Во?вода Младен, ще бiльш посивiлий i змарнiлий, сiв бiля Арсена, поклав поранену ногу на ослiн. Насупроти, бiля столу, сiли Якуб i Драган. Звенигора уже знав, що молодий гайдутин останнiм часом став правою рукою во?води i користу?ться загальною пошаною серед балканджi?в.
– Другарi, – промовив во?вода, – ми всi радi, що зiбралися тут разом. Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було тут п'ятеро. Та ?й не можна хвилюватись, тому сьогоднi обiйдемось без не? i навiть не будемо вiдкривати ?й, про що тут iшла мова.
– Трапилося щось надзвичайне? – спитав стривожений Звенигора.
– Нi, нiчого особливого. Просто кажучи, в наших краях знову з'явилися Сафар-бей з Гамiдом, – тихо вiдповiв во?вода, i Арсен помiтив, як боляче затiпалась у нього лiва щока. Та Младен пересилив себе i говорив далi твердим голосом: – Цими днями Драган, за мо?м наказом, зробив глибокий розвiдувальний на?зд до Загори i Слiвена. Ми дiзналися, що вiйсько великого вiзира Iбрагiма-пашi пiсля невдалого походу на Укра?ну, де воно зазнало поразки пiд Чигирином, повернулося назад i стало посто?м на зиму по всiй Болгарi?. Повернулися до Слiвена також Гамiд та Сафар-бей зi сво?ми загонами.
– Невже вони помирилися, Драгане? – швидко спитав Якуб.
– Нашi люди розповiдають, що вiдносини у них i досi холоднi. Загони ?хнi розквартированi в рiзних частинах мiста. А самi вони майже не зустрiчаються. Хiба що в службових справах в околiйного пашi.
– Стривайте, стривайте, я щось вас не розумiю, – спинив друзiв Звенигора. – Про яку сварку мiж Сафар-бе?м i Гамiдом iде мова?
– Справдi, ти цього не зна?ш. Арсене, – сказав Младен. – Пам'ята?ш нашу розмову з Сафар-бе?м у Чернаводському замку? Пiсля того ага мав сутичку з Гамiдом i порвав з ним дружбу… Вiн навiть пiшов геть вiд Захарiадi, вiдомого лiкаря, в якого лiкувався також Гамiд. Дiзнавшись про це, Якуб тодi повернувся до мiста i два тижнi лiкував Сафар-бея…
– Ненка, – вставив Якуб. – Не Сафар-бея я поставив на ноги, а твого сина, Младене, який без мене мiг би позбутися руки або й життя… Рана в нього була не глибока, але небезпечна. Вiн був утратив багато кровi. Я чимало повозився з ним. I, зда?ться, вiн вдячний менi… Правда, всi мо? вмовляння, щоб вiн кинув службу в яничарському корпусi i признав Младена й Анку батьками, не принесли успiху. Як тiльки Ненко видужав, вiн зразу ж виступив з загоном у похiд на Укра?ну…
– Тисячi, якщо не десятки тисяч во?нiв наклали там головами, а от Гамiд i Сафар-бей повернулися цiлi й неушкодженi, – з гiркотою в голосi сказав Младен.
– Младене!.. Не говори так про Ненка!
– У мене нема? сина, Якубе.
– Але Анка дума? iнакше!
– Вона мати. До того ж хвора… Та не про це зараз мова, другарi. Я хочу говорити сьогоднi тiльки про Гамiда. Ми всi тро? – Якуб, я, Арсен – ма?мо багато пiдстав ненавидiти цю людину лютою ненавистю i бажати ?? смертi! Та, всупереч нашому бажанню, цей недолюдок i досi ходить по землi i сi? зло. Настав час розквитатися з ним за всi його провини! Ми не повиннi втратити тако? щасливо? нагоди: Гамiд, всупереч сво?му бажанню, змушений цiлу зиму перебувати в Слiвенi. Тож скориста?мося з цього, другарi!
– Я давно про це говорю, Младене, – сказав Якуб.
– Так. Але ж Гамiд тiльки зараз з'явився в наших краях.
– Я не хотiв би вбивати його з-за рогу. Це була б для нього занадто легка смерть! Ми повиннi викрасти його i судити сво?м судом! – гарячкував Якуб.
– Я цiлком подiляю твою думку, Якубе. А що думають нашi молодi другарi?
– Я Гамiда не знаю, – сказав Драган. – Однак я з вами.
– А я пристаю до вашо? спiлки, – промовив Звенигора. – У мене ? що сказати тому клятому виродковi! Дайте тiльки стати на ноги!
– Через два тижнi ти будеш здоровий, Арсене. Рани затягнуться, а сил тобi не позичати! Та й прибуватимуть вони з кожним днем, – заспоко?в козака Якуб.
– Отже, сто?мо на тому: всi нашi помисли i зусилля направимо на знищення мерзенного пса Гамiда, – сказав Младен. – Драгане, повiдом наших людей у Слiвенi, щоб слiдкували за кожним його кроком!
– Вiн дуже обережний, собака, – сказав Драган. – З дому майже не виходить. А якщо й виходить, то з охороною.
– Ну, що ж, вiзьмемо разом з охороною. Пiдемо всiм загоном! Якщо не пощастить спiймати, поквита?мося на мiсцi! Нiяких iнших дiй проти ворога не розпочинатимемо, аж поки не пiйма?мо того негiдника! – Младен простягнув руку, i зразу ж три руки простягнулися йому назустрiч i сплелися в мiцному стисканнi. – Клянемося, що доки буде жити на свiтi наш ворог, ми не вiдступимо вiд нашого договору! Якщо смерть спiтка? кого-небудь iз нас, iншi помстяться Гамiдовi i за нього!
– Клянемось!
3
Минув мiсяць. Звенигора видужав, набрався на гайдутинських харчах i гiрському привiллi сил. На щоках заграли рум'янцi, а в очах з'явився житт?радiсний блиск.
Не впiзнати було i його друзiв. Роман ходив бiлоснiжним гоголем. До його пшеничного чуба i ясно-синiх очей дуже личило гайдутинське вбрання: бiлий кожушок з чорно-червоною вишивкою та вузькi бiлi штани, заправленi в м'якi юхтовi чоботи. Звенигора жартував: "Ти, Романе, як дiвчина! Хоч замiж вiддавай!" Лiтнiй Грива споважнiв, став дужим i опасистим. А пан Мартин, вiдчувши, як знову в жилах заграла кров, непомiтно для iнших прибрав свого звичайного гоноровитого вигляду. Голову нiс високо, а ретельно пiдстриженi вуса, ранiш закошлаченi й опущенi донизу, хвацько закручував догори.
Та радощiв у гайдутинському станi не було: тяжко хворiла панi Анка. Останнiм часом ?й стало зовсiм зле.
Зразу пiсля чернаводського розгрому i зустрiчi з сином вона довго тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила ?? пишне волосся, пiд очима лягли глибокi синi тiнi. Однак влiтку i тепло? осенi вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошумiли холоднi осiннi дощi, а потiм задули холоднi заметiлi, жiнцi вкрай погiршало. Жалiлася на болi в лiвому боцi, на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночi топили в колибi. Златка не вiдходила вiд матерi. По?ла ?? гарячим козиним молоком з гiрським медом, давала лiки, приготовленi Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висiвками i пiском.
Во?вода Младен схуд i постарiв.
Одного дня всi в станi сполошилися. Чутка, що Анцi стало ще важче, облетiла колиби, i гайдутини висипали надвiр. Звенигора i Драган зайшли до колиби во?води. Тут пахло настоями трав i зелено? хво?, розкидано? по долiвцi.
Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сидiла у не? в ногах. Якуб пiдiгрiвав над вогнищем запашне питво.
Звенигора i Драган зупинилися бiля порога.
Во?вода схилився до дружини, шепотiв:
– Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни – тепла, сонця! Я вiзьму тебе на руки, винесу на найвищу гору – звiдтам поглянеш на всеньку Болгарiю. Може, ?? милi кра?види вдихнуть в тебе новi сили, а теплий весняний вiтер з Бiлого моря вiдiгрi? твою кров… Не слабуй, моя дорога! Не завдавай менi, i Златцi, i всьому нашому товариству жалю! Анко!..
Вiн став перед лiжком на колiна i взяв ?? блiдi схудлi руки в сво?, притиснув до щiк. Плечi здригалися вiд ридання, яке вiн тамував неймовiрними зусиллями.
Златка вiдвернулась i хустинкою витирала заплаканi очi. Якуб перестав помiшувати в горщику, закусив губу. Звенигора i Драган опустили голови.
Анка усмiхнулась болiсно, винувато.
– Младене, дорогий мiй! Не побачу я вже бiльше наших любих гiр, нашо? Планини… I не винесеш ти мене на найвищу гору… Хiба що мертву… Щоб я вiчно дивилась на кохану Болгарiю… Але й звiдти я не побачу свого сина… свого Ненка… Я так хочу зустрiтися з ним… востанн?… Хочу надивитися на нього… перед смертю. Бо за життя не надивилась.
Вона замовкла i вiдвернулась до стiни.
Младен розгублено поглянув навколо.
– Але ж, люба, це неможливо зробити, – сказав вiн тихо. – Ненко – яничар. Вiн у Слiвенi… Ти не можеш по?хати до нього, а вiн…
В колибi запала довга сумна тиша. Потрiскували дрова у вогнищi, гуло в димарi. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворо?.
– А вiн може прибути сюди! – раптом пролунав голос Звенигори.
Анка стрепенулась, пiдвела голову.
– Як?
Младен здивовано i з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помiтив того.
– Ми привеземо його сюди!