Чорний вершник – Володимир Малик

Мурза Кучук теж жодним порухом не видав своїх почуттів, тільки кинув бистрий промовистий погляд на Чору, і той у відповідь злегка опустив рясні чорні вії. Ніхто не запримітив цієї мови поглядів, а хоч би хто й помітив, то не надав би значення, бо зрозуміла вона була тільки батькові та синові. До того ж усі були так вражені словами гетьмана, що нікому навіть не спало на думку звернути в цю мить увагу на білгородського мурзу.

Першим опам'ятався Ненко.

— Але ясновельможний ефенді гетьман забуває одну обставину…

— Яку?

— Адіке — мусульманка…

— Ну й що?

— А гетьман — християнин…

— Дурниці! — вигукнув роздратовано Юрій. — Пригадаймо, скільки дівчат-християнок стали дружинами найвищих сановників Порти! Навіть у султанських гаремах чимало їх! То чому тут віра має стати перешкодою? До того ж, мені здається, останнє слово має бути за Адіке… А вона, — усі є свідками цього, — не проронила жодного звуку. Здавна ж відомо, що мовчання — знак згоди! Настала тиша. Погляди всіх були звернуті на дівчину. Златка сиділа ні жива ні мертва. Тільки дрібно тремтів у піднятій руці келих, і з нього вихлюпувався багряний, мов кров, напій.

Вона підвела голову, і в її широко розкритих очах стояли сльози. Однак голос прозвучав твердо.

— Я ніколи не буду гетьманшею! Ніколи!

— Адіке! — скрикнув Юрась, смертельно бліднучи.

— Запам'ятайте — ніколи! — підвищила голос Златка. — Навіть найлютіша кара не змусить мене віддати вам серце і руку. Я кохаю іншого!

Вона поставила свій келих на стіл і сміливо глянула у вічі гетьманові.

Всі завмерли. Ненко, Младен і Якуб зблідли.

За гетьманським столом назрівала буря.

Азем-ага і татарські салтани з цікавістю ждали — що буде далі? Многогрішний поклав руку на шаблю і, весь у напрузі, подався вперед, пантруючи, як вірний пес, кожен рух свого хазяїна.

Юрасеві, здавалося, раптом забракло повітря. З чорних очей струмувала лють.

Та він не встиг вимовити слова, як раптом розчинилися двері — до покою ввалилися високий незнайомець у дубленому кожусі та баранячій шапці і троє підпилих старшин, що виходили до вітру.

— Ми впіймали запорожця, пане гетьман!

— Заглядав у вікна!

Старшини підштовхнули запорошеного снігом козака на середину покою, ближче до гетьмана.

Коли незнайомець скинув шапку і вклонився, почувся легкий дівочий скрик: то Златка і Стеха не змогли утриматися від несподіваного вигуку. Але ніхто з присутніх, крім Младена, Ненка і Якуба, не надали цьому ніякого значення, бо і для гетьмана, і для його оточення далеко більшою несподіванкою, ніж дівочий переляк, була поява в Немирові, в хаті самого гетьмана, цього запорожця. Всі мовчки дивилися на вродливого молодика і чекали, що він скаже. Та він теж мовчав і тільки пильно вдивлявся в обличчя присутніх.

ЯМА

Залишивши загін з тридцяти козаків у Краковецькому лісі (Самусь, Абазин та Іскра зі своїми невеличкими загонами відокремилися раніш і повернули кожен у свій бік), Семен Палій з Арсеном та його друзями прибув надвечір до Немирова. Коли добре стемніло, вони спустилися в долину, обережно перевели коней через замерзлий став і, піднявшись на узвишшя, де починалося місто, прокралися манівцями до крайньої убогої хатини, що стояла одиноко над урвищем. У її маленьких віконцях блимав ледь помітний у густій вечірній пітьмі вогник…

На стукіт у шибку з хатини почувся кволий жіночий голос.

— Хто там?

— Матусю, відчиніть! Не бійтеся. Ми люди свої — не татари. Лиха вам не завдамо, — обізвався Палій. У сінях загримів засув.

— Заходьте, якщо ви добрі люди, — прошамкотів із темряви хрипкий жіночий голос.

Залишивши Яцька біля коней, козаки ввійшли до хати… Коло печі, де в челюстях горів жмут скіпок, стояла маленька згорблена бабуся. Худа, зморщена, одягнута в якесь лахміття, вона злякано тулилася до припічка, пропускаючи повз себе чотирьох незнайомців.

— Добрий вечір, матінко, — привіталися козаки, оглядаючи хату.

— Вечір добрий.

— А у вас не жарко, — сказав Палій, показуючи на клубки сивої пари, що викочувалися з рота.

— Нічим протопити… А в ліс іти несила вже… Є трохи соломки в клуні — ото й прокурюю, — тихо відповіла стара.

— То ви самі живете?

— Сама…

— Де ж ваша родина? Бабуся помовчала. Схлипнула.

— Родина… Родинонька моя… Були в мене три сини і дві дочки… Були невістки, зяті, онуки… Повна хата людей була… А тепер одним-одна зосталася… Як палець… Мов богом проклята… Нікого нема!

— Ясно. — Палій важко зітхнув, поглядаючи на закопчені облуплені стіни.

Стара витерла кінчиком темної хустини мокрі від сліз, роз'ятрені очі, запитала:

— А хто ж ви будете, люди добрі? Бачу — не Юраськові посіпаки…

— Ні, матусю. Ми запорожці… Здалеку забилися до вас… Гадаю, ви пустите нас переночувати? А коней ми поставили б до повітки, щоб ніяка собака не побачила.

— Ночуйте. Тільки ж душі не нагрієте. Та й пригостити вас нічим…

— Не турбуйтеся, матусю, — весело відповів Палій і повернувся до друзів. — Ану, хлопці, гайда по дрова! По солому! По воду!.. Коней — у хлів! Сакви — до хати!.. А я тут тим часом побалакаю з матусею…

За годину в печі палахкотіло сухе хмизяччя, а в чималому горшку булькотів пшоняний куліш, затовчений салом. Крім пшона і солонини, в козацьких саквах ще знайшлася хлібина і кілька головок часнику. Палій захалявним ножем покраяв хліб на шість рівних скибок, до кожної скибки поклав по зубку часнику, у велику череп'яну миску, яку стара внесла з комори, насипав кулешу, що дражнив ніздрі зголоднілих людей смачним запахом смаженого сала, і запросив усіх до столу:

— Матінко! Друзі! Пригощайтесь чим бог послав… Ще коли б чарку оковитої — то й зовсім була б добряча вечеря!

В хаті стало тепло, затишно. Світліше запалахкотіла скіпа, і навіть закіптюжені стіни здавалися не такими похмурими, непривітними.

— Матінко, ви прожили в Немирові все життя, — сказав Палій, облизавши ложку і запхнувши її за халяву, поряд з ножем. — Тож, напевно, багатьох тут знали і знаєте?

— Не багатьох, а всіх, синку, — відповіла стара, витираючи сухою зморщеною рукою губи. — Може, хіба забула кого ниньки… Бог пам'яті вкоротив на старості…

— Колись я тут знавав одного чоловіка… Давненько, правда, це було. Либонь, років з десять чи й п'ятнадцять минуло, як бачив його востаннє…

— Хто ж це?

— Мирон Семашко… Знали?

— Звичайно, знала… Я всіх Семашків знала… Ще коли дівкою була, то з Мироновим батьком разом на вечорницях гуляла.

— От і добре… Мирон живий?

— А цього не знаю, голубе… А жінка його, Федоська, живе на Шполівцях.

— Так, так,Феодосія, — зрадів Палій. — То, може, ви проведете нас до неї?

— Голубе мій, я ледве додибую по заметах до криниці, а ти хочеш, щоб провела аж до Семашків… Це ж неблизький світ! Та тут по сусідству живе Сава Грицай, Федосьчин брат… До нього я, може, якось і дочовгаю. А він — чоловік молодий. Швиденько проведе вас до Семашків…

— І це непогано, — зрадів Палій. — Ходімо ж, матусю… Арсене, ти зі мною!

До Грицаєвої хати справді було недалеко. Обігрівшись і попоївши кулешу, стара швиденько дрібуляла по снігу, опираючись на палицю.

У вікнах не світилося. На стукіт бабусі ніхто не озвався. Тоді Палій торохнув кулаком по рамі — аж шибки забряжчали. І зразу ж почувся густий чоловічий голос, ніби господар, причаївшись, стояв за вікном.

— Кого лихий носить?

— Савої Відчини! Це я!.. — прошамкотіла стара.

— Це ви, бабо Секлето? — голос прозвучав незадоволено. — І чого ви товчетеся серед ночі?

Двері відчинилися — на порозі вималювалась висока постать у довгій білій сорочці.

— А це хто з вами, бабо Секлето? — злякано відсахнувся господар, норовлячи швидше зачинити двері.

Та Арсен миттю просунув у щілину ногу, плечем натиснув на двері і ввійшов до сіней. Палій поспішив заспокоїти чоловіка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: