— У мене нічого немає. Ви ж це добре знаєте, гетьмане… Юрась хижо усміхнувся.
— Брешеш! — І до пахолків:— Всипте йому ще — може, кийки розв'яжуть язика!
І знову посипалися удари. Коли Астаматій знепритомнів, Многогрішний зачерпнув у ківшик крижаної води і хлюпнув йому в обличчя. Астаматій застогнав, розплющив затуманені очі. Юрась вийшов з-за столу, нахилився над ним.
— Ну, тепер признаєшся?
Астаматій з натугою підняв велику чорну голову, плюнув прямо в тьмяні гетьманові очі.
— Убивця! Тварюка! Тьху!..
Юрась відсахнувся. Бридка гримаса спотворила його лице. Він витерся долонею, випростався і копнув ногою розпростерте тіло.
— Повісити! Негайно повісити!.. І хай теліпається на перекладині цілий тиждень, щоб усі бачили, як я розправляюся зі зрадниками і перекинчиками… І цього теж! — показав пальцем на пол ковника Вареницю.
Той зойкнув і впав на коліна.
— Пане гетьман! Пане гетьмані За віщо?
— Сам знаєш!.. Де приховав украдені коштовності? Признавайся!
Варениця заплакав, почав цілувати Юрасеві чоботи.
— Був гріх, ясновельможний пане гетьман… Був гріх! Винен! Каюся! Тільки помилуй!..
— Де приховав украдене?
— Все покажу! Все!
— Ні, кажи зараз!
— Дома… У погребі, в правому кутку, за дверима… прикопане у глечику…
— Прикопав… У глечику!.. У-у, собака! — Юрась аж задихнувся від люті. — Що ж казати про інших, коли найближчі помічники — злодії, зрадникиї О, горе мені! Горе!.. Батьку, хіба ти таких мав полковників? Богун, Кривоніс, Морозенко, Небаба… Лицарі! А це…
Він раптом забігав у нестямі по льосі. Очі його блискали божевіллям, губи кривилися у потворних гримасах душевного болю і ненависті, руки самі стискалися — аж хрускотіли суглоби пальців.
Всі завмерли. Тільки вірні пахолки пантрували за кожним словом і рухом гетьмана. Нарешті він зупинився перед розпростертим на долівці Вареницею, штурхнув його ногою.
— Повісити і цього! Негайно! Зараз же!.. І хай висить теж цілий тиждень в науку іншим!
Пахолки схопили Вареницю попід руки і, хоча він пручався, виривався, щоб кинутись до ніг гетьмана, повели нагору. За ним потягнули напівживого, скривавленого Астаматія.
Ніхто не промовив жодного слова. Навіть Азем-ага мовчав, похмуро бликаючи трохи розкосими очима на розлютованого гетьмана.
Один сотник Берендей, здавалося, відчував себе тут затишно і безпечно, бо на його подзьобаному віспою обличчі грав якийсь дивний посміх. Коли зверху зачинилися двері і в льосі настала тиша, в якій було чути, як потріскує полум'я свічки, він раптом ліг на тапчан і звернувся до пахолків:
— Починайте!
Юрась здивовано глипнув на нього.
— Ти чого блазнюєш? Берендей весело вищирив зуби.
— А що ж, ваша ясновельможність, мені робити? Чи я плакатиму, чи сміятимусь — однак ви мені не повірите…
— Але ж ти привласнив те, що має належати моїй казні!
— А привласнив… їй-богу привласнив!
— Що саме?
— Та вошви вдосталь набрався від вашого вошивого війська, пане гетьман… Що є — те є!— і він навмисне підкреслено почав чухмаритися.
Юрась скипів.
— Над ким і над чим насміхаєшся, дурню? Ти подумав, хто я і чиє прізвище ношу?
— Бог з вами, пане гетьмані Хай би мені язик відсох, коли б посмів хоч у думці посміятися над вашим славетним прізвищем!.. Якщо я й насміхаюся, то тільки над тим вошивим військом, яке доля всукала всім нам за гріхи наші!
— Не вивертайся! Це тобі не поможе!
— Я знаю… Тому й кажу — починайте! Та чухайте ж, іродові душі, — звернувся він до пахолків, ще вчорашніх своїх підлеглих, — мої п'яти так, щоб мені було не сумно, а весело! Щоб я вмирав не плачучи, а сміючись!.. Чуєш, Петре?
— Чую, — глухо озвався молодий пахолок.
— І ти, Йване… Розвесели свого сотника наостанку, хай тобі грець!
— Та вже постараюся, добродію мій, — хмикнув другий пахолок, попльовуючи в руки і запитально дивлячись на гетьмана.
Юрась мовчки кивнув головою.
Берендеєві дали триста ударів. Двічі його відливали водою. Але він уперто стояв на своєму.
— Жодного шеляга не привласнив… Умерти мені на цьому місці… Це собака Многогрішний оббрехав мене. Іуда!
Врешті гетьман засумнівався: може, й правду каже сотник?
— Ще живий? — спитав він кволо, коли Берендей затих і лежав нерухомо, як колода.
— Тільки й того, що теплий, — відповів пахолок, витираючи рукавом спітніле чоло. — Ще один раз потягнути добре києм — і вріже дуба!
— Ну, то досить! Якщо оклигає — хай живе на здоров'я. Многогрішний нахилився до Юрася.
— Ясновельможний пане гетьман, — прошепотів вкрадливо, — але ж якщо він виживе, то стане найлютішим вашим ворогом! Як можна!
— Чому він має бути моїм ворогом, коли я дарую йому життя? Навпаки, він буде мені вдячний! — сухо відповів Юрась і, підвівшись зі стільця, додав голосно, щоб присутні чули:— Хай усі бачать, що я справедливий до своїх підданих!
Він попростував до дверей. Почет розступився, даючи йому дорогу. Всі виходили мовчазні, пригнічені. Надворі Ненко з Мла-деном і Якубом трохи відстали.
— Аллах екбер! — прошепотів Ненко. — Цей святенник — справжнє страховисько! Невже султан і великий візир не знають, що тут робиться?.. А якщо знають, то чому терплять таке бузувірство?
Младен і Якуб перезирнулись. Теплі батьківські усмішки осяяли їхні обличчя. І хоча на шибениці погойдувались Астаматій і Варениця, хоча над Викіткою з криком кружляло чорне гайвороння, на серцях у них стало легше: Ненкова душа, видно, остаточно очистилася сьогодні від яничарського духу.
На майдані, перед шибеницями, Юрась зупинився, але дивився не на страчених, а на кількох вершників, що в'їхали до фортеці і простували прямо до нього, їхали вони поволі. Коні ледве переставляли ноги від утоми.
— Пане Йван — ти?! — аж вигукнув Юрась, упізнавши в передньому вершникові полковника Яненченка. — Чого ти тут?
Яненченко мовчки зліз з коня, кинув поводи козакові і, згорбившись, поволі наблизився до гетьмана. Стомлено вклонився.
— Нема більше ні Корсуня, ні Ржищева, ні інших міст та сіл понад Дніпром, пане гетьман…
— Як-то нема?
— Син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович зненацька, несподівано для всіх нас напав з великим військом — усім полком Переяславським — і все спалив… А людей вивів за Дніпро… Тих, хто вчинив опір, вирубав упень…
В очах Юрася промайнуло шаленство. Він тупнув ногою.
— А ти?.. Де ти був, полковнику?!.
— Я оборонявся… Але ж скільки у мене козаків?
— Однак ти живий!
— А що мені було робити — пустити кулю в лоба?
— А на що ти сподіваєшся тут? Невже думаєш, що я дам тобі нове полковництво?.. Щоб проспав так, як Корсунщину?
— Я бився, Юрію… Ти ж знаєш, що я не з полохливих… Та сила солому ломить!
— Сила, сила!.. Ось почеплю вас усіх на бантину, як оцих паршивців… То буде наука іншим!
Весь гетьманський почет завмер. Ніхто не насмілювався вимовити й слова. Навіть Азем-ага понурив голову і дивився на носки своїх чобіт. Він не боявся, що гетьманський гнів може упасти й на нього, бо йому підкорялися всі яничарські і татарські загони, що розташувалися на Правобережжі, і він сам міг би в одну мить — аби тільки був на те наказ султана — почепити на бантину і Юрася Хмельницького, і всіх його полковників та сотників. Ні, він думав про інше — як доповісти в Стамбул про повне розорення Корсушцини і на кого краще звалити вину — на гетьмана чи на полковника Яненченка, щоб самому вийти сухим із води.
Один полковник Яненченко якось дивно поглянув на Юрася, і в його красивих, опушених густими віями очах загорілися недобрі вогники. Але він зразу ж пригасив їх і теж. опустив голову.
Юрась ще раз шалено тупнув ногою, скреготнув зубами, а потім швидко побіг до свого будинку і, хряснувши фарбованими дверима, зник за ними.
В неділю, на перший день масниці, Златку, Стеху, Младена, Ненка і Якуба було покликано на вечерю до гетьмана. За ними прийшли Многогрішний і Азем-ага.