Чорний вершник – Володимир Малик

— Хай це тебе не турбує, Іване, — сказав після тривалої мовчанки Стягайло. — Виберемо достойного!

— До булави треба й голови. Не забувайте цього ніколи, — тихо промовив Сірко. — Я стою одною ногою в могилі, тож, гадаю, на мене не образяться мої побратими, коли я висловлю свою думку…

— Кажи, батьку! Кажи!

— Час зараз такий, що на чолі війська повинна стояти людина смілива і розумна, чесна і досвідчена у військовій справі і в житті… Серед вас є така людина…

— Хто ж це, батьку? — почулися голоси.

— Семен Палій!

Запала тиша. Для Палія це було великою несподіванкою. Не меншою несподіванкою, напевне, це було і для решти старшин. Хтось крякнув. І знову настала тиша.

— Чого ж ви мовчите? — з усмішкою спитав Сірко. — Не я ж вибираю кошового… Я тільки висловлюю свою думку…

— Молодий ще, — похмуро кинув Іван Стягайло. — Хай почекає. Адже є старші!

На вустах Сірка промайнула ледь помітна гірка усмішка. І зразу зникла. Кошовий важко задихав і відкинув голову на подушку. Холодний піт зросив його чоло.

— Ми стомили кошового, — тихо промовив Семен Палій і перший встав з-за столу. — Прощай, батьку!

Старшини і значні козаки теж підвелися і почали прощатися. Кожен підходив до ліжка, доземно вклонявся і тихо відходив.

Стягайло зніяковіло пробурмотів:

— Пробач мені, Йване. Засмутив я тебе. Ляпнув необдумано…

Будь певен, оберемо ми достойного!

Сірко не відповів нічого, і Стягайло, потоптавшись, відійшов. Незабаром пасіка опустіла. Біля кошового залишився один

джура. Хоча припікало літнє сонце, хворий попросив прикрити

його кожухом. А через годину його не стало…

3

На другий день після похорону у військовій канцелярії зібралася старшинська рада. Велика простора кімната ледве вмістила всіх значних козаків — військового суддю, військового писаря, осау-лів, тобто помічників кошового отамана, курінних отаманів, а також старших та «луччих» козаків, які в минулому обиралися отаманами або прославилися військовими подвигами чи мали великі господарства.

За столом, на покуті, під образами стояли клейноди — прапор і бунчук. На столі, застеленому заради урочистої хвилини шовковою турецькою скатертиною, виблискувала самоцвітами булава кошового отамана.

До чиїх рук вона потрапить?

Погляди всіх присутніх були звернуті на неї. Кожен знав, що не на військовій раді, яка має зібратися опівдні, а тут, на сходці, буде названо людину, яку потім рада має обрати кошовим. Так велося здавна.

Але кого буде названо?

Покійний кошовий Сірко подав перед смертю свій голос за Семена Палія. Це знали всі. І з цікавістю поглядали на широкоплечого красеня, котрий скромно сидів на лаві біля порога в оточенні своїх друзів — Арсена Звенигори, Романа Воїнова, Метелиці, Андрія Могили, Самуся, Іскри та Абазина.

За столом, залишивши незайнятим місце кошового, сиділи Іван Стягайло та Іван Ріг — найвпливовіші отамани, котрі — усім це було видно — з надією позирали на булаву кошового.

Кому ж усміхнеться фортуна?

Першим — по старшинству — підвівся і став говорити військовий суддя, старий сивоусий козак, давній сподвижник Сірка.

— Браття отамани, преславні лицарі запорозькі, — промовив він глухуватим голосом, — сьогодні ми зібралися для того, щоб гуртом подумати, кого на січовій раді оберемо кошовим отаманом… Бо після смерті батька нашого, славетного ватага запорозького Івана Сірка, військо наше осиротіло, а братчики, як сіромахи нещасні, не знають, до кого прихилитися, і в разі несподіваного нападу ворога залишилися без військового вождя…

— Так, так, ми повинні подумати, — закивали головами старі козаки. — Треба обрати достойного!

— Перед смертю кошовий Іван Сірко, як це відомо більшості з вас, заповів нам обрати Семена Палія, запорожця недавнього, але вже уславленого в походах і боях лицаря…

Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою грюкнув по столу.

— Браття, Семен Палій молодий ще! — гукнув він. — Подивіться — у його вусах жодної сивої волосинки! То хіба ж личити-ме нам, старим і досвідченим козакам, підкорятися молодикові, який до того ж і козакує на Запорожжі від пречистої до різдва?..

— Хіба річ у тому, щоб обрати старішого? — озвався від порога Метелиця. — Треба обрати розумнішого, меткішого і хоробрішого!

— Знайшов розумного! — підхопився Покотило. — Хай покозакує років двадцять, тоді ми й оцінимо, який у нього розум… А зараз хай попасе задніх.

— Кого б же ти. Покотило, хотів бачити кошовим? — спитав військовий суддя.

— Івана Стягайла… Старий значний козак. Хоробрий лицар. Курінний отаман…

— Івана Рога! — гукнув хтось із гурту. — Якщо і є серед нас найдостойніший, то це він!.. Уже не раз і не два був кошовим, оса-улом, наказним отаманом… Та й на Запорожжі років тридцять якщо не більше!

— Всі сорок, — сказав Ріг і високо підняв стовбуристу голову на довгій жилавій шиї, окидаючи пильним поглядом чорних очей товариство. — Всі сорок…

— Ну, от бачите, кого ж і обрати, як не його! Підхопився Самусь, рожевощокий, голубоокий козарлюга.

— Братчики, мені здається, що ми не повинні нехтувати заповітом Сірка! — вигукнув він. — Хіба ви забули, що він радив нам обрати кошовим Семена Палія? Чого ж тоді товкти воду в ступі?

— Нас і самих бог не обділив розумом! — спалахнув Стягайло. — Мертвому — вічна слава, а живим — про живе думати! Сірко відотаманував своє…

— Стягайла! Стягайла! — почулися голоси.

— Івана Рога! — загули з другого боку.

— Семена Палія! — закричали Арсен Звенигора, Роман Воїнов і Сікач.

Шум здійнявся такий, що військовий суддя затулив долонями вуха.

— Так, браття, ми до згоди не дійдемо, — сказав він. — Якщо з вас трьох, — звернувся він до претендентів на булаву кошового, — двоє не відмовляться добровільно, то на січовій раді бозна-що буде! І до шабель дійде!

Встав Семен Палій.

— Отамани, братчики, — сказав він. — Ми всі любили і глибоко поважали Сірка, звикли рахуватися з його думкою і безвідмовно виконували його накази. Тож я розумію, що остання воля покійного кошового багатьом із вас зв'язує руки зараз… Щоб цього не було, я відмовляюся від честі бути кошовим. Хай ним буде той, кого захоче отаманська сходка і все січове товариство! А я прийшов на Запорожжя не для того, щоб здобувати тут якісь привілеї, не для того, щоб стати курінним отаманом, осаулом чи домагатися булави кошового, а для того, щоб своєю шаблею захищати нашу вітчизну від її численних ворогів! А це — найперший обов'язок кожного з нас, братчики!

Отамани схвально загули. Палій злегка вклонився і сів. Військовий суддя повернувся до Стягайла і Рога.

— Може, котрий з вас теж має щось подібне сказати, отамани? Стягайло і Ріг мовчали.

— Тоді хай вас розсудить товариство, — сказав суддя. — Стріляйте з гармат, бийте в литаври — збирайте військову раду! Як вона гукне — так і буде!

Хтось побіг виконувати наказ військового судді. Отамани і значні козаки почали підводитися і виходити надвір. У канцелярії залишилися тільки члени коша — військовий суддя, військовий писар, військовий обозний та осаули.

4

Грім пострілів з фортечних гармат і тривожно-закличний дріб литавр сколихнули полуденну сонну тишу. Січ враз ожила. З усіх усюд до січового майдану поспішали запорожці, мовчки шикувалися по куренях, утворюючи навколо дубового стовпа велике живе коло. Кілька молодиків винесли стіл, застелений білою скатертиною, поставили у проході між двома крилами кола, якраз навпроти військової канцелярії. На чолі кожного куреня стали курінні старшини — курінний отаман і хорунжий. Кому не вистачило місця в колі, той здирався на дах куреня чи вилазив на вал фортеці.

А литаври, що стояли на залізних триногах у центрі кола, біля стовпа, не вгавали. Голий до пояса, засмаглий, мов циган, довбиш щосили гамселив по туго натягнутій на великий казан, до блиску вичиненій бичачій шкурі двома замашними дерев'яними довбешками, вибиваючи мелодію, яка означала збір на військову раду, — ту-ту-тум, ту-ту-тум!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: