— Ось вони, — сказав Чора, показавши рукою на гурт бранців і бранок, що, стомлено похнюпивши голови, сиділи в тіні під стіною.
Назустріч господині кинувся підстаркуватий, але ще міцний татарин-наглядач.
— Салям, Варвара-ханум, — вклонився він майже до землі. — Прийшла поглянути на ясир?.. О, чудовий! Дуже добрий ясир, ханум! Будеш задоволена, ханум! Хай аллах продовжить твої золоті літа!
— Я хочу спочатку побачити дівчину по імені Стеха, Селіме, — скривилася жінка. — Покажи мені її.
— Вона тут, ханум. — Наглядач показав на вузенькі двері. — її годують краще і не женуть на роботу. Так повелів молодий мурза, хай будуть благословенні його дні… Але бережу її якнайпильніше, ханум, — дорога пташка! — Він відімкнув двері, гукнув:— Стехо, виходь! Тебе хоче бачити господиня, Варвара-ханум. Почулося шурхотіння — і з дверей вийшла Стеха. Не вклоняючись, мовчки стала і пильно подивилась на Чору і красиву жінку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що світилася в її очах, вона була свіжа і гарна, як щойно розквітла півонія. Молодість брала своє.
— Як тебе звати, дівчино? — спитала збентежена її красою Варвара.
Стеха мовчала.
— Тут тобі добре? Ніхто не зобиджає?
Дівчина і на цей раз не відповіла. Тільки по тому, як здригнулося її підборіддя і потемніли очі. Варвара зрозуміла, що не доб'ється від неї жодного слова.
Чора теж мовчав, але мати помітила, якими закоханими очима дивився він на красиву полонянку. І в її грудях разом із гірким щемом за власною молодістю, що поволі відходила від неї, раптом почала зростати гордість за сина, дорослого, змужнілого, обвіяного і обсмаленого пекучими степовими вітрами, і тривога за його майбутнє щастя. Де воно? Невже в цій дівчині?.. Вона окинула бистрим поглядом її гарно скроєну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, і в другому закутку серця заклубочилися суперечливі почуття — жалю до полонянки, материнської любові, як до можливої майбутньої дружини сина, і гострої ненависті, як до молодої красивої суперниці.
— Ну, чому ж ти не хочеш відповідати моїй матері, Стехо? — спитав Чора.
Дівчина повернулася до нього, але відповісти не встигла. В цю мить з гурту невільників прудко вискочив невеличкий худенький чоловічок з перев'язаною рукою і вигукнув:
— Стехо! Це ти, Стехо?
Дівчина здригнулася, зблідла — і раптом з криком метнулася йому назустріч.
— Дядьку Іванику! — Вона впала чоловікові на груди, заридала. — І ви тут! І ви в неволіі.. А де ж Арсен?
Серед невільників пройшов гомін. Варвара і Чора мовчки дивилися на таку несподівану для них зустріч.
Іваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.
— Бідненька!.. Арсен розшукує тебе, дівчино, знаєш-маєш. У Немирові все перевернули — не знайшли. Поїхав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе і Златку туди завіз людолов-салтан…
— О боже! Я тут… А Златка… Не знаю, де вона…
— Ну, ти не тужи — він знайде вас! Ось тобі хрест! — Іваник справді перехрестився, від щирого серця бажаючи втішити дівчину. — Хоч би довелося йому весь світ обнишпорити — знайде! Ось хай скаже Кузьма, він добре знає твого брата…
Рожков привітався, з жалем глянув на Арсенову сестру.
— Не журися, дівонько! Іваник правду каже: Арсен розшукає тебе — і визволить або викупить.
Навколо них стовпилися невільники. Чуже горе на якийсь час заслонило їхнє власне — і посипалися поради та втішання. Та скоро люди замовкли і, згадавши про своє рабське становище, обернулися до господині.
— Добрий день, люди добрі! Добрий день, земляки і землячки! — привіталася Варвара-ханум.
— Добрий день, ласкава пані, — буркнув хтось тихо з гурту. Невільники похмуро розглядали красиву жінку в розкішному шовковому одязі і вишитих бісером чириках. Хто вона, що так гарно говорить по-їхньому?
А Варвара-ханум мовчки дивилася на бранців, і на її очах блищали сльози. Скільки разів зустрічала вона таких нещасних з того часу, як сама потрапила сюди! Скільки тисяч пройшло перед нею, а звикнути до такого жорстокого видовища не змогла!
— Боже мій, чи ще хоч трохи залишилося людей на Україні, чи там уже один голий дикий степ? — промовила ніби сама до себе. — Коли ж скінчиться це лихоліття? Коли наша дорога вітчизна перестане кров'ю стікати, болем кричати, у нестерпній неволі конати?
Всі мовчали, вражені словами цієї незнайомої жінки.
Наперед виступив Кузьма Рожков.
— Про це варто б вам, ханум, запитати не в нас, а в яли агаси ' та мурзи Кучука… Це вони найчастіше нападають зі своєю ордою на Правобережжя! Це вони разом з кримчаками та яничарами так плюндрують той край, що там справді скоро не лишиться жодної душі… Тож не в нас мали б питати, ханум, а в свого чоловіка, кривавого людолова!
— Рабе! — вигукнув вражений Чора і схопився за шаблю. — Як смієш так говорити?
Але мати притримала його руку.
— Облиш, Чоро! Цей сміливець правду каже, — і підвела очі на стрільця. — Як тебе звати, чоловіче?
— Кузьмою Рожковим, ханум.
— Кузьма Рожков… Спасибі тобі за відвертість… Ти смілива людина.
— А ми всі тут сміливими стали, — буркнув Іваник, — бо втрачати нам, крім життя, нічого. А таке рабське життя нічого не варте, ханум, знаєш-маєш…
— Не звіть мене так, — тихо промовила жінка. — Яка я ханум? Я така ж полонянка, як і ви.
— Така, та не така! — знову буркнув Іваник.
— Доля і для невільників — а особливо для невільниць — складається по-різному…
— Звідки ж сама? Не землячка, часом? — спитав Іваник.
— З Борзни, коли чували.
— З Борзни? Звичайно, чув… Навіть доброго знайомого мав звідти… Щирий друг ось її брата. — Іваник кивнув на Стеху. Очі Варвари-ханум спалахнули.
— Знайомого? Якщо він мого віку або старший, то я його напевно знаю… Хто ж це? Як його звати?
— Семен Палій…
— Не чула.
— Звичайно, не чула, знаєш-маєш… Бо він тільки недавно став прозиватися Палієм. А раніш, поки не пішов на Січ та не вступив до низового товариства, звався Семеном Гурком.
— Що?!. — Варвара-ханум враз сполотніла і схопилася за серце. — Як ти сказав, чоловіче? Семен Гурко?..
— Так, Семен Гурко.
— Боже!
У неї затремтіли ноги. Вона замалим не впала. Чора підтримав її.
— Непе, що з тобою?
— Семен… Братик мій дорогий! — прошепотіла жінка. — Отже, живий він, живий… А я гадала, що з мого роду вже нікого й на світі нема, так давно я з дому… Що ж він розповідав? Про кого з наших згадував? Розкажи мені, чоловіче!
Всі були вражені несподіваним відкриттям і ще тісніше обступили жінку-землячку, що відтепер ставала їхньою господинею, від якої залежала не в малій мірі їхня доля. Іваник і Стеха розповіли все, що знали про її брата, про його сім'ю, змалювали, який він зараз на вигляд. Все цікавило жінку. А коли Іваник захоплено розповів про те, як гарно Семен Гурко грає на кобзі і співає, жінка вкрай розчулилась і заплакала.
— Боже мій, це, безперечно, він! Красень на всю Борзну, музика і співак неперевершений… Чи то ж я побачу його коли-небудь? — лебеділа вона крізь сльози.
Врешті так розхвилювалася, що не могла говорити. Чора взяв її під руку і повів з двору.
Мурза Кучук прибув додому ввечері. Хоча він, згідно з мусульманськими законами і звичаями, мав чотирьох жінок, по суті, його єдиною коханою дружиною довгі роки була Варвара, русокоса, голубоока полонянка, що причарувала серце суворого мурзи. Вона одна жила як повноправна господиня в його просторому домі на березі дністровського лиману, поблизу аккерманської фортеці. Інших жінок він давно відіслав у далекі степові улуси доглядати за численними отарами овець і табунами коней.
Міцний, загорілий на степових вітрах, з круглою голеною головою, що міцно сиділа на жилавій короткій шиї, пропахлий після походу кінським потом і димом кочових вогнищ, він швидко ввійшов до жіночої половини будинку і, побачивши на отоманці дружину, що схилилася в задумі на подушки, радісно блиснув білими зубами і розкинув руки для обіймів.