Чорний вершник – Володимир Малик

— То, може, ти запропонуєш щось інше?

— Та ні.

— У нас іншого вибору нема. Доберемося до Києва, а там видно буде, що робити, — сказав Палій. — Серед своїх людей не пропадемо… А харчі треба берегти.

Увечері їх покликали до Семашків: Миронов! погіршало. Крім того, що в нього розпухли і почорніли ноги, почалася ще сильна пропасниця. Його поклали на теплій лежанці, прикрили кожухом, але чоловікові було все одно холодно — від дрижаків не попадав зуб на зуб. І син, і дружина, і дві маленькі доньки не відходили від хворого.

Коли Семен Палій, Арсен і Сава зупинилися біля його узголів'я, Мирон розплющив очі, слабко усміхнувся.

— Помираю я, друзі мої, — почувся його тихий голос. — Доконали прокляті яничари… Доконали, хай їм бісі Спасибі тобі, Семене, друже мій давній, за те, що порятував мене з друзями своїми… Що помру я не в тій смердючій ямі, а серед своїх людей: на руках у моєї любої Феодосії та дітей дорогих… Спасибі вам, друзі мої.

Губи його посмагли, а очі горіли страшним болем. Видно, боліло у нього не тільки тіло, а й душа. Він метався на облупленій, давно не біленій лежанці чужої запустілої хатини і щохвилини просив пити. Феодосія і діти подавали йому череп'яний кухоль, і він цокотів об нього зубами.

Козаки похмуро стояли в узголів'ї хворого. Чим вони могли допомогти йому? Адже смерть уже торкалася його чола.

Трохи відпочивши і зібравшись з силами, Мирон знову розплющив очі. Пильно поглянув на дружину та дітей і голосом, який не міг викликати ні тіні заперечення, наказав:

— Феодосіє, вийди з дітьми на хвилину з хати! Я щось маю сказати Семенові і його другові… А також — Саві…

Феодосія з дітьми вийшла. Мирон трохи помовчав, потім простягнув Палієві руку.

— Семене, друже мій, дні мої полічені, і не сьогодні, так завтра я стану перед богом. Помирати мені не страшно. Шкода тільки так рано розлучатися з білим світом… Та й це пусте!.. Одна думка мучить мене — як житиме Феодосія з малими дітьми? Пропадуть самі… Знаю, Сава допомагатиме, він добрий… Але ж у нього своя

— Навіщо про це думати, брате? Дасть бог, не помреш — втішив хворого Палій. — І ще не один рік топтатимеш ряст!

— Е, братику, чує моя душа, що й цієї весни я вже не побачу. А краще послухай, що я тобі скажу…

— Кажи.

— Семене, друже мій, пообіцяй, що після моєї смерті ти не кинеш на поталу дружину і дітей моїх… Візьми їх під свою опіку… Ти — вдівець, я знаю… 1 тобі, ще не старій людині, теж потрібен домашній затишок і дбайливі жіночі руки. Повір мені, кращої дружини, ніж Феодосія, на всій Україні не знайдеш… Тож поберися з нею, якщо, звичайно, вона захоче, і будь щасливий!

— Мироне, про що ти говориш?! — вигукнув вражений Палій. — Ти ще живий. І ми сподіваємося — будеш жити.

— Ні, я вже зібрався ад патрес, друже. Більше того, я говорю з тобою, мені здається, з того світу… Тож не переч. І якщо твоя ласка — пообіцяй, що зробиш так, як я прошу…

— В цьому можеш не сумніватися: я зроблю все, аби доглянути твою сім'ю, друже. Ось тільки щодо Феодосії…

— Що саме?

— Ти не маєш права нав'язувати їй свою волю. Знаєш, жінка, мати у нас на Україні — всьому голова.

— Я не нав'язую. Я ж сказав — якщо вона захоче… Спасибі тобі, брате. Тепер мені і помирати буде легше. Ідіть! А Феодосія хай зайде…

Козаки вийшли.

А перед світанком втікачі були розбуджені голосним плачем Феодосії — Мирон помер.

Похвалили його тут же, на безіменному хуторі, в старому погребі, бо нічим і ніколи було викопати в мерзлій землі могилу. Поставили над ним нашвидкуруч збитий хрест, постояли трохи, поки Феодосія і діти, заливаючись слізьми, припадали до дорогої могили, а потім рушили в дорогу.

Хуртовина ущухла, над безмежним засніженим полем сходило сліпучо-холодне зимове сонце. Бралося на мороз.

Палій махнув рукою — і валка знов повернула на північ.

Сніги випали в ту зиму такі, що коні провалювалися в них по черево. Тому тільки на десятий день вкрай знесилені втікачі добралися до Фастова.

Старовинне місто зустріло їх мертвою тишею. На засніжених вулицях — жодного людського сліду. Замість будинків — обгорілі чорні скелети, а уцілілі стояли без вікон і дверей. В закіптюжених кам'яних стінах єзуїтського колегіуму та костьолу, колись найбільших і найкращих будівлях, що тепер теж зяяли проваллями вікон, з криком шугало вороння.

Валка зупинилася на горі, біля руїн замку. Звідси відкривався широкий краєвид на Унаву та заунавські простори. Вдалині на тлі іскристо-білих снігів густо зеленіла безмежна стрічка старезного соснового бору, що тягнувся до самого Києва.

— Ох, розкіш яка, матко боска! — вигукнув Спихальський, розкинувши руки і наставивши в голубий простір свої руді вуса. — Мав би я крила, то здійнявся б ниньки з цієї гори та й полинув понад всеньким цим краєм аж ген-ген до того лісу! Ех, і заздрю я, панове-браття, птахам, які ширяють високо в небі і можуть завжди, як тільки захочуть, з високості забачити красу тоту!

— І справді тут гарно, — погодився Арсен. — Незгірше, ніж у нас у Дубовій Балці над Сулою… Тільки сумно як — жодної живої душі.

— До чого довели землю нашу! — з почуттям сказав Палій. — І турки, і татари… І свої яничари… Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту. Чи то ж підніметься вона знову коли-небудь?

Всі мовчали. Хто міг відповісти на це запитання? Бо хіба ж один Фастів у руїнах? Вони вже проїхали пів-України, і майже повсюди — попелища і запустіння. Скільки-то люду треба, щоб заселити цю пустелю? Скільки сил докласти?

Поки меткий, всюдисущий Іваник, якого Палій в жарт прозвав генеральним квартирмейстером, розміщував людей на нічліг у сирих, але теплих склепах єзуїтського колегіуму, поки чоловіки ходили до Унави по сіно та очерет для коней, а також по дрова для багаття. Палій з Арсеном, Спихальським, Романом та Савою Грицаєм піднялися на горб, де височів фастівський замок. Перед потрощеною на шмаття брамою, з якої залишилися тільки цурупалки на довгих і міцних залізних завісах, Арсен, котрий ішов попереду, раптом зупинився: по пухкому снігу до фортеці петляв свіжий, людський слід.

— Еге, та тут хтось є! — промовив він і вийняв з-за пояса пістоль. — Цікаво — друг чи ворог? А ми думали, що в усьому Фастові — жодної душі!

Він почав обережно прокрадатися всередину фортеці. Друзі не відставали від нього.

Слід повів їх через широкий двір до протилежної стіни, де з усіх фортечних будівель уцілів невеличкий будиночок. Дах його під час пожежі, видно, згорів, але хтось уже пізніше прикрив стелю в'язанками очерету і житньої соломи, серед яких високо здіймався цегляний димар. З димаря вився ледь помітний сизий димок.

Арсен штовхнув двері, гукнув у темні сіни:

— Гей, хто тут жявий, озовися!

З хати почулося невиразне бурмотіння, але ніхто не показувався. Козаки зайшли до напівтемної кімнати.

Перед піччю, в якій малиново догорали дубові сучки, стояла згорбившись старенька бабуся. З-під товстої сукняної хустки на козаків глянули вицвілі очі. Чорні сухі руки вправно шургали рогачами. З печі, перехилившись через давно не мазаний облуплений комин, злякано визирали дві пари дитячих очей.

Вся хатина була завалена старим мотлохом, дровами, сушеними опеньками, дикими грушами і кислицями. В одному з кутків, відгородженому товстими сосновими полінами, темніла чимала купа жолудів. Всюди по стінах висіли пучки червоної калини та різного зілля.

На скрип дверей стара оглянулась, але не рушила з місця, тільки вичікувально дивилась на незнайомців.

— Добрий вечір, матінко! — привіталися козаки.

— Дай, боже, здоров'я вам, дітки! — прошамкала стара. — Я думала, на цьому світі вже й нема нікого, а воно ще й люди є.

— Є люди, бабусю, — сказав Палій. — А от у вашому Фастові — негусто. Крім вас, мабуть, більше нікого?

— Більше нікого… Зосталась одна я з онучатами. А якщо правду мовити, з чужими сиротами. Блукали на пожарищах… Настуню тут підібрала, а хлопець сам прибився.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: