Чорний вершник – Володимир Малик

Спихальський безтямно дивився на жінку, не вірячи в те, що сталось. Раптово, в одну мить завалилося його щастя, про яке він марив усі ці довгі важкі роки, зів'яли рожеві надії на майбутнє, виплекані у мороці чорних каторжних ночей, коли в нього залишалася одна-єдина втіха — мрія…

— Де ж ті… діти? — глухо спитав він.

— Залишилися в Криму… Салтан, напевне, врятував їх, моїх двох хлопчиків.

— А може, вони загинули?

— Ні, не вірю! — крикнула Вандзя. — Не говори про це! Не вірю! Поки сама не переконаюсь… Я бачила, як він тікав з ними!

— У нас будуть наші діти, Вандзюню.

— Хто зна, чи будуть… Адже не було… А ті, двійко, уже є, і я безтямно люблю їхі Чуєш — люблю!

— Ти забудеш їх.

— Кого? Дітей?! Ти думаєш, що говориш?

— Холера ясна, але ж ти мусиш їхати додому!

— Я і їду. Хіба не бачиш? — байдуже проронила Вандзя. Пан Мартин зітхнув і не відповів нічого.

АРКАН В'ЄТЬСЯ

1

Диван зібрався після обіднього намазу в малій тронній залі Надворі палило сонце, і гаряча задуха в'ялила поблякле листя дерев, а тут було прохолодно й приємно пахло трояндовою олією.

На розшитих золотом і сріблом м'яких міндерах, набитих перемитою верблюжою шерстю, сиділи найвищі сановники Османської імперії. Німі, без'язикі чорні раби-нубійці в білих, як сніг, тюрбанах і таких же білих балахонах безшумно прослизнули з задрапованих шовком дверей і поставили перед кожним велику — тонкої роботи — піалу з холодним шербетом.

Але ніхто до шербету не доторкнувся. Йшлося про важливі для майбутнього Порти діла.

Говорив великий візир Кара-Мустафа. З його розповіді виходило, що цей рік буде фатальним для урусів. У Валахії стоїть готове до нападу відпочило за зиму і заново оснащене всім необхідним двохсоттисячне військо. Його має підтримати Кримська і Аккерманська орди. Правда, недавній напад запорожців значно підірвав сили Мюрад-Гірея, але через місяць він зможе з допомогою аллаха відновити їх і поставити під свій бунчук не менше тридцяти-сорока тисяч вершників. Кримчаки наскочать через Му-равськии шлях на Лівобережжя, вогняним смерчем прокотяться по землі козаків і вдарять у тил уруським військам, які оборонятимуть свою древню столицю — Київ.

— Я з військом підступлю до того міста з півдня і змету його з лиця землі! Це буде страшніший погром, ніж Батиїв! Я не залишу там каменя на камені! Я не залишу їм, як це зробив Батий, їхньої Софії! Вона стане мечеттю, північною Ая-Софією, оплотом магометанства на диких сарматських землях! А тих урусів, котрі не здадуться, ми потопимо у Дніпрі! — заявив паша Мустафа і низько поклонився султанові. — Знамено ісламу віднині замає над усією землею урусів!

— Це треба зробити якнайшвидше, — промовив султан Магомет, кривдячись від болю. Він уже другий тиждень нездужав. — Бо нас жде велика війна на заході. Король Ляхистану разом з Венецією і цісарем австрійським, як доповідають наші вивідачі, готує проти нас хрестовий похід!.. Тож одним ударом ми повинні розгромити урусів, а другим, ще могутнішим, — австрійців і їхніх союзників. Тоді вся Європа впаде до моїх ніг!

— Інчалла! Хай буде воля аллаха! — закивали бородами султанські радники. — Покінчити з урусами одним ударом!

— Непогано було б перед походом зробити глибоку розвідку, вивідати сили урусів і їхні укріплення, — промовив паша константинопольський Суваш. — Ми не можемо знову, як торік і позаторік, іти наосліп…

Це зауваження зачепило візира за живе. За позаторішню поразку він не відповідає — вона лежить на совісті Ібрагіма-паші. Але торік… Невже паша Суваш вважає, що торік він, великий візир, зазнав поразки під Чигирином? Адже Чигирин упав! Його вже нема. Він більше не існує… Хіба ж то не перемога?

Однак візир нічого цього вголос не сказав, бо знав, що не один паша Суваш вважає, що торік уруси лишились непереможеними, він також знав, що глибоко в душі так вважає і султан. Тому відповів стримано:

— Незабаром Буджацька орда за моїм наказом ударить на Київ, пошарпає його околиці і вивідає сили урусів…

Султан ствердно кивнув головою.

Потім підвівся сухий, з темним, поораним глибокими зморшками обличчям великий муфтій. Склавши молитовне руки, він вклонився султанові і сказав:

— Я хотів би нагадати повелителеві правовірних і всьому дивану про те, що в тилу наших військ і досі залишається Запорозька Січ, це кляте гніздо гяурів-розбійників, смертельних ворогів ісламу… Я боюся, що їхній ватаг Урус-шайтан Сірко скористається з того, що під час війни і Крим, і Буджак, і все Причорномор'я залишаться без військ, і нападе на поселення правовірних, як він уже робив це не раз… Або ж вирветься на море на своїх байдаках і спалить приморські міста Криму або й самої Туреччини.

— Ми не повинні допустити цього! — сухо сказав султан, неприємно вражений згадкою про запорожців, яких він уже не один раз обіцяв знищити, стерти з лиця землі, але які й досі живуть і навіть завдали йому відчутного й прикрого для султанського престижу удару. — Що думає зробити великий візир?

— Я вже послав загони, які відбудують Кизи-Кермен та інші фортеці в гирлі Дніпра. Ці фортеці зачинять вихід запорожцям у море, а їхні залоги перетнуть шлях у Крим та в Буджак!

Великий муфтій задоволене схилив голову, знову молитовно склав перед собою руки.

— Хай славиться ім'я пророка! Смерть гяурам!

— Великий султане, — знову вклонився візир Мустафа, — ка-м'янецький паша Галіль доносить, що гетьман і князь України Юрій Хмельницький не зумів завоювати довір'я народу свого. Він сидить у Немирові, як на вулкані. Населення повстає, тікає з Поділля… Одного разу навіть трапилось так, що якісь розбишаки вкинули гетьмана в яму, в якій він тримав злочинців. І тільки на другий день Азем-ага зі своїми людьми вирятував його звідти… Я не чекаю від нього ніякої допомоги, бо його гяурське військо налічує сотню волоцюг. Ми ж тримаємо біля нього більше тисячі своїх воїнів, щоб уберегти його від повстанців та від спокуси перекинутися до своїх чи до поляків…

— Хіба є докази такого умислу?

— Поки що нема, але…

— Накажи паші Галілю і Азем-азі, щоб не спускали ока з ньо-го! Нам потрібне його ім'я… Як приманка. Але як тільки щось помітиш за ним…

— Ясно, мій повелителю.

Султан підвівся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

2

Після походу на Крим Сірко схуд, збляк і якось раптово почав старіти. Під очима у нього залягли сині тіні, на шиї та обличчі різкіше вималювались зморшки. А очі, що ще донедавна ясніли по-молодечому, погасли, померкли.

Ніхто не розумів, що сталося з ним.

— Захворів наш батько, — перешіптувалися по куренях козаки.

— Шкода старого, — журилися інші.

А ті, хто стояв ближче до кошового, розповідали:

— Не спить ночами, стогне, молиться… Просить бога прийняти його душу… Мабуть, віджив наш батько своє… Душа і тіло просять спочинку…

Однак грізні події, що насувалися на рідну землю, змушували старого кошового забувати про свої болячки та душевні переживання і займатися військовими й господарчими справами. Кожного дня, від ранку до пізнього вечора, він був на ногах: радився із старшинами, писав листи, заглядав до майстерень, де виготовляли зброю, порох та ядра, до чинбарні, стельмашні, підганяв теслярів, які лагодили старі та будували нові човни, перевіряв, скільки пороху, олова та зброї зберігається в коморах, скільки там збіжжя, борошна й солонини, а іноді, сівши з молодиками в легкий човен, об'їздив Військову Скарбницю — навколишні острови, де в потайних місцях стояла запорозька флотилія, зберігалася зброя, де за багато років козаки позводили невеличкі укріплення, що захищали підступи до Січі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: