Чорний вершник – Володимир Малик

Арсен ступив через поріг. Йому здалося, що позаду пролунав тихий скрик Златки. Але зразу ж у покої загули чоловічі голоси, у сінях грюкнули двері — і слабкий Златчин голос потонув у шумі і в завиванні хуртовини, що дмухнула в лице снігом і холодом.

Йому не поставили драбини. Многогрішний штовхнув його обома руками у темний отвір, звідки тягнуло запахом прілої соломи, цвіллю, смердючою задухою, і він полетів униз.

Яма була глибока, мов колодязь. Арсен упав на купу тіл, що, притиснувшись одне до одного, лежали тісно на товстій солом'яній підстилці. Хтось від болю закричав, хтось вилаявся. І зразу яма сповнилася гамором: ті, кому від Арсенового падіння дісталося найбільше, стогнали та охкали, інші, цокаючи зубами від холоду й вогкості, щільніше вкутувалися в одяг, переверталися на другий бік, проклинаючи свою долю і все на світі.

Нагорі дозорці закрили отвір матами, стало зовсім темно. Арсен нічого і нікого не бачив. Боячись наступити на кого-небудь, він притиснувся спиною до стіни і сидів тихо, потираючи забите коліно. Раптом чиясь рука намацала в темряві полу його дубленого кожуха, перебралася вище і стиснула за лікоть. А хрипкий простуджений голос запитав:

— Це ти, чоловіче, звалився на мене як сніг на голову?

— Я.

— Хто ж ти такий, що тобі така честь? Не кожного серед ночі приводять сюди і кидають, мов колоду, людям на голови.

— Пугу, пугу — козак з Лугу, — відповів Арсен, не знаючи, з ким говорить і хто ще його тут слухає.

— О! Братчик?.. Ти з якого куреня?

— З Переяславського.

— А я з Мишастівського…

— То ти теж запорожець?

— Так, Мирон Семашко…

Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотів:

— Доброго здоров'я, брате… Привіт тобі від родини!

— Ти був у моїх? — здивувався Семашко. — Яким чином потрапив? Що там у них?

В'язень підтягнувся ближче і сів поряд з Арсеном.

— Всі живі й здорові. Турбуються про тебе… Ми заходили з Семеном Гурком, — відповів Звенигора.

— З Семеном Гурком? — ще більше здивувався Семашко. — А він як тут опинився?

Арсен розповів про зустріч і причину їхнього приїзду до Немирова. Вони довго шепталися, аж поки в'язні, розбурхані несподіваною Арсеновою появою, не заспокоїлися і не впали в тяжкий сон, на всі лади завдаючи хропака. Тоді Арсен підвівся і витягнув угору руку, намагаючись дістати краю ями, але скільки не підіймався навшпиньках, намагання його були марні.

Мирон Семашко гірко промовив:

— Даремно, брате, стараєшся! Тут нічого не придумаєш: яма завглибшки в твої два зрости. І стіни гладенькі — ні за що зачепитися…

— А коли стати один на одного?

— То одержиш від вартового боздуганом або шаблею по голові! А вранці витягнуть, задубілого, і кинуть в ополонку… Ракам на поживу. Ні, брате, облиш цю думку, якщо не хочеш вкоротити собі віку…

— Гм, отже, без сторонньої допомоги нічого й думати про порятунок?

— Нічого й думати… Не яма — справжня могила! — Мирон закашлявся. Його легені свистіли, мов ковальські міхи. Заспокоївшись, він додав:— Сам люципер не зміг би вигадати тяжчої кари на людей, а Юрасько вигадав… Проклятий!

«Справді, могила, — подумав Арсен, мацаючи пальцями по холодній стіні, яка вгорі взялася тонким льодком. — І потрапив я в неї завдяки своєму старому знайомому — Многогрішному! Цікаво, якої то він заспіває завтра? Невже катуватиме?» Він обережно ліг поряд з Мироном Семашком, притулився до нього щільніше, і вони ще довго гомоніли, аж поки перед ранком їх не зморив сон.

Для багатьох у Немирові та ніч була тривожна.

Своєю несподіваною появою в господі гетьмана Арсен відвернув на якийсь час грозу від Златки, і страшний вибух гетьманської люті упав на нього.

Як тільки Свирид Многогрішний з дозорцями вивів Звениго-ру, Юрась окинув важким поглядом присутніх, довше, ніж на інших, зупинився на Златці й Стесі і, нічого не сказавши, рвучко вийшов до сусідньої кімнати.

Гості почали розходитися.

Младен, Я куб і Ненко повели дівчат додому.

Господа опустіла. Один Азем-ага мовчки сидів на лаві край столу, підперши важку нижню щелепу кулаком.

Згодом повернувся Многогрішний, примостився на другому кінці столу, і так сиділи вони, кожен думаючи про своє, аж поки скрипнули двері і нечутною ходою ввійшов Юрась Хмельницький.

Многогрішний підхопився як опечений. Азем-ага підвівся повільно, статечно, але вклонився шанобливо.

Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман.

Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем своїх підручних і, коли ті наблизилися, наповнив вином три келихи.

— За вас, моїх вірних і відданих друзів і помічників. За ваше здоров'я!

— Спасибі, — коротко промовив Азем-ага.

— За здоров'я ясновельможного пана гетьмана! — вигукнув Многогрішний.

Випили.

Витерши рукою вуста і віддихнувшись, Юрась поставив келих, підвів голову.

— Здається, я сьогодні п'яний і наробив дурниць, — тихо промовив він, ніби відповідаючи на якісь свої думки.

— Що ви, що ви, пане гетьман! — замахав руками Многогрішний. — Кожне ваше слово було розумне і достойне!

— А-а!.. — Юрась скривився. — Помовч, Свириде! Виконавець із тебе сумлінний, а радник нікчемний… — і звернувся до турка:— Що ти скажеш, Азем-ага? Як розмалюєш мене у своєму донесенні великому візирові про цей вечір?

Азем-ага і бровою не повів, почувши не натяк на його таємну роль наглядача за кожним словом і вчинком гетьмана, а пряме ствердження цього. Відповів розважно:

— Я приєднуюся до думки Свирида-аги. Ви поводились достойно, як і личить вірному підданому падишаха. А щодо тієї дівчини, то ось що скажу… Якщо ваші наміри серйозні, мій повелителю, то, звичайно, треба писати і кам'янецькому паші, і великому візирові, і муфтію, і навіть самому падишахові. Гадаю, у них не буде причин заперечувати проти такого шлюбу. Адже він скріпить ваш союз з високою Портою… Наскільки мені відомо, ваш батько гетьман Богдан одружив свого старшого сина Тимоша з дочкою молдавського господаря Василя Лупула — Розандою, щоб скріпити військовий союз двох держав.То чому б вам не скріпити союз наших держав шлюбом з туркенею?.. Сам аллах освятить його!

— Ні! — вигукнув Юрась. — Про ту дівку не може бути й мови! Вона образила мене! То була моя хвилинна слабість, якої я стида-юся зараз… Я прожив сорок років одинаком і залишуся самотіїііі до самої смерті… Видно, судилося мені не зазнати родинного щастя, а всього себе віддати тому ділу, за яке ми тут спільно кладемо сили й життя!

— Отже, ви відмовляєтесь від неї?

— Для себе — так. Відмовляюсь!.. Але я не можу пробачити їй і її родичам тієї ганьби і того сорому, яких я зазнав сьогодні… Я…

В цю мить у сінях загупали. Юрась обірвав мову.

— Хто там?

Многогрішний відчинив двері. Із клубків холодної сивої пари до світлиці вступили дві засніжені постаті. Ввійшов Младен у супроводі незнайомого турецького чорбаджії.

Младен вклонився.

— Чауш кам'янецького паші Омар-огли, ваша ясновельможність! — виголосив він. — Щойно прибув у супроводі загону охорони з Кам'янця з важливим листом від великого візира.

Юрась Хмельницький і Азем-ага миттю встали з-за столу, підійшли до чауша. Той низько вклонився, витягнув з-за пазухи цупкий сувій і мовчки простягнув Азем-азі.

— Що там? — нетерпляче запитав Юрась, заглядаючи через руку Азем-аги на жовтуватий аркуш, помережаний красивою турецькою в'яззю. В душі він боявся вістей з Кам'янця і Стамбула, бо кожна з них так або інакше могла торкатися його особи і його майбутнього, яке здавалося йому дуже непевним.

Азем-ага мовчки дочитав до кінця, згорнув сувій і урочисто промовив:

— Великий візир Мустафа сповіщає війська про підготовку до нового походу, який розпочнеться наприкінці весни цього року…

— Проти кого похід? Куди?

— Проти урусів… На цей раз удар буде спрямовано на їхню древню столицю Київ… Візир наказує всім пашам, бейлер-беям, військовим залогам на Волощині й Україні спорядити свої загони

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: