Во?вода схопився. В його очах спалахнув гнiв.
– Арсене, ти розумi?ш, що кажеш? – I, понизивши голос до шепоту, додав: – Ти збожеволiв! Чекання, надiя придадуть хворiй сил. Цi днi вона житиме тiльки майбутньою зустрiччю… Та якщо Ненко не при?де, де вб'? i? вiдразу!
– Вiн при?де! Не може не при?хати! А якщо не захоче сам, ми силомiць його привеземо!
– Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слiвенi! Там повно вiйська! Крiм того, ми наража?мо свiй новий стан на небезпеку…
– Младене, це моя остання просьба до тебе, – тихо промовила Анка.
Во?вода опустив плечi, помовчав. Потiм махнув рукою.
– Гаразд.
4
День був вiтряний, холодний. Замiсть дрiбного колючого снiгу, що йшов у горах, тут, у долинi, сiялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючi бризки сiкли в обличчя. Гайдутини куталися в грубошерстi опанчицi, глибше натягали на голови шапки. Здригалися i форкали мокрi конi.
Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спiшилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Бiля них залишився Дундьо. Вiн по-ведмежому, незграбно обняв усiх.
– Щасливо, другарi!
Коли стемнiло, Драган, Якуб i Звенигора увiйшли в мiсто. Вузьким провулком, залитим рiдкою грязюкою, що чавкала пiд ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся i, пересвiдчившись, що навколо нiкого нема?, постукав у вiконницю чималого високого будинку. Дверi швидко вiдчинилися, показався господар.
– Хто тут? – спитав, приглядаючись до темних постатей.
– Бай Димитре, поклiн вам вiд во?води, – прошепотiв Драган, заходячи до сiней.
– Прошу до хати, другарi, – також тихо сказав господар i, причинивши за собою дверi, загукав: – Майко, майко, дай нам чого-небудь пiдкрiпитися!
Господаревi було рокiв п'ятдесят. Рухи його були поважнi, статечнi, в глибоко посаджених очах свiтилася мудрiсть.
Коли на столi з'явилася тушкована баранина, а потiм – карафка з вином, бай Димитр уперше усмiхнувся, наливаючи в чарки.
– Знав би Сафар-бей, що у нього пiд боком четверо гайдутинiв п'ють за його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б мiг подумати, що вiн – син во?води Младена!
– Що ви дiзналися про нього, бай Димитре? – спитав Драган, ставлячи на стiл чарку.
– Вивiдав усе, що потрiбно. Сафар-бей розквартирував сво?х горлорiзiв у замку, а сам зупинився у багатого спахi?[7] Онбашi.
– Це добре. В замку його важче було б узяти.
– Будинок Онбашi теж добре охороня?ться. Сафар-бей всюди поставив сторожу.
– Он як!
– Але поряд з Онбашею живе мiй старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, – усмiхнувся бай Димитр. – Правда, було менi роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Вiн залишить на нiч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, – нею ви скориста?тесь, щоб перелiзти через кам'яну стiну, що вiдокремлю? обiйстя Онбашi вiд Станкового двору. А на протилежному боцi опуститесь вiрьовочною драбиною, – я приготував…
– Спасибi, бай Димитре.
– Тепер дивiться сюди. – Бай Димитр узяв з вогнища вуглину i почав швидко малювати на краю стола. – Оце будинок Онбашi. З вулицi в нього тiльки один хiд, – там завжди сто?ть яничар… Другий вартовий – на розi, бiля ахчийницi[8]. Третiй, кiнний, весь час про?жджа? вiд одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не вiдлучилися куди-небудь… Решта яничарiв – щось бiльше десятка – живуть в однiй iз кiмнат у будинку Онбашi, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар-бей засиджу?ться допiзна.
– Бiля його дверей нема вартового?
– Всерединi будинку нема. А от в саду, куди виходять вiкна з кiмнати Сафар-бея, пiсля того, як ага ляга? спати, обов'язково ста? один iз яничарiв. Тому нам треба не опiзнитись.
– Ще раз спасибi, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер вислiджуйте другого звiра -Гамiда! Цього буде не легко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре!
5
Якуб перетнув вулицю i зупинився навпроти великого двоповерхового будинку Онбашi. У вiкнах блимало мерехтливе свiтло свiчок. Перед дверима стояв вартовий яничар.
– Дур! Хто такий? – заступив вiн Якубовi дорогу.
– Кагамлик! – зрадiв Якуб. – Це ти? От не гадав зустрiти знайомого! Сподiваюся, ти не забув Якуба?
– А-а, старий! Звiдки ти взявся? – витягнув довгу шию яничар i покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою.
– Почув, що ага з загоном повернувся з вiйни, i вирiшив провiдати. Дiзнатися про здоров'я. Та й справа ? в мене до нього…
– Гм, ти не мiг, старий, вибрати кращого часу? Вже нiч надворi!
– Тiльки вечiр. А вдень Сафар-бе?вi не до мене: служба, по?здки, друзi. Хiба вiн тодi знайде часину для старого знахаря, коли у нього нiчого не болить? Про нас згадують, як припече!
– Ну, тобi вiн зрадi?! Чим ти зумiв прихилити його серце?
Якуб не вiдповiв на запитання.
– То можна пройти?
– Та йди вже… Спочатку прямо, а потiм — останнi дверi лiворуч. Уявляю, як здиву?ться ага!
– Я теж уявляю, – сказав Якуб i вступив у напiвтемнi довгi сiни.
Знайшов останнi дверi, постукав. Почувши голос Сафар-бея, рвучко вiдчинив дверi i зайшов до кiмнати. Вона освiтлювалася скупо, тiльки однi?ю свiчкою, i тому в кутках стояли густi сутiнки. Пiд протилежною стiною, за низеньким столиком на кривих позолочених нiжках, сидiв Сафар-бей. Вiн зразу ж схопився.
– Якуб? От не чекав! Заходь, сiдай – гостем будеш! Салям!
– Салям! Правда, у гяурiв-урусiв ? приказка: непроханий гiсть – гiрше татарина!
– Ну, що ти кажеш, Якубе! Я тобi завжди радий, сам зна?ш! Сiдай.
Якуб сiв на низьку м'яку тахту, що стояла мiж вiкнами. Сафар-бей – на дзиглику насупроти. Вiн був стомлений i блiдий. Очi глибоко запали, мiж бровами з'явилася зморшка.
– Як воювалося, Ненко?
– Не називай мене так, Якубе, – скривився ага i з гiркотою в голосi додав: – Воювалося? Дуже погано… Гяури не вiдступили анi на крок! I хоча наших було в пiвтора раза бiльше пiд Чигирином, ми не змогли взяти тi?? фортецi! А скiльки вiрних захисникiв iсламу наклали головами в напiвдиких сарматських степах! Скiлькох вiдважних лицарiв недорахувався падишах пiсля мiсячно? облоги того проклятого мiста!
– Чим же це пояснити?
– Аллах одступився вiд охоронцiв слави падишаха!
– Нi, Ненко, не обвинувачуй аллаха. Мабуть, уся причина в тому, що козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, i це подвоювало ?хнi сили.
– Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пiзнього часу?
– Звичайно, нi, Ненко. У мене важливiша справа. Нас тут нiхто не почу??
– Нiхто. Говори смiливо.
Якуб нахилився вперед i поклав руку Сафар-бе?вi на передплiччя.
– Ненко, помира? твоя мати.
– Що? – Сафар-бей сподiвався будь-чого, тiльки не тако? звiстки. По його обличчю промайнула важка тiнь, яку ага даремно намагався приховати вiд спiврозмовника. – Моя мати?
– Так, мiй дорогий Ненку. ?й дуже погано.
– Чим же я можу ?й допомогти? Я навiть не знаю, де вона.
– Вона хоче тебе бачити.
– Але ж це неможливо! – вигукнув вражений Сафар-бей.
– Чому неможливо? Яка б стiна не стояла мiж вами до цього, перед смертю тi??, що дала тобi життя, вона мусить упасти!
Сафар-бей похилив голову. Мовчав. Рухливi пальцi мимовiльно м'яли складки широких шароварiв.
– Куди ?хати? Далеко? – спитав глухо.
– Я проведу тебе… На третiй день ти будеш знову в Слiвенi.
– I гайдутини не побояться ввести мене в свiй табiр?
– Ми зав'яжемо тобi очi. Гайдутини змушенi будуть зробити це.
– Ти говориш так, Якубе, нiби й сам гайдутин…
– Не про це зараз мова. Яке ж тво? рiшення?
– Менi жаль розчаровувати тебе, Якубе, але я не по?ду. Згодом про це стане вiдомо беглер-бе?вi. Я не можу ризикувати сво?м майбутнiм.
– На вiйнi ти кожного дня ризикував життям, Ненку, i, сподiваюсь, не боявся!
– То зовсiм iнше. Там iшла вiйна.
– Це тво? останн? слово?
– Так.
Якуб встав, узяв зi столу пiдсвiчник зi свiчкою i пiдiйшов до вiкна. Постояв там деякий час у глибокiй задумi, важко зiтхаючи i з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар-бей був не такий схвильований, вiн би мiг помiтити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вiкном i двiчi пiдняв i опустив перед собою свiчку. Однак ага нiчого цього не помiтив, заклопотаний сво?ми думками. Якуб повернувся назад i поставив пiдсвiчник на мiсце.
– Я думав, у тебе м'якше серце, Ненко.
– Коли б у мене було м'яке серце, я не був би во?ном, Якубе.