Чорний вершник – Володимир Малик

— Як тебе звати, запорожцю? — спитав він Семашка.

— Семашко Мирон, гетьмане.

— Звідки?

— Немирівський зроду-віку.

— Давно в Січі?

— Як тільки закінчив київську колегію, так і гайнув за пороги, ясновельможний пане гетьман… Тож уже кільканадцять літ… Правда, з перервами.

— О, ти вчився в колегії? Я теж там учився…

— Я це знаю, гетьмане.

— А ще що ти знаєш про мене?

— Те, що й усі.

— Те, що всі знають, мене мало цікавить… А ось про те, чого ніхто не знає, крім тебе та ще двох-трьох осіб, я хотів би дізнатися…

— Я не розумію вас.

— Не прикидайся дурником… Ти вже знаєш, за віщо тобі всипали тут київ…

— Їй-богу, не знаю!

— З чим прислав тебе Сірко до Немирова?

— Я прибув сам, по власній волі… На зимівлю… Тут моя родина.

— Він наказав убити мене?

— Він нічого не наказував…

— То, може, це зробив гетьман Самойлович?

— Я ні разу не бачив його.

— Звідки ти знаєш Астаматія?

— Я його не знаю.

— Але ж по приїзді в Немирів ти відвідав наказного гетьмана Астаматія і мав з ним розмову!

— Так, я був у Астаматія, але тільки тому, що такий наказ вашої ясновельможності — всім новоприбулим, а особливо запорожцям, у п'ятиденний строк особисто з'являтися до наказного гетьмана або немирівського полковника.

— Ти сидів у нього півдня!

— Я перекинувся з ним щонайбільше двома десятками слів. Чого б я мав сидіти у нього півдня?

— Про це донесли мені вірні люди.

— Виходить, вони не вірні люди, а брехуни!

Юрась кинув бистрий погляд на Многогрішного. Той миттю підбіг, нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотілося, щоб його слова чув ще хто-небудь.

— Я слухаю, пане гетьман.

— Він і раніш так говорив?

— Так, пане гетьман… Але він викручується!

— Чому ти так думаєш?

— Жоден запорожець цього року не прибув у Немирів на зимівлю. Один Семашко… Тож не може бути, щоб Сірко не скористався таким випадком. А потім…

— Ну?

— Він таки був у Астаматія… Гадаю, треба його допитувати так, щоб сказав правду. Він знає більше, ніж каже. А коли допитаємо Астаматія, то можна буде порівняти їхні показання. І, я певен, щось виявиться.

Юрась знову глянув на Семашка.

— Ти чув?

— Чув.

— Отже, будеш говорити?

— Я сказав правду…

— Гм, ти впертий, як всі запорожці! — Юрасеві очі блиснули, він гукнув пахолкам:— Візьміть його!

Семашко запручався, але даремно, бо ще не відійшов від тих київ, якими два дні тому почастував Многогрішний. Пахолки звалили його в сніг і почали періщити по підошвах, по гомілках, по спині, їм допомагав Многогрішний. Схопивши замашного кия, він намагався влучити по найболючіших місцях — по кісточках, кистях рук, по голові. Запорожець звивався, рятуючись від ударів, що сипалися з усіх боків. Але це мало допомагало йому.

— Що ти мав передати Астаматію від Сірка? — спитав Юрась, давши знак пахолкам, щоб припинили катування. — Про віщо ви говорили?..

— Бог свідок — я нічого не знаю, — прохрипів Семашко, хапаючи розбитими губами сніг.

У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматія, а там хай Юрась розбирається. Але зразу ж відігнав її, як мерзенну, не гідну запорожця. Звичайно, Астаматій заслуговує найважчої кари, бо разом з Юрасем сіє навколо себе зло. І, безперечно, вона його колись знайде. Та не таким чином треба з ним розправитись… До того ж Юрась вимагатиме все нових і нових зізнань і вириватиме їх найлютішими тортурами.

— Я нічого не знаю, — ще раз тихо повторив він і безсило заплющив очі.

— Ти розумієш, що на тебе жде, коли не признаєшся? — копнув його ногою під бік Многогрішний. Семашко мовчав. Юрась повів бровою — пахолки жбурнули козака в яму.

— На сьогодні досить, — глухо промовив гетьман, мерзлякувато потираючи руки і втягуючи голову в плечі. — Гайда обідати. А після обіду візьмемося за інших!

Похмуро і холодно під цегляним склепінням немирівської в'язниці, розташованої на Викітці у великому льосі. По вогких стінах стікають брудні, іржаві патьоки. Під стелею потріскує лойова свічка, але не може своїм слабеньким світлом розсіяти важкий морок підземелля, і від того по кутках стає ще зловісніше і похмуріше.

Під протилежною від дверей стіною, за невеликим столом, сидить, кутаючись у кожух, Юрась Хмельницький. Перед ним — тапчан, покритий кривавими плямами, а поряд з тапчаном — широкий ослін, на якому лежать причандалля для допиту — кийки, нагайки, вірьовки, дерев'яне цеберко з водою. У цеберку плаває берестовий ковшик.

Біля дверей стоїть гетьманський почет — Азем-ага, Многогрішний, пахолки. Серед них — Младен, Ненко і Якуб, яких Азем-ага ось уже який день не відпускає від себе, привчаючи до гетьманської служби.

Насупроти стола, під стіною, дрижачи від холоду, тупцяють наказний гетьман Астаматій, полковник Варениця і сотник Берендей. Усі босі, роздягнуті до сорочок, простоволосі. Руки зв'язані сирицею. В очах — смертельна туга і жах.

Гетьман дивиться на них пронизливим поглядом чорних, мор достиглий терен, очей, потім б'є кулаком по столу, кричить:

— Ну, паршиві свині!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповідайте!..

Все розповідайте!

Астаматій, огрядний, важкий, широколиций волох, підняв чорночубу голову, подивився прямо в очі Юрасеві.

— Що розповідати, гетьмане?

— Сам знаєш, зраднику!..

— Не знаю.

— Т'ц хотів мене видати запорожцям? За скільки? Коли? Як?

Астаматій здригнувся, почувши таке обвинувачення.

— Це наклеп, гетьмане!

— Ні, не наклеп!.. Про що трактував віч-на-віч з запорожцем Семашком під час моєї відсутності?

— 3 запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав, що на Січі… Чого і чи надовго прибув… Він відповів, що прибув до сім'ї на зимівлю… Інших розмов у нас не було. Клянусь, як перед богом!

— Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж не доповів одразу про того січовика?

— Не встиг, ваша ясновельможність.

— Не встиг, не встиг… Підступні наміри виношував супроти мене — ось що!.. Хотів за мою голову купити собі прихильність запорожців та мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти відаєш, що

чекає на тебе?

Астаматій посірів. Він знав, що Юрась — людина хворобливо підозрілива, несамовита в гніві і не зупиниться ні перед чим, аби вирвати у нього потрібне йому зізнання. Він раптом зі стогоном уклякнув на коліна, витягнув уперед голову, бо зв'язаних за спиною рук не міг простерти, і гаряче заблагав:

— Ясновельможний пане гетьмані Ясновельможний пане гетьман!.. Не катуйте! Я сказав щиру правду! Хай буду проклятий, коли брешу! Хай западеться земля піді мною! Хай небо упаде на мою голову!..

— І небо упаде, і земля западеться! Можеш не сумніватися! — безжально промовив Юрась і гукнув на пахолків:— Гей, узуйте наказного в червоні сап'янці!

Астаматій розпластався на брудній підлозі, але два дужі пахол-ки схопили його, швиргонули на тапчан і заходилися гамселити кийками по підошвах, по п'ятах, по литках…

Варениця і Берендей стояли ні живі ні мертві.

Азем-ага незворушно стежив за катуванням. Для нього це було звичне діло.

Ненко похмуро дивився спідлоба, а Младен і Якуб поопускали голови і міцно зціпили зуби, терзаючись, що мимо своєї волі стали співучасниками гидкої справи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: