитись того, що умiють вони.
Вiльне життя в горах, вiйськовi вправи i посильна робота змiцнили дiвчину. Вона зберегла гнучкiсть стану i матову нiжнiсть обличчя, але придбала горду, незалежну поставу, засмагла на сонцi й вiтрi, в очах, замiсть покори й страху, з'явився вираз спокiйно? врiвноваженостi, рiшучостi i готовностi постояти за себе.
Це вже була не та Златка, що пiвроку тому, – так змiнило ?? життя.
Зараз, у хвилину тривоги, може, навiть небезпеки, цi риси особливо яскраво проявилися в ?? зовнiшностi. Iншим разом во?вода милувався б дочкою – така вона була стривожено-гарна, – але зараз було не до того.
– Стривай! – вигукнув вiн. – Не треба лякати Марiйку! Г?н, зда?ться, i Драган з хлопцями… Вiн трохи вiдстав… А на ношах хтось iнший… Бiжи лишень – приготуй усе, що треба, для пораненого!
Та Златка раптом зойкнула, подалася вперед, аж на край кручi. Застигла там непорушно, приклавши лiву руку до рота, нiби хотiла щось сказати i враз передумала. Пильно вдивлялась у людей, що йшли попереду.
– Що з тобою, дочко? – злякався во?вода. – Що там побачила?
– Татку, ти казав – якийсь вусатий. Та то ж Спихальський! Я тобi розповiдала про нього…
Дiвчина зблiдла. Во?вода пригорнув дочку.
– Не хвилюйся, Златко. Це ще нi про що не говорить. Невже ти дума?ш, що зi Спихальським обов'язково ма? бути i Звенигора?
– Не знаю… Але менi чогось так моторошно стало на серцi…
– Дурнесенька, заспокойся I Зараз ми про все дiзна?мося.
Златка тремтiла. Хiба батько розумi?, чому в не? так тiпа?ться серце? Чому краска збiгла з личка i враз похололи руки?.. Пiсля трагiчних подiй у Чернаводському замку, коли врятувалась тiльки третина гайдутинського загону й во?вода вивiв його в гори i в дикiй неприступнiй мiсцевостi збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загонi говорили в минулому часi. Дивувалися його мужностi, хвалили за вiдданiсть друзям. Але це були розмови принагiднi. Нiхто особливо не сумував з того, що козак зник. Лише Златка i Яцько, який врятувався разом з небагатьма iншими, думали про нього, вiрили, що вiн колись та повернеться до них. А Златка тiльки й жила надi?ю на це.
I ось з'явля?ться Спихальський! Що то вiн скаже ?й про Арсена?
Гайдутини наближались. Коли до стану лишилося крокiв триста, наперед вирвався Яцько, прудко побiг нагору до Златки i во?води Младена.
– Златко! Златко-о! – долинув його голос.
Златка рвонулася вниз. Во?вода простягнув руки, щоб затримати ??, але дiвчина легко, мов сарна, перестрибнула через камiння i помчала назустрiч гайдутинам. Голос Яцька сказав ?й усе.
– Арсен?
– Вiн! Живий! – Яцько весело усмiхнувся. – Утiк з друзями з галери…
Останнiх слiв хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помiтила навiть, як розправив рукою вуса i розцвiв в усмiшцi пан Спихальський, побачивши ??. Зразу впiзнала Арсена. Лежав вiн на животi, блiдий, змарнiлий, з заплющеними очима i мiцно стиснутими вустами, що пошерхли вiд внутрiшнього жару.
Тихо взяла його руку в свою. Вiн розплющив очi. I враз здригнувся.
– Златко!
Дiвчина крiзь сльози безмовно кивнула головою i потисла козакову руку, стримуючи сво? почуття. Арсен теж не промовив бiльше нi слова. Тiльки держав у сво?й гарячiй руцi холоднi пальцi Златки i, поки й винесли ношi на гору, блискучими очима дивився на ?? зблiдле, але таке миле i рiдне обличчя.
З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспiшав во?вода Младен.
2
Щастя, як вино, – п'янить… Побачивши Златку, а потiм во?воду i Якуба, Звенигора вiдчув, як у нього, мов вiд хмелю, зашумiло в головi. Серце ладне було вирватися з грудей. Ще нiколи в життi йому не доводилося так хвилюватися, як сьогоднi. Хотiлося про все розпитати, про все зразу дiзнатися.
Пiсля перших коротких привiтань його занесли в колибу.
– Де ж панi Анка? – спитав Арсен, не бачачи ?? серед гайдутинiв, якi зустрiчали його.
На обличчя во?води впала тiнь.
– Вона не може вийти, Арсене. Тяжко захворiла… Але ти побачиш ??, як тiльки сам станеш на ноги.
Якуб i Драган допомогли Звенигорi роздягнутися, поклали на широку лаву, застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся спина козака була всiяна виразками i ранами.
– Пiзнаю таволгу, – сказав Якуб. – Яка мерзота!
– Так, мене били таволгою. Уже минуло бiльше тижня, а зда?ться, i досi в тiлi стирчать ?? колючки…
– Ну, потерпи трохи, хлопчику, – я допоможу тобi. Зараз ми скупа?мо тебе в гарячiй водi, настоянiй на хво? i дубовiй корi. Потiм змащу маззю… I всемилостивий аллах поставить тебе на ноги, – пообiцяв Якуб.
Вiн зрадiв Звенигорi, як рiдному синовi, i доклав усiх зусиль, щоб полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган.
На другий день, увечерi, коли Звенигора, завдяки лiкуванню Якуба та дбайливому пiклуванню Златки, вiдчув себе значно краще, бiля його лiжка зiбралися во?вода Младен, Драган, Якуб.
В колибi було тепло i затишно. Жовтi стiни пахли свiжою смолою. В лежанцi весело палахкотiло сухе смерекове гiлля.