Чорний вершник – Володимир Малик

— Урус-беєві нічого тривожитися, — запевнив Газі-бей. — Прийде час — і він стане перед ясні очі нашого великого хана, хай аллах продовжить його літа!

Та найгірше було те, що посольство розділили. Кожному дали по кімнатці, а Романа й Арсена, як наймолодших віком і чином, поселили разом вгорі, під самим дахом.

Коли зачинилися двері і гримнув засув, козаки деякий час постояли мовчки, а потім почали оглядати свою кімнату.

Власне, оглядати було нічого. Довкола них жовтіли голі ніздрюваті стіни, по яких снувалося павутиння. Ні стола, ні лави. Тільки в кутку лежала постіль — стара кошма, два такі ж старі килими та кілька баранячих шкур. На підвіконні вузького, мов бійниця, вікна блищав свіжоначищений мідний глек з водою.

— Гм, здається, наш посол був правий, — глухо промовив Роман. — 3 однієї тюрми — в Перекопі — ми потрапили в іншу — в Ак-Мечет!… Цікаво, чому татари зволікають з переговорами?

— Поживемо — побачимо, — відповів Арсен, даючи другові пораду не сушити голови над тим, чого не можна зараз пояснити і розв'язати. — Давай краще роздивимося, куди ми потрапили…

Він підійшов до вікна. Звідси відкрився широкий краєвид на розлогу долину Салгіру, безладно забудовану низенькими татарськими мазанками, на високі мінарети мечеті і просторий майдан перед нею.

Та не це привернуло його увагу.

Погляд упав передусім униз, на сад і двір Газі-бея, що відокремлювалися від двору калги товстим кам'яним муром. Дворище бея було видно як на долоні. Якраз під ними кучерявився тінистий сад, вкритий осінньою позолотою: посередині — приземкуватий довгий будинок під черепицею; за ним — господарчий двір, де тіснилися стайні, криті навіси, приміщення для невільників та наймитів.

Серце схвильовано тьохнуло. Невже Златка і Стеха десь тут, зовсім близько?

— Романе, глянь сюди! Під цим дахом живе людина, яка потягла в неволю наших дівчат. Або ж знає щось про них. Роман із-за Арсенового плеча глянув на ребристий дах.

— Якщо він знає хоч що-небудь, то скаже і нам. Ми примусимо його сказати!

— Як же це зробити?

— Треба пролізти крізь вікно і… Роман замовк.

Арсен усміхнувся. Усміх його був невеселий, ба навіть гіркий. Але він трохи скрасив посуворіле, схудле козакове обличчя.

— Ото ж бо, що «і»… Пролізти не штука. А спуститися донизу на чому? — Він почав нишпорити поглядом по кімнаті. — А що коли… — Арсен раптом сів на м'яку кошму і взяв до рук овечу шкуру. — А що коли розпустити її на смужки? Адже з них, думаю, можна сплести добрячу вірьовку!.. Держи, Романе!

Він вийняв з піхов ятаган і почав батувати овчину. Нарізавши вузьких стьожок, сплів із них міцну, мов конопляна линва, вірьовку довжиною в два чи три лікті, блиснув повеселілими очима.

— Ну, як? Витримає?

— Спробуємо… Тягни!

Вони схопилися за вірьовку, смикнули, потягли щосили, намагаючись будь-що перервати її. Та перервати не змогли.

Тоді засіли за роботу. До вечора не розгинали спини. Зате, коли стемніло, вірьовка була готова. Роман обережно спустив її за вікно, міцно прив'язавши до дерев'яної бантини, що підтримувала сволок.

Вечір був по-осінньому вітряний. З моря йшли по небу важкі рвані хмари, заступаючи повне, яскраво-жовте коло місяця. І коли вони напливали на нього, тоді на землю лягала важка непроглядна пітьма.

Вибравши хвилину, коли все поринуло в темряву. Арсен перекинув ногу через підвіконня і, опираючись об ніздрювату стіну, почав швидко опускатися донизу. Торкнувшись землі, сіпнув за вірьовку. Роман не примусив чекати на себе.

— Ось і я! — шепнув, стаючи поряд. — Ходімо.

Вони обережно прокралися садом до будинку. В деяких вікнах блимало світло. Крізь шибки долинав глухий гомін голосів.

Де ж шукати Газі-бея? Як пробратися до нього? Як не викрити себе передчасно і не здійняти тривоги?

Ці запитання Арсен ставив перед собою ще тоді, коли верстав шлях у Крим і в Ак-Мечеть. Справді, як зустрітися з Газі-беєм на самоті, без зайвих очей? Адже тільки в такому випадку можна примусити його розв'язати язик.

Козакам потрібно було знати одне: де Златка і Стеха? В чиїх руках? А вже після того вони мали вирішувати, як визволяти їх — силою чи викупити за гроші.

Арсен стояв під деревом, за кілька кроків од будинку, і напружено думав — що робити?

Складність полягала ще й у тому, що вони не знали ні розташування кімнат, ні секретів хитромудрих татарських замків, ні

кількості мешканців, ні інших непередбачених таємниць, які могли зустрітися їм.

Все, все невідоме. Доводилося йти наосліп. Іншого шляху не було. Арсен розрмів, що вони з Романом ставлять на карту дуже багато: свою безпеку, волю, життя… Але не використати тако,ї щасливої нагоди — може, одної з тисячі! — не могли. Коли то вдруге вони потраплять у Крим вільними людьми? І не просто в Крим, а в Ак-Мечеть, до самого Газі-бея…

Поволі спливали хвилини. Завжди дійовий і рішучий. Арсен зараз був весь охоплений сумнівами й ваганням.

Нарешті він шепнув Романові:

— Стань на розі, повартуй! Будь уважний…

Роман безшумно зник у темряві.

Арсен наблизився до крайнього вікна, що світилося, і припав до шибки.

Від несподіванки у нього радісно забилося серце. Треба ж — такий щасливий збіг! У чималій, обвішаній килимами кімнаті він. побачив Вандзю, Газі-бея і їхніх маленьких чорноголових хлопчиків. Бей, у барвистих шароварах і червоній сорочці, лежав навкіс широкої низької тахти і бавився з дітьми. Вандзя сиділа біля його ніг на підлозі, спиною до вікна, і щось шила, іноді підводячи голову і кидаючи швидкий погляд на дітей і чоловіка. Ліворуч від неї, у високому підсвічнику, палахкотіла товста лойова свічка.

Тиха, мирна картина сімейного щастя. Чужого щастя…

Арсен міцно стиснув уста. Зараз він сколихне, збурить цю радісну безтурботність! Зараз переляком наповняться оченята хлопчиків, вираз жаху застигне на миловидному личку пані Вандзі, або тепер Ванди-ханум, як зве її чоловік, кинеться в пошуках зброї Газі-бей.

Тільки на одну мить зринули такі думки в Арсеновій голові й зразу зникли. Натомість у серці почав закипати гнів. Може, цей сухорлявий, з темним лицем чоловік, цей хижий людолов, не далі як учора отак само заходив у кімнату до Златки? Може, він зробив її своєю наложницею? Чи, як рабу, продав такому ж татарському чи турецькому багатієві? Та й для Стехи уготував таку ж долю?..

Йому пригадалися розорені, сплюндровані міста й села, розпач і гнів на обличчі Мартина Спихальського, коли пані Вандзя сідала на коня, щоб їхати в цей далекий чужий Крим, — і в серці з'явилися та рішучість і твердість, якими він завжди відзначався.

Щастя йде до сміливих!

Він тихо наблизився до Романа, який з-за рогу будинку виглядав у двір. Торкнув його за плече.

— Я знайшов їх!

— Кого?

— Бея і його дружину Ванду… Я зараз зайду туди, а ти приготуй пістоль і стань під вікном. Звичайно, стрілятимеш тільки в крайньому випадку.

— Розумію…

Залишивши товариша на варті. Арсен почав обережно скрадатися попід стіною до хвіртки, що вела у двір. Рвучкий вітер гулко шумів, у верховіттях дерев, шарудів листям, приглушував його кроки. Зривалося на дощ — інколи лапаті краплини лунко періщили по дзвінкій черепиці і так же швидко стихали.

Прочинивши хвіртку і виждавши, коли в розривах між хмарами блиснув місяць, Арсен оглянув двір. Ніде нікого. Тоді безшумно ковзнув попід муром до будинку і легенько штовхнув двері. Вони розчинилися — і Арсен опинився у напівтемних сінях. Недовго думаючи, повернув ліворуч, на жіночу половину. В темряві зачепився за щось.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: