Чорний вершник – Володимир Малик

Стара мати тішилася дітьми, дідусь Онопрій — онуками і смачними наливками. Арсен тонув серцем у синіх Златчиних очах, а вона сором'язливо горнулася до нього, крадькома позираючи на батька та брата — чи не бачать?.. Стеха й Роман теж нікого й нічого не помічали, окрім свого кохання, і їхні голови, в обох уквітчані біляво-пшеничним волоссям, тулилися одна до одної, як розквітлі мальви на городі.

У Младена і Якуба серця були сповнені радістю за Ненка, який від сьогодні належав їм не тільки тілом, а й душею, а Ненко вперше в житті відчув любов і ласку рідних людей, і од цього досі не знаного почуття у нього лоскітно тремтіло серце, а на очі наверталися непрохані сльози.

Спихальський і Яцько, не переживаючи ні за кого і ні за що, з насолодою ласували розкішними, як їм здавалося, стравами та напоями і були щасливі щастям своїх друзів.

Про одного козака Гурка нічого певного не можна було сказати, бо для всіх він залишався ще загадкою. Однак, судячи по тому, як розчервонілися від наливок його присмаглі на морозяному вітрі щоки, як він виспівував пісень, можна було гадати, що гість відчував себе щасливим.

Це був щедрий вечір їхнього життя! По-справжньому щедрий, ласкавий, теплий, щасливий! І вони, люди того неспокійно-жорстокого часу, уміли як слід оцінити його!

Тому й панували весь час у хаті, за гостинно-багатим столом, невимушеність, дружелюбність і та поетична простота почуттів, що робить людину щасливою.

Коли прокричали другі півні, у вікно хтось постукав. То були Іваник і Зінька. Видобувши з кишень кожухів жмені збіжжя, вони сипонули його на долівку, на стіл, на образи, на всіх, хто сидів за столом. Сміх, радісний гомін, пахощі житнього й пшеничного зерна, змішаного з горохом, ячменем та куколем, заповнили всю хату.

— На щастя, на здоров'я, на Новий рікі Роди, боже, жито, пшеницю! — приказував, посипаючи, Іваник. — А ви, тітко, знаєте-маєте, дайте паляницю!

А Зінька защебетала:

Сію-вію-посіваю,

З Новим роком вас вітаю!

З Новим роком вас вітаю — Щастя и радощів бажаю!

Їх запросили до столу. Іваник сів на лаві, а Зінька на ослоні, де, потис нувшись, дав їй місце Спихальський.

— Йдемо… Коли дивлюся — світиться у Звенигор, — зразу ж заторочив уже добре захмелілий Іваник, випиваючи, однак, чималенький кухоль вишнівки. — Еге-ге, кажу Зіньці, мабуть. Арсен прибув із Запорожжя! Ану, давай-но, жінко, засіємо його! Чи не пригостить чарчиною, знаєш-маєш?

Зінька непомітно штовхнула, чоловіка під столом ногою—не пащекуй, мовляв! А сама — дужа, пишнотіла, з морозу рум'яна — метнула іскристими чорними очима по захмелілих чоловіках… І зустрілася з захопленим поглядом Спихальського.

Пан Мартин ще влітку, коли вперше завітав з Арсеном у Дубову Балку, накинув оком на цю напрочуд міцну і ставну молодицю, а тепер, побачивши її у новому гарному вбранні, з лискучо-чорними, злегка закучерявленими косами, свіжу від морозу та надміру сили й здоров'я, аж рота роззявив з подиву: пся крев, та це ж просто красуняі Такій би не в хлопській хаті поратися біля баняків, а в магнатському палаці витанцьовувати мазурку та краков'як! Він крутнув догори свого відстовбурченого вуса і чемно, навіть по-шляхетському галантно, вклонився, ліктем відчуваючи в тісноті тепло її пругкого тіла.

— Вітам пані! Як ся маєте?

— Дякую, пане-добродію. Живемо помаленьку… А ви вже, бачу, одужуєте від рани?

— Слава Псу, одужав…

— А то я кажу своєму: шкода буде, якщо помре такий гарний чоловік!

— О пані, то було б зовсім зле!.. Бр-р-р!.. Особливо коли взяти до уваги, що на світі залишилися б без нас такі файні молодиці, як ви, — не моргнувши й оком, підлестив упівголоса своїй сусідці Спихальський. Нараз йому сяйнула несподівана думка: мабуть, Зінька теж не байдужа до його особи, коли так сказала. І він запитав:— То ви й справді жалкували б за мнов, пані?

— А чому б ні?

— О, мені дуже приємно чути це з ваших уст! Отже, пані давненько запримітила мене?

— Вас усі молодиці на хуторі давненько запримітили, — ухилилась од прямої відповіді Зінька.

Від задоволення Спихальський крякнув, почервонів і злегка, ніби ненароком, погладив долонею її кругле коліно. Жінка не відштовхнула його руки, не розгнівалась, а тільки скоса зиркнула на чоловіка: чи не бачить?.. Але Іваник у цей час був заклопотаний чималим кухлем меду, піднесеним дідом Онопрієм, і запашною, з часником, ковбасою, тому не чув розмови Спихальського із Зінькою, не бачив його зальотів до неї.

До самого ранку в хаті стояв веселий гомін голосів, лунали то жартівливі, то сумно-тужливі пісні.

Настав новий рік.

Швидко промайнули святки. На сімейній раді було вирішено, що весілля обох молодих пар — Арсена і Златки, Романа і Сте-хи — найкраще відгуляти зараз, у зимові м'ясниці. Вінчатися мали в Лубнах. Тому одного ранку, удосвіта, Арсен з Романом, Спихальським та Семеном Гурком, який заради такої події в житті молодих друзів відклав свою мандрівку на Запорожжя, виїхали верхи до Лубен, щоб домовитися в церкві про вінчання.

Хоча хурделиця стихла, дорога була важка. Товста ковдра снігу — коням по черева — вкрила неозорі степи. І скільки глянеш оком — жодного сліду! Тому їхали поволі й до Лубен добралися тільки надвечір.

Поминувши рідкі колючі зарості глоду і терну на посульських схилах, вершники в'їхали до міста.

Вечоріло. З димарів, що, здавалося, стриміли просто з велетенських кучугур снігу, звивалися в небо сизі димки. З дворів долинав собачий гавкіт. Скрипіли над колодязями високі журавлі.

На стрімкому шпилі, над Сулою, височіла козацька фортеця. Два земляні вали — нижній і верхній — оточували той шпиль зубчастим гребенем дубового частоколу, за яким темніли військові склади, стайні, будинки полкової та сотенної старшини. На вежах бовваніли в синій імлі постаті вартових козаків.

До церкви їхати було вже пізно, і друзі зупинилися на нічліг у корчмі на базарному майдані. Нагодувавши і напоївши коней, поставили їх на спочинок до хліва, а самі після ситої вечері повкладалися спати, щоб рано встати і, домовившись про все, що треба, завидна повернутися додому.

Але серед ночі їх розбудило тривожне калатання дзвонів.

Друзі схопилися — вибігли надвір.

На сторожових вежах фортеці до неба здіймалися довгі язики полум'я: горіли бочки з смолою. З усіх усюд: з фортеці, з дзвіниці міського собору, з Мгарського монастиря і навколишніх сіл линули тривожні звуки сполоху. На фортечних стінах метушилися козаки, у відблисках вогненних язиків вони здавалися невеличкими рухливими привидами.

— Цо то єсть? Татарове? — спитав очамрілий з несподіванки Спихальський, на ходу натягуючи на себе кожуха.

— Схоже, що напад, — відповів стурбовано Гурко. — Сідлаймо, хлопці, коней! Чи татари, чи якийсь інший біс, ми мусимо бути готові до найгіршого!

Звично кинули коням на спини сідла, затягли міцні широкі попруги, і за якусь мить чотири вершники шпарко вилетіли з воріт шинкаревого двору й через ярмарковий майдан помчали до фортеці. Сюди вже поспішали піші та кінні козаки лубенської сотні, а також городяни, для яких фортеця була єдиним захистом від ворожого нападу.

Вона була розташована на високому горбі, що здіймався не тільки над низинними просторами за Сулою, а й над усім містом. Тут уже вирував людський натовп. Ніхто не знав, що скоїлось. На майдані посеред фортеці, перед чималим дерев'яним будинком, покритим гонтою, шикувалися козаки. Городяни тиснулися поза тинами, попід хатами й стайнями, щоб не заважати військовим.

Крики, лемент, тривожне калатання дзвонів, іржання коней, брязкіт зброї, шкварчання палаючої смоли в бочках — все це в першу хвилину оглушило Арсена і його друзів. Та ось гамір почав стихати: на ганку військової канцелярії з'явилася полкова старшина.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: