Чорний вершник – Володимир Малик

Кучук заглянув у розширені від жаху очі Стехи, промовив:

— Гарне ім'я… — потім повернувся до Златки. — А тебе? Дівчина не відповіла і відвернулась. Мурза гнівно випростався в сідлі. Над головою раптово свиснула нагайка. Але наперед вискочив Яцько, затулив собою дівчину.

— Не смій бити, мурзо! — Хлопець зблід, витягнувся як струна. — Ти ж знаєш, що у нас жінок не б'ють!

Мурза притримав руку, здивовано витріщився на юнака. — Ти хто такий, рабе, що смієш мені перечити? — І шмагонув його по голові. — Хіба не розумієш, що й ці дівчата, і ти, і всі ви — то мій ясир! Хочу б'ю, хочу — заб'ю! — І він знову оперіщив хлопця.

Невідомо, чим би закінчилась для Яцька його сутичка з мурзою, коли б поява двох нових вершників не припинила її.

— Що тут трапилося? — спитав передній, осаджуючи баского білого коня.

Це був чоловік років сорока. Одягнутий у добротний дублений кожух з сивим коміром і такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий, він гордовито сидів у оздобленому сріблом сідлі, кидаючи навкруги з-під соболиної шапки бистрий погляд.

Мурза опустив руку з нагайкою. Його темне обличчя розпливлося в усмішці.

— Вітаю пана полковника! Нічого особливого не трапилося, провчив трохи одного раба, щоб чемніший був!

Яцько глянув на другого вершника, що прибув разом з красенем полковником, і впізнав у ньому Свирида Многогрішного. Від Арсена Звенигори хлопець уже знав, що колишній невольник, з яким йому довелося пасти овець у турецького спагії, став старшиною у війську Юрія Хмельницького, а тому, щоб не потрапити йому на очі, шмигнув у натовп і з-за плеча дідуся Онопрія став назирати: що ж буде далі?

Тим часом полковник швидко запримітив дівчат, що, зблідлі, налякані, стояли перед мурзою. Деякий час він пильно розглядав їх, у задумі крутячи лівою рукою невеличкого чорного вуса, потім повернувся до Свирида Многогрішного і кинув через плече:

— Цю сім'ю я заберу з собою в Корсунь!

— Слухаюсь, пане полковнику, — вклонився Свирид Многогрішний.

— Якщо я повернуся пізніше, поселиш їх на острові, у замку.

— Слухаюсь, пане полковнику. У мурзи враз злетів з лиця усміх.

— Чекай, чекай, полковнику! — сказав він насуплено. — Перш ніж розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дізнатися про мої наміри щодо них.

— Я слухаю, мурзо, — повернувся до нього полковник.

— Пан полковник може брати собі всіх людей, крім оцих двох дівчат. Вони належать мені!

— На якій підставі?

— Військова сила в моїх руках… Це мій ясир!

— Але ж мурза Кучук має пам'ятати наказ великого візира, що жодна жива душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана!

Мурзу пересмикнуло. Він ледве стримував гнів.

— То з Правобережжя… А тут Лівобережжя, наскільки я розумію!

— Все одно… Ці люди будуть переселені на Правобережжя і стануть підданими Порти! Як же ти, мурзо, осмілишся брати ясир у володіннях падишаха?

— Але ж я повинен одержати щось за цей похід!— вигукнув розлютований мурза. — Чи пан полковник гадає, що я даремно допомагатиму гетьманові?

— Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить…

— Одержить, одержить! Мовляв, на тобі, небоже, що мені негоже! А я звик брати те, що мені подобається!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, піти походом на Лівобережжя і набрати бранців стільки, скільки захочу!

— Звичайно, можеш, мурзо… Але зараз ми йдемо на Лівобережжя не для того, щоб ти захопив ясир, а для того, щоб приєднати його до володінь падишаха!

— Тьфу, шайтан!— плюнув мурза. — Хай буду я проклятий, якщо вдруге погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьманові!

— Не нашому гетьманові, а підданому і союзникові султана! — відрізав полковник.

Розуміючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза промовчав. Але судячи з того, як блискотіли його очі і хижо кривився широкий рот, можна було безпомилково вгадати, що він не залишив наміру заволодіти дівчатами. Поряд з ним, теж зблідлий від люті й ненависті, закам'яніло сидів в сідлі Чора. Молоденький мурза розумів, що втручатися в розмову дорослих він не має права, тому мовчав. Однак усім серцем він, очевидно, був на боці батька і важко глипав на полковника, який, здавалося, не помічав його.

Полковник зробив примирливий жест і лагідно промовив:

— Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями! Прибудемо в Корсунь — там побалакаємо… А зараз у нас багато інших турбот… Пане хорунжий, — звернувся він до Многогрішного, — я хочу поговорити з народом. Накажи, щоб усі підійшли ближче і слухали уважно!

Многогрішний кивнув головою, підвівся на стременах і гукнув у натовп:

— Земляки! Не бійтеся нас! Я хорунжий гетьмана Юрія Гедеона Венжика Хмельницького Свирид Многогрішний… А це, — він зробив шанобливий уклін у бік свого супутника, — корсунський полковник Іван Яненченко… Він хоче говорити з вами! Підійдіть сюди і уважно слухайте!

Хуторяни почали боязко підходити, збиваючись в один великий гурт. Навколо них щільно стали кінні татари.

Многогрішний осадив свого коня. Наперед виїхав полковник

Яненченко.

— Люди! — голос у нього був різкий, сильний. — Ми прийшли сюди, на Лівобережжя, не як вороги, а як ваші визволителі! Більшість із вас — вихідці, втікачі з правого берега… Кожному мила своя сторона. Тож ми надаємо вам змогу повернутися назад, на свою батьківщину, що жде не діждеться ваших працьовитих рук. Там, на Корсунщині, Богуславщині, Уманщині, Вінниччині, ваші хати, ниви, ставки та озера, там — могили ваших батьків та прадідів!.. Навіть дикі звірі люблять свій край… А ви ж люди! Ми обіцяємо вам захист від ворогів! Ви будете вільнії Землі — скільки хочеш! Селися — де хочеші Ніхто не братиме з вас ні подушного, ні комірного, ні млинового, ні шляхового, як це ви платите тут! Не буде там ні гетьманських оранд, які ввів ненависний усім попович, ні воєводських стацій!.. Тож забирайте все своє добро, запрягайте в сани коней чи волів, садовіть дітей і старих — та й гайда з богом у дорогу!

Натовп сколихнувся. Всі раптом загули, зашуміли. Радість від того, що це ще не татарська неволя, почала поволі гаснути. Куди їхати? Як покинути свої хатини, клуні, повітки, поля, засіяні озиминою? Що чекає їх у новому краї? Голод, холод, татарський нагай? Адже всім відомо, що на Правобережжі майже все спалено, стоптано, знищено!.. До яких же молочних рік і кисільних берегів приведе їх цей бистроокий полковник?

Серед жінок почулося схлипування. Потім котрась заголосила. Глухо зарокотало басовите чоловіче невдоволення.

З натовпу наперед випхався Іваник. Зінька хапнула його за рукав свитки, щоб притримати, але чоловік відмахнувся од неї і став насупроти полковника.

— А якщо, приміром, знаєш-маєш, я нікуди звідси не хочу їхати, ласкавий пане полковнику? Га? Як бути тоді? Чи можу я залишитися з родиною тута?

Він поклонився полковникові в пояс і, випроставшись, м'яв у руках кудлату овечу шапку, чекаючи шанобливо відповіді.

Янеяченко зміряв його важким, суворим поглядом.

— Жодна жива душа тут не залишиться! Поїдуть усі!..

— Але ж чому? Я вже тутечки, знаєш-маєш, звик, обжився… І не хочу повертатися, приміром, на свою Уманщину, де турки й татари з Дорошенком геть чисто все витоптали, спалили, а людей або забрали в полон, або постинали… Там зараз, либонь, одні вовки виють на пустирищах та гайвороння кружляє над безлюдним степом…

Яненченко ще більше потемнів на виду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: