Чорний вершник – Володимир Малик

Коли всі вийшли у двір, там уже чекали їх осідлані коні. Ненко розплатився з каведжі, подякував за гостинність, і невеличкий загін виїхав за ворота.

За містом Арсен торкнув Спихальського за рукав і зробив знак, щоб той трохи відстав.

— Хто це з тобою? — спитав тихо, кивнувши на мовчазного супутника пана Мартина.

— Це пан Єжі Новак, мій добрий приятель і знавець турецької мови і турецьких звичаїв… На службі у Яблоновського… Коли я дізнався про зраду цієї негідниці і вирішив знайти її хоч на краю світу і покарати нещадно — що, клянусь гонором, і зроблю, хоч би проти мене повстали всі сили пекла і раю! — то пан Єжі ласкаво погодився супроводжувати мене… Як тільки я прочитав записку, залишену моєю колишньою малжонкою, я зразу кинувся по її сліду. Я знав, що в неї шлях один — до Кам'янця, бо тільки звідтам вона може добратися до свого мурзи. Тож мені потрібен був супутник, котрий добре б знався на турецькій мові і зумів би привести мене сюди…

— Гадаю, йому можна довіритися?

— Як мені!.. А що в тебе до нього?

— Не тільки до нього, а й до тебе. Ось доїдемо до того лужка на березі річки, напоїмо коней, пустимо їх попастися і там поговоримо…

Арсен стьобнув коня і риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де над сріблястим плесом річки схилилися рясні, тінисті верби.

— Ось тут ми і поговоримо, друзі, — сказав він, коли всі спішилися, напоїли коней і пустили їх, стриножених, пастися. — Бо тут ми маємо розстатися…

— Як то розстатися? — здивувався Спихальський. — Хіба ми далі їдемо не разом?

— Ні, пане Мартине, ми з Ненком маємо повернути на Немирів, пані Ванда — з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандруєте до Львова…

— Холера ясна! — розлютився Спихальський. — Як ти хитромудро розсудив, Арсене! А на якій підставі, прошу пана? Я мчав із Львова, як навіжений, для того, щоб покарати тоту шльондру, тоту зрадницю! А ти, виходить, намислив уже по-своєму? Га?.. Ні, братику, так не буде, слово гонору!.. Вона не повернеться живою до Криму, або я не зватимусь Мартином Спихальським, пся крев!

Він стукав шаблею, пирхав, мов кіт, і лаявся, мов перекупка на базарі. Налякана, прибита горем, Вандзя знітилась і ховалася за Арсена. Ненко іронічно усміхався, а невисокий, але міцно збитий Новак стояв осторонь, і з його обличчя не зникав вираз подиву, бо він, видно, і досі не міг дотямити, які стосунки зв'язують шляхтича Спихальського і цих не то яничарів, не то козаків.

— Пане Мартине, заспокойся, — примирливо мовив Арсен. — Сідаймо кружка ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хліб та все, що є у нас до хліба, і мирно, ладком побалакаємо.

Він розіслав у тіні, під вербою, широку попону, вийняв сухі турецькі коржі та смажену баранину, поклав усе це на широке листя лопуха. Новак додав окраєць хліба та шматок солонини. І Спихальський, побачивши їжу, замовк.

Всі враз відчули, як зголодніли.

Деякий час панувала тиша. Чулося тільки голосне плямкання Спихальського та форкання коней, які з насолодою хрумкали соковиту траву.

З річки повіяв легенький прохолодний вітерець, остуджував розгарячілі тіла подорожніх.

Коли сніданок було закінчено. Арсен сказав:

— Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити… Чого ти

хочеш?

— Кари на горло! — знову спалахнув невгамовний пан Спихальський. — І хай я буду песій син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би ти, Арсене, з Ненком на перешкоді, я вже зняв би з цих білих плечей тоту голову, голову змії, голову горгони, підступної зрадниці!

— Ясно, — сказав Арсен і повернувся до Вандзі. — А що скаже пані Вандзя? Чому вона втекла від свого богом даного чоловіка? Куди вона простувала? Хто її надоумив так зробити? І якого листа вона несла з собою?.. Все, пані, розкажіть! Нічого не приховуючи.

Вандзя несміливо глянула на чотирьох чоловіків, які оточували її, трохи довше затримала погляд на побуряковілому обличчі Спихальського і тихо почала розповідати.

— Коли я виходила за пана Мартина заміж, то справді кохала його. Але дуже скоро пересвідчилась, що він холодний до мене і почав задивлятися на нашу сусідку, пані Зосю, дружину пана Ястржембського…

— Кгм, кгм, — закашлявся Спихальський і опустив очі.

— Я відплатила йому тим же…

— О небо! — вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки.

— І хоча я зовсім не була закохана в одн'ого пана, я дозволила йому позалицятися до мене.

— Коли б я знав, я убив би тебе ще тоді! — рявкнув Спихальський. — Так усе перекрутити! Моє гаряче кохання видати за холодність!.. І кому дозволила залицятися до себе! На кого проміняла мене! На того зманіженого, бридкого слимака! Тьфу!

— Дітей у нас з паном Мартином не було, а тому коли він несподівано зник…

— Зник!.. Люди, ви чуєте? Вона каже — зник! Але ж я обороняв Кам'янець і був узятий турками, шляк би їх трафив, у полон!

— Я зосталася зовсім одинокою, — вела далі Вандзя, не звертаючи уваги на їдкі репліки Спихальського. — Я не знала, де себе подіти, до кого прихилитися.

— Можна повірити!

— А потім трапилося найгірше: напали татари, схопили мене і затягли аж у Крим… Я тяжко страждала, побивалася за домівкою, за рідною землею, ладна була на крилах летіти на свою ойчизну…

— I скоро втішилася… В обіймах у салтана, пся крев! — Спихальський знову затремтів від гніву і схопився за шаблю. Але Арсен притримав його руку.

— Заспокойся, пане Мартине! Будь же лицарем!.. Кажіть далі, пані.

— А що я мала робити? Я була рабою… Наложницею…

— Холера ясна! — не стримався нещасний пан Мартин.

— А коли у мене народилося двійко синів — Алі та Ахмет…

— Ви чуєте?.. Прокляття!

— …мурза забув про свій гарем і звав мене не інакше як коханою, своєю єдиною ханум, ненею його синів, які після нього стануть салтанами! І хоч серце моє ще рвалося на батьківщину, хоч у снах я майже кожної ночі бачила свій рідний край і своїх людей, я поволі починала звикати до думки, що батько моїх синів — мій чоловік, хата моїх синів — моя хата, а батьківщина моїх синів — моя батьківщина…

— Матка боска, що тільки каже ця жінка! — Пан Мартин уперіщив кулачищами по траві так, що аж берег здригнувся. — Та вона тричі заслужила собі смерті!

— А коли підросли мої синочки, коли їхні рожеві вустонька лепетали ніжне словечко «ненька», коли їхні рученята не тільки шукали моєї пазухи, а й обвивали мою шию, я зрозуміла, що на світі є така любов, до якої не можуть дорівнятися ніякі інші любові, — материнська любов!..

Спихальський похилив голову, мовчав.

А Вандзя після паузи вела далі:

— Однак недовго втішалася я дітьми. Одного ясного літнього дня напали козаки, спалили Ак-Мечеть, повбивали багатьох жителів, а тих, хто не встиг втекти в гори, забрали в полон… Ні, я не кажу, що стала полонянкою у запорожців. Вони вважали, що визволили мене з неволі агарянської. І я разом з усіма поверталася на рідну землю… В поході я зустріла свого колишнього чоловіка… Але люта туга за дітьми, яких, я певна, врятував мій чоловік, салтан, точила мені серце… Мої ноги несли мене все далі і далі, на Україну, в Польщу, а душа моя рвалася назад, у Крим, до моїх маленьких беззахисних сиріток, які день і ніч стояли переді мною в моїй уяві, простягали до мене рученята і кликали до себе… Чи ж могла я не повернутися назад?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: