Чорний вершник – Володимир Малик

Нарешті знов заговорила мати. На цей раз голос її був лагідний, трохи смутний.

— Дурненький мій! Якщо ти вже так закохався в ту дівчину то хіба ж я стану проти того, щоб ти взяв її собі за дружину?.. Навпаки, я хочу допомогти тобі… Адже і дядько Семен і брат Стехи завтра про все розкажуть батькові, і хто зна, як повернеться діло… Я ж казала, що відіслала дівчину додому, а виявиться, що вона тут. Чи не накаже батько перевернути все в улусах, щоб знайти її? Для них. Чи для себе… Ти розумієш?.. А коли знайде, тоді вже буде пізно зараджувати лихові.

Чора знову довго мовчав. Тільки важке дихання свідчило і про його переживання, і про важкі думи, що гнітили його душу. Потім глухо сказав:

— Я одвіз її на Чагу… До аталика Ямгурчі…

— До Яміурчі! — вигукнула Варвара-ханум. — Слава богу, вона там у безпеці! Нікому не спаде на думку шукати її там, в далекому степовому улусі. Ну, спи спокійно. А я візьму гріх на душу… Допоможу тобі. Хоча не знаю, чи будеш ти щасливий… А вже про її щастя і говорити нічого. Нещасна… Як і я… — Вона схлипнула.

— Нене! — вигукнув Чора і почав цілувати материні руки. — Рідна, дорога моя! Що я можу зробити, щоб ти була щаслива? Скажи — що? І я зроблю!

— Любий мій, заспокойся… Тепер мені не треба нічого, крім тебеї Аби ти був щасливий…

Вона поцілувала його в лоб, підвелася і поволі пішла стежкою до хати.

Арсен міцно стиснув Романову руку, аж той скривився.

Вони стояли за кущами винограду і чули кожне слово Чори і Варвари-ханум. Обидва розуміли, що не так просто буде врятувати Стеху, якщо на бік Чори стала його мати. Про те ж, щоб відкрити мету їхнього приїзду мурзі Кучуку, як міркувалося раніше, після того, що вони почули, нічого й думати. Він її не відпустить і не віддасть за викуп, а зробить своєю дружиною або одаліскою, як це заведено в турецьких і татарських беїв.

Арсен радів з того, що йому спала щаслива думка підслухати розмову сина й матері Становище прояснилося, і можна діяти не наосліп.

Вони довго стояли непорушне, прислухаючись, як Чора крутився, зітхав, щось шепотів. Нарешті, — замовк. Почулося рівне дихання. Тоді, обережно ступаючи, щоб не тріснула під ногами жодна галузка, не сколихнувся і не шелеснув жодний листочок, відійшли в глибину саду, спустилися до берега лиману і сіли біля самої води на м'яку холодну траву.

Арсен обняв Романа за плечі.

— Ну от — про Стеху дізналися, — промовив тихо. — Це вже добре… Чора переховує її на річці Чазі у свого аталика Ямгурчі… Звичайно, не так просто знайти цього Ямгурчі, але й не так складно. Чага — невеличка степова річечка, що влітку часто майже пересихає, і ми за день-другий обнишпоримо там усе…

— Ти надумав їхати туди. Арсене?

— А як же інакше?

— Нас відразу схоплять!

— Ми маємо ярлик мурзи. А це щось та важить!

— Гм… А як подивиться на це Палій? Чи дозволить?

— А чому б він мав не дозволити?

— А коли дізнаються Кучук і Чора?

— Треба придумати правдоподібне пояснення, щоб вони повірили…

— А яке?

— Може, хай Палій скаже, що ми пересварилися між собою?..

— Ні, це погано! Зовсім погано! Адже ніхто не чув нашої сварки.

— Тоді хай скаже, що послав нас у Немирів до Юрія Хмельницького…

— З чим?

— Ну, Палій краще за нас придумає — з чим…

— Коли ж ми виїдемо?

— Гадаю, затримуватись нам тут нічого… Перекинемося з батьком Семеном слівцем, осідлаємо коней — і в дорогу! Щоб до ранку бути на Чазі.

Вони підвелися і попростували до очеретяної клуні, схожої на великий гостроверхий курінь, де на запашному сіні спали козаки. Тихенько відхилили двері, навпомацки знайшли Палія, що спав крайнім, і розбудили його…

Від Білгорода до Чаги — один кінний перехід. Літня ніч коротка: не встигли вершники від'їхати від Дністра верст десять, як на сході почав підніматися край неба. Спочатку він посвітлішав, потім прибрав бурого, а згодом — рожевого кольору. Нарешті весь виднокрай спалахнув, як вогонь, і з-за далекого моря викотився пруг сонця і запалахкотів буйною пожежею.

Степ враз ожив, озвався тисячами голосів — пташиним співом, сюрчанням коники, свистом бабаків та ще безліччю звуків, що затоплювали все довкруг.

Хоча Арсен мав у кишені ярлик мурзи, вони з Романом домовилися всіх зустрічних об'їжджати, щоб не навести на свій слід Чору, коли б він надумав раптом переслідувати їх.

Тож помітивши вдалині отару овець і чабана з собаками, звернули вбік і широкою балкою, накидаючи гак, помчали на захід.

Згодом попереду виринув невеличкий татарський хутір — кілька глиняних халуп, критих очеретом. Його об'їхали теж і несподівано побачили невеликий степовий гайок, що привільне розкинувся попід горою. Козаки повернули до нього, сподіваючись дати коням невеликий перепочинок.

Та коли до гаю залишалося зовсім близько, з нього раптом вискочило кілька вершників.

— Спагії! — вигукнув Арсен, притримуючи коня. Тікати було ніяк. Спагії мчали просто на них.

— Будемо їхати своєю дорогою, — сказав Арсен. — Може, вони не зачеплять нас… А коли що — мовчи, Романе, як риба! Говоритиму з ними я…

— Хто такі? — спитав передній, кетхуда ', наїжджаючи своїм конем на Арсенового буланого.

— Ми спагії із от-кулу Гамід-бея, — якомога спокійніше відповів Арсен. — А ви?

Замість відповіді кетхуда показав пальцем на одяг козаків.

— Звідки це у вас?

Арсен оглянув себе і Романа. Справді, на спагіїв вони скидалися мало.

— А-а, це… — байдуже протягнув Арсен. — Так ми ж були у полоні в урусів і тепер, після того, як у Бахчисараї підписано перемир'я, нам пощастило вирватися від гяурів. Вони обміняли нас на своїх людей, що були в полоні у яли агаси…

— О! Так ви їдете з Аккермана? Так я зрозумів? Від яли агаси?

— Ну, самого яли агаси ми, звичайно, не бачили, — зам'явся Арсен, не знаючи, куди хилить кетхуда. — Хто б нас, простих воїнів, допустив до такого поважного бея?

— Я не про це! Важливо, що ви були в Аккермані, а ми простуємо туди… Дуже спішно треба. Та от досада — в цьому проклятому степу, як на морі, — ні доріг, ні позначок… Тому повертайте коней — будете мені за провідників!

— Але ж ми поспішаємо! — вигукнув з досадою Арсен. — Уже скільки часу не були дома!

— Встигнете! — відрізав кетхуда. — Та й не потрапите ви додому… Як тільки ступите за Дунай, вас відразу запроторять в який-небудь от-кулу — і до муштри!..

Арсен наставив вуха: запахло важливою новиною. Але кетхуда замовк.

— їдьте весь час на схід сонця — і потрапите до Аккермана, — не хотів здаватися Арсен. — А в степу всюди пастухи — вони вкажуть дорогу…

— Я наказую тобі, собако! — розлютився кетхуда. — Повертай голоблі!

Доводилося підкорятися. Арсен виразно глянув на Романа і підстьобнув коня.

Спочатку їхали мовчки. Попереду кетхуда з Арсеном, за ними — Роман, а позаду розтягнулися спагії.

— Невже знову пахне війною? — спитав Арсен, намагаючись зав'язати розмову. — Скажу по правді, набридла вона мені, мов гірка редька!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: