Чорний вершник – Володимир Малик

ним дибав цибатий худий дяк Микита Зотов. Ракович, Звенигора і Воїнов ішли позаду.

Навколо ханового шатра юрмилася кримська знать. Всі мовчки дивилися на урусів, які з високо піднятими головами простували мимо них.

Біля входу в шатро дорогу послам переступив Газі-бей. Приклавши праву руку до грудей, він вклонився і сказав:

— Великий хан Мюрад-Гірей чекає на вас, посли!

Два нукери відкрили важкий полог, і посли вступили в шатро. За ними почали входити — по старшинству — еміри, аяни, мурзи.

Мюрад-Гірей сидів у глибині шатра і у відповідь на поклони послів і кримської знаті мовчки кивав головою.

За хвилину настала повна тиша. Мюрад-Гірей обвів поглядом напружені обличчя присутніх, склав перед собою молитовне руки.

— Волею аллаха, волею намісника бога на землі, володаря трьох суходолів, султана Магомета Четвертого, сповіщаємо всім, що сьогодні ми підпишемо, дійшовши про те згоди, договір про перемир'я між Османською імперією та Кримським ханством, з одного боку, і царем московським, з другого. Чи готові урусь-кі посли поставити свої підписи на грамоті?

— Готові, — голосно проказав Тяпкін, злегка вклоняючись.

— Тоді — волею аллаха — почнемо… Каді, читай!

Наперед виступив старий сухий татарин у великому білому тюрбані, в чорному балахоні з широкими рукавами, став зліва від хана, розгорнув сувій пергаменту. Відкашлявшись, почав читати.

Ракович тихо перекладав. Тяпкін і Зотов, хоча знали кожну статтю договору напам'ять, уважно слухали.

За договором, що згодом увійде в історію під назвою Бахчисарайського, між Росією і Туреччиною та Кримом укладалося перемир'я на двадцять років.

Кордоном між державами від Трипілля під Києвом до володінь запорозьких козаків ставала ріка Дніпро.

Московський государ зобов'язувався дати казну ханській величності за минулі три роки, а потім присилати кожен рік по старих розписах.

Ні хан, ні султан не будуть допомагати козакам Юрія Хмельницького.

Київ з монастирями й городами, містечками й селами — Васильковом, Стайками, Трипіллям, Радомишлем та іншими — передається московському государю.

Каді, закінчивши читати, поклав грамоту на вузький довгий столик, що стояв посеред шатра, і поряд розклав грамоту на російській мові.

Першими поставили свій підпис хан і калга.

Потім підійшли стольник Тяпкін і дяк Зотов. Перехрестилися. Розбризкуючи чорнило, підписалися.

— От і кінець війні, — сказав дяк Зотов, відходячи від столу. — Тепер, друзі, додому!.. Ми своє зробили!

Арсен Звенигора пильно вдивлявся в суворі обличчя татарських вельмож, в непроникно-хитрі очі хана і, ніби відповідаючи на слова Зотова, подумав: «Чи то ж кінець? Ні хан, ні султан не захотіли укласти миру… А перемир'я… Чи не має це означати, що як тільки Порта розправиться з противниками на заході, вона зразу ж поверне знову свої орди на північ, на Україну?..»

9

Тільки через два місяці після підписання перемир'я Мюрад-Гірей дав дозвіл московському посольству на від'їзд.

4 березня, опівдні, хан з калгою, беями й мурзами прибув у свій стан на полі поблизу Бахчисарая. Сюди були прикликані російські посли. Тяпкін хотів заявити рішучий протест, що їх затримують то з огляду на те, що, мовляв, ханові приємно пригостити послів Московської держави, то через те, що зіпсувалася погода, степи замело снігом і вирушати в далеку дорогу небезпечно, то через якісь інші несерйозні причини, хоча всім було ясно, що хан послав у Стамбул остаточно погоджені й підписані статті про перемир'я і жде відповіді. Але не встиг стольник Тяпкін вклонитися й мовити слово, як Мюрад-Гірей підвівся зі свого шовкового міндера, вийшов на середину шатра, де зупинилося посольство, і за гяурським звичаєм, потиснув усім руки.

— Волею аллаха, ми спільно зробили добре діло, вигідне для обох держав, — промовив він урочисто. — Сьогодні ви можете вирушити на батьківщину… На знак моєї щирої поваги до послів мого брата, великого государя Московського, я вручаю вам подарунки — найкращих аргамаків з моїх табунів. Із сідлами і чапраками… Дарую вам не шаблю, не зброю, що є знаком війни, а верхових об'їжджених скакунів — на знак миру і доброго сусідства!

Ханські вельможі закивали головами, зацмокали язиками. Під високою шовковою банею шатра прошелестіло загальне схвалення.

Тяпкін, не виказуючи здивування і того, що він приємно вражений, подякував і потиснув ханську руку. Правду кажучи, на таке він не сподівався, бо кримські хани здавна з чужоземними послами поводилися зверхньо, як із своїми підлеглими. Таку поведінку хана, отже, можна було пояснити тільки тим, що зроблена ним справа прийшлася до вподоби Порті.

— Спасибі, вельможний хане, за щедрий подарунок. Я і мої товариші дуже задоволені. Особливо ми задоволені тим, що між нашими країнами встановлюється перемир'я. Бо, як казали древні, краще поганий мир, ніж гарна війна. Тож будемо сподіватися, що ваша милість дотримуватиметься укладених нами статей, а підлеглі ханській владі орди своїми нападами не чинитимуть кривд нашому населенню і не даватимуть приводу для взаємної ворожнечі.

— У всьому воля аллаха! — схилив голову Мюрад-Гірей, і важко було зрозуміти: схвалює він слова Тяпкіна чи суперечить йому.

Того ж дня московське посольство, супроводжуване Газі-беєм і його сейменами, виїхало з ханського стану в напрямку Перекопа.

Всі були в гарному настрої. Цьому сприяло, крім щасливо виконаного царського доручення, ще й те, що наступила рання весна. Сніг розтанув. Над Кримським степом віяли теплі вітри, дзвеніли жайворонки. З голубої високості пригрівало ласкаве весняне сонце.

Арсенові й Романові нетерпеливилося, їм хотілося якнайшвидше добратися додому, на Січ, а звідти — в Буджак, де в неволі знемагає Златка. Від неї сподівалися щось дізнатися і про Стеху… Тому й підганяли коней, що застоялися за зиму.

Степ лежав перед ними плоский і безмежний. І дорога, ледь помітна серед сухих торішніх бур'янів, тонула в синій далечині, і здавалося — не буде їй ні кінця ні краю…

ВАРВАРА-ХАНУМ

1

— Нене!

— Чорої Сину мій! Повернувся!.. А змарнів як! Красива білолиця жінка легко, мов дівчина, метнулася назустріч юнакові, котрий несподівано з'явився на порозі, і притисла його чорняву голову до своїх грудей. Потім заглянула йому в очі, поцілувала в обидві щоки і тільки після того повела в глибину великої, розкішно прибраної кімнати і посадила на засланій барвистим килимом отоманці.

Худа чорна служниця-татарка внесла на широкій дерев'яній таці їжу і миску з водою. Чора сполоснув руки, сів на міндер поряд з матір'ю, узяв шмат смаженої з перцем баранини і запустив у неї свої молоді зуби… Мати дивилася на сина з любов'ю і ніжно гладила його тверде гостре коліно. Коли він закінчив їсти і запив їжу шербетом, вона спитала:

— А де ж батько? Він також повернувся? Адже не був дома вже майже півроку!

Чора враз почервонів і опустив голову. Мати помітила несподівану переміну, що сталася з хлопцем, підняла пальцями його підборіддя, заглянула в очі.

— Чоро, ви, часом, не посварилися?

— Так, — тихо відповів хлопець і відвів погляд.

— З-за чого?

Чора похнюпився і з зусиллям вимовив:

— Не з-за чого, а з-за кого… З-за полонянки.

— З-за полонянки? Це з-за тієї, що ти привіз із Немирова?

— Так.

— Чого ж ви посварилися?

Чора раптом припав щокою до материного плеча.

— Нене, ти ж знаєш, що я покохав ту дівчину…

— Я знала це, — спокійно відповіла мати. — Але думала, що в тебе не дійде до шлюбу… Ти ще молодий. А до того ж та полонянка, здається, не приховувала, що кохала якогось козака і збиралася вийти за нього заміж…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: