— Про це потурбується Арсен, — усміхнувся доброю усмішкою Сірко. — Йому не звикати…
В ОСИНОМУ ГНІЗДІ
1
На сьомий день важкої дороги, перед полуднем, валка вигнанців з Лівобережжя прибула в супроводі татарського загону до Корсуня. Пощипував бадьорий морозець. В ясно-голубому небі сліпучо сяяло сонце. Та незважаючи на гарну погоду, в місті було безлюдно, як і всюди на Правобережжі, де довелося побувати переселенцям. Цілі кутки вигоріли під час татарських нападів, а там, де оселі уціліли від пожеж, все дихало пусткою. Тини скособочилися, хліви й клуні зяяли ребрами кроков та лат, колись білі стіни хат тепер облупилися, вікна чорніли страхітливими дірами, а по дворах лежали кучугури снігу… Тільки де-не-де виднілися людські сліди. В двох чи трьох хатах скрипнули двері — то виглянули закутані якимись рядюгами старенькі бабусі, але й вони, побачивши озброєних вершників і валку змучених бранців, миттю сховалися в сінях.
Один замок на кам'янистому острові посеред Росі виявляв зримі ознаки життя. Здалеку було видно, як там весело в'ються вгору сизуваті дими, як вештаються темні постаті. Чувся передзвін молотків у замковій кузні.
Залишивши валку на широкому засніженому майдані над Россю, Свирид Многогрішний поскакав до перекидного моста.
Переселенці збилися в купи і тихо розмовляли між собою, насторожено позираючи на татар-дозорців…
— Корсунщина — непоганий край, знаєш-маєш, — міркував уголос схудлий, почорнілий, але, як завжди, балакучий Іваник. — Нічим не гірший за Посулля. А може, ще й кращий… Та жити тута, під турками, буде не з медом. Ой, ні, не солодко!.. Мені б тільки до весни — а тоді накиваю п'ятами за Дніпро!
— Піймають — голову відкрутять! — кивнув хтось на татар.
— Вони й так не помилують.
Біля саней дідуся Онопрія було тихо. Ненко, Младен і Якуб мовчки розглядали чуже місто, а жінки, вмостившись серед вузлів і клумаків, сумно дивилися на гомінкі пороги, де навіть у люті морози парувала швидкоплинна течія, пробиваючись поміж брилами каміння і льоду.
Раптом над валкою пролетів приглушений гомін.
Із замку виїхало кілька вершників. Попереду на вороному коні гарцював красивий, багато вдягнутий чоловік середніх років. Позад нього їхав полковник Яненченко. А ще далі — почет, що складався переважно з татар.
— Юрась Хмельницький! Юрась Хмельницький! — прошелестіло над валкою.
Всі миттю припинили розмови і прикипіли поглядами до чоловіка, ім'я якого останні два роки наводило жах на всю Україну.
Taк ось який він!
Наймолодший син славетного гетьмана Богдана Хмельницького Юрій або, як його в сім'ї, а потім і в народі називали, Юрась, мав лише шість чи сім років, коли його батько в 1648 році підняв всенародне повстання проти польсько-шляхетського панування на Україні. Рано втративши матір, Юрась виростав хворобливим і мовчазним хлопцем. Батька, переобтяженого державними турботами та безконечними війнами й походами, бачив зрідка. А згодом, коли був відданий на навчання до Києво-Могилянської колегії, довгі роки зовсім не зустрічався з ним.
В противагу старшому братові Тимошеві, енергійному, розумному і хороброму юнакові, який у сімнадцять-вісімнадцять років очолював Чигиринську козацьку сотню, а згодом водив у бої велике військо і помер від тяжкого поранення, Юрась був завжди кволий, млявий, бездіяльний. Його більше приваблювала келія схимника і ряса ченця, ніж гетьманська булава, що після смерті батька опинилася в його слабких руках.
Після поразок, яких зазнало російсько-українське військо у війні з Польщею спочатку під Любаром і Чудновом, а пізніше — під Слободищем, Юрась підписав з Польщею ганебний і тяжкий для України і для себе Слободищенський трактат 1660 року. Всупереч волі народу, він зламав Переяславський договір з Росією і знову кинув Україну на поталу польській шляхті.
Хвиля народних повстань проти польсько-шляхетських загарбників змусила Юрія Хмельницького на початку 1663 року зректися гетьманства і під ім'ям Гедеона постригтися в ченці. Та цей акт уже не міг зарадити народному лихові: 1667 року — і на довгі десятиріччя — Україна була поділена на дві частини — Лівобережну і Правобережну. Це на корені підсікло сили народу, кинуло його у вир братовбивчих воєн та повстань, що не затухали протягом цілого наступного століття. Хижо-заздрісні сусіди з півдня та заходу, користуючись роз'єднаністю України, посилили напади на неї, намагаючись відхопити собі якомога більший шматок. Тільки Росія рятувала її від остаточної загибелі.
Особиста доля Юрася після цього була не менш тяжка. Через рік він був обвинувачений у зраді правобережним гетьманом-самозванцем Павлом Тетерею, заарештований і переданий польським властям. Майже три роки провів у похмурих, сирих казематах Марієнборзької фортеці на півночі Польщі.
Звільнений з ув'язнення, чернець Гедеон, як він називав себе тепер, цілком зрікся світського життя й оселився в Уманському монастирі. Хоча йому було в той час років двадцять п'ять чи двадцять шість, здавався він постарілим, стомленим, надломленим душевно. На блідому, позбавленому життя обличчі застигла печать скорботи і болю, а чорні згаслі очі давно загубили здатність усміхатись. Десять важких і бурхливих літ, що минули зі смерті Богдана Хмельницького, зів'ялили і виснажили його кволе тіло і хвору душу.
Здавалося, що за монастирськими стінами Юрась нарешті знайде собі тиху, спокійну оселю, у якій зможе прожити безжурно до кінця днів своїх, сховатися від житейських бурь, що одна за одною стрясали українську землю.
Та баї Навіть монастирські стіни не врятували ченців від татарського аркана: Юрася разом з братією людолови потягли до Криму, а звідти хан, дізнавшись, що молодий похмурий чернець — син покійного гетьмана Іхмельніскі, як називали його татари, і сам колишній гетьман України, відправив його в Туреччину в подарунок султанові. Там деякий час він сидів в одиночці Семивежного замку — тюрмі для політичних злочинців та суперників султана. А згодом, коли уряд Османської імперії, заграючи з Дорошенком, все більше і настирливіше почав скеровувати вістря своєї експансії на північ, проти України, його було призначено архімандритом в один з православних монастирів турецької столиці.
Слабкий і безвольний, він дуже скоро погодився допомагати туркам у їхніх завойовницьких походах. І коли правобережний гетьман Петро Дорошенко, від якого відсахнувся народ через його згубну політику дружби з султаном, змушений був скласти зброю і здатися лівобережному гетьманові Івану Самойловичу і царському воєводі Григорію Ромодановському, султан несподівано витягнув Юрася з-за монастирських стін на світ божий і проголосив «князем Малоросійської України».
З таким пишним, але малозрозумілим титулом, одержаним від найлютішого споконвічного ворога українського народу, з'явився Юрась на чолі вісімдесяти п'яти земляків-запроданців з колишніх невільників влітку 1677 року під Чигирином. Його підпирало стотисячне турецьке військо великого візира Ібрагіма Шайтан-паші.
Та марні були сподівання султана і самого Юрася на те, що народ, спокушений славним прізвищем Богдана Хмельницького, піде за його сином. На Україні Юрасеве «військо» збільшилося — смішно сказати — всього на півтора десятка чоловік і складалося із сотні гультіпак, яким не довіряв навіть сам «князь».
Через місяць Ібрагім Шайтан-паша, зазнавши поразки, ганебно втік з-під Чигирина, залишивши після себе зруйновані, спалені села й міста Правобережжя та трупи тисяч людей.
Наступного року Магомет IV послав двохсоттисячне військо для завоювання України. Великий візир Мустафа поклявся бородою пророка, що здобуде Чигирин і всю Україну. В його обозі знову плентався проклятий народом Юрась… Кара-Мустафа Чигирин узяв, але закріпитися в ньому, а тим більше завоювати всю Україну не зміг. Розбиті під Бужином турецькі війська покотилися назад, безжалісно знищуючи все на своєму шляху.
Правобережжя майже зовсім спустіло. Сотні тисяч людей втекли на лівий берег, а тих, хто не встиг сховатися чи втекти, татари й турки побили або потягли в неволю.