Чорний вершник – Володимир Малик

— Я допоможу пані…

— Ви?! Як саме?

— У Кам'янці в мене є друзі, які допоможуть вам. Досить мені сказати одне слово…

— То ви поїдете зі мною?

— Ні, що ви! Там на мене чекає шибениця… Але я можу написати листа, якого пані передасть моїм друзям. Це, звичайно, небезпечно. Якщо лист потрапить до пана Мартина, до воєводи Яблоновського, то нас обох стратять…

— До цього не дійде, клянусь вам!

— Ну що ж, тоді домовились… Хай пані приготує сакви в дорогу, бистрого коня — і з богом!

— Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, — аж за-шарілася від щастя Вандзя.

Кілька днів вона таємно від чоловіка готувалася до втечі — насушила сухарів, припасла солонини, підібрала вбрання, зручне для далекої дороги, і написала Спихальському коротенького листа, в якому повідомляла:

«Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко, не шукай мене. Щиро дякую тобі за кохання, якого я, на жаль, не могла поділити, за добре ставлення. Я не варта тебе, тож не тужи за мною. Я вірю, що ти ще знайдеш своє щастя. А я полечу шукати свого… Прощай. Вандзя»

Вона пожвавішала, повеселіла, і пан Мартин теж розцвів, гадаючи, що дружина почала забувати Крим і все те, що прив'язувало її до нього. Ця радість засліпила його: він не помітив ні Ван-дзиного готування до далекої дороги, ні загадкового блиску її голубих очей, ні бистрих поглядів, якими обмінювалась Вандзя з Яненченком.

Напередодні втечі вона попросила чоловіка дати їй трохи грошей і залишити коня — хоче проїхатися містом, заглянути в крамниці…

— Я супроводжуватиму тебе, моя люба, — зрадів Спихальський. Та Вандзя запротестувала, їй хочеться побути на самоті. Вона не суперечитиме, коли пан Мартин супроводжуватиме її наступного разу, а зараз вона хотіла б заїхати до монастиря кармеліток, щоб спокутувати гріхи… І ще хоче відвідати своїх подруг, котрі, як вона дізналася, живуть у цьому місті… Невже пан Мартин не дозволить їй цього?

Обеззброєний такими доводами і чарівною усмішкою, якої він давно не бачив на обличчі дружини, Спихальський погодився. Вранці осідлав коня, вишкріб з кишень усе, що встиг заробити на службі в Яблоновського, і вручив Вандзі, яка не приховувала свого тривожно-радісного настрою. Потім поцілував її, як завжди, у щічку і вийшов з двору.

— Все, пане Яне, їду! — вигукнула Вандзя збуджено, вбігаючи до покою Яненченка. — Давайте листа!

Яненченко вийняв заздалегідь заготовлені два листи, написані на тонкому жовтуватому папері, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговій оправі маленького дзеркальця, і простягнув жінці.

— Пані, тут ваша і моя долії Будьте обережні! Люстерко ви повинні віддати тільки господареві харчевні, яка міститься у старому місті, навпроти Вірменського колодязя, — Енверу Кермен-азі… Запам'ятайте — Кермен-азі! Тобто камінь по-нашому… Запам'ятали, пані?

— Запам'ятала, — прошепотіла Вандзя, повторивши кілька разів чуже ім'я, що мало тепер для неї таке велике значення.

— Ну, то рушайте. І хай береже вас матір божа! Він допоміг їй сісти на коня, відчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвір'я, вікна, з яких вона не раз дивилася на схід туди де на неї чекало двійко маленьких синочків, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невідомо чому вирішив зробити для неї добре діло, і поволі виїхала на вузьку, майже безлюдну вуличку. Позад неї з тихим скрипом зачинилися старі дерев'яні ворота.

6

Сонце нещадно пекло ніздрюваті скелі над каламутним Смот-ричем, сірі, похмурі громаддя фортеці і черепичні дахи Кам'янця-Подільського. Спека стояла така, що босою погою годі було стати на гарячу, мов присок, землю.

В таку післяобідню пору до старовинного кам'яного мосту, перекинутого через глибоку впадину Смотрича, що відділяла півострів, на якому сіріли кам'яниці міста, від материка, на змилених, стомлених конях під'їхали два вершники.

Біля мостової застави точилася суперечка. Кілька яничарів, оточивши невисокого стрункого юнака в польського крою одязі, щось наперебій намагалися втовкмачити йому, а він, мало не плачучи, відбивався від них і пальцем показував на той бік, мабуть, пояснюючи, що йому треба до міста.

Вершники зістрибнули з коней, припнули їх до конов'язі у затінку розлогих в'язів та лип і підійшли до гурту. До них зразу ж повернувся підстаркуватий розповнілий ага.

— Хто такі? Куди їдете?

— Сафар-бей, з Немирова… їдемо в ставку паші від Азем-аги і гетьмана Юрія Хмельницького. Що тут за базар?

Яничари притихли й озирнулися на молодого красивого агу і його супутника, котрий пильно приглядався до білявого юнака в польському строї.

— Та ось приїхав тут один… Ніяких паперів, по-турецькому розуміє погано. Каже, що йому потрібно в місто, а з якою метою — відмовляється сказати…

— Значить, у нього є якась таємниця, — усміхнувся Ненко і звернувся до Звенигори:— Ну, нам пора їхати. Приведи коней!

Арсен, не спускаючи погляду з юнака, тихо прошепотів, так, щоб його міг чути тільки Ненко:

— Чекай… Ти бачиш цього хлопця? Побий мене грім, якщо це не пані Ваіідчя, дружина Спихальського! Треба її якось виручити…

Ненко бистро окинув оком яничарів і принишклого незнайомця, обличчя якого справді мало скидалося на обличчя мужчини, за якого він себе видавав.

— Ага, я бачу, ви самі тут не з'ясуєте, хто цей незнайомець, — звернувся він до старшого. — Гадаю, буде найкраще допровадити його в місто і передати в канцелярію паші. А там уже розберуться. Може, справді він привіз якісь важливі новини?

Ага засопів носом, витер з блискучого лисіючого лоба рясний піт і буркнув:

— Якщо ага береться це зробити…

— Мені зовсім неважко: я ж їду туди.

Ага гукнув на яничарів, щоб віддали подорожньому коня і відпустили його. Юнак, видно, не зрозумів, чому так раптово змінилося ставлення до нього цих грубих, крикливих воїнів, але не став докопуватися причини, а зразу ж скочив у сідло і рушив до мосту.

— Пані Вандзя, не поспішайте, — раптом пролунав тихий голос. — Як трапилося, що ви опинилися тут, у Кам'янці? Де пан Мартин?

— Матка боска! — Юнак враз зблід і злякано глянув на двох вершників, що їхали обабіч нього. — Хто ви?

— Не бійтеся, пані, — промовив уже голосніше Арсен, коли вони опинилися посеред мосту, — ми ваші друзі… Пам'ятаєте Звенигору? Я друг пана Мартина… Але ви не відповіли на моє запитання.

— Так, я Ванда Спихальська, — призналася збентежена жінка. — Вас, мабуть, дивує, чому я тут?

— Безперечно.

В голубих оченятах Вандзі застиг переляк, і хоч вона відповіла зразу, не затинаючись. Арсенові все ж здалося, що жінка говорить неправду.

— Я шукаю свою сестру… Кажуть, вона повинна бути десь тут.

— Чому ж з вами нема пана Мартина? Де він? Що з ним?

— Він поступив на службу до гетьмана Яблоновського… До того ж він зараз хворіє.

По тому, як непевно це було сказано і як порожевіли щоки пані Вандзі, Арсен зрозумів, що жінка все вигадує від початку й до кінця. Для чого це їй? Як вона опинилася в Кам'янці? Що сталося зі Спихальським? Чи не ховається тут якась таємниця, яка, можливо, коштувала життя панові Мартину?

Він не міг дати відповіді на ці запитання. Сподіватися ж, що Вандзя чесно розповість про все, що трапилося після того, як вони розсталися у Краковецькому лісі під Немировом, було марно. Жінка явно щось приховує.

— Пані знає, де мешкає її сестра?

— Ні, не знаю.

— Де ж пані зупиниться?

— Ну, тут, напевне, є харчевня або корчма…

— Ми могли б запропонувати свою опіку, якщо пані дозволить. Адже в чужому місті та ще і в чужій державі такій чарівній молодій жінці не зовсім безпечно подорожувати одній.

— Дякую. Я охоче скористаюся вашою люб'язністю. Звичайно, якщо пан не стане набридливо нав'язувати своєї опіки.

— О ні, хай пані не турбується. Адже я це роблю для дружини свого найліпшого друга! — запевнив Арсен.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: