Чорний вершник – Володимир Малик

— Може, звернемо вбік. Арсене? — спитав дончак. — Боюсь, як би нас не затримали ті невідомі вершники…

— Не бійся… Відстаньте зі Стехою від мене трохи, а потім, коли я порівняюся з ними, на повному ходу минайте нас і мчіть уперед!..

— А ти?

— Не турбуйся за мене! Я наздожену вас!

Арсен ударив свого стомленого, змокрілого коня і почав поволі відриватися від Романа і Стехи, швидко наближаючись до гурту незнайомців. Це були прості буджацькі татари-скотарі, але, як завжди, вони мали при собі зброю — шаблі й луки.

Не доїжджаючи до них кроків двадцять. Арсен вихопив із-за пазухи ярлик, підняв його вгору так, щоб було видно тамгу, і, уповільнюючи трохи коня, крикнув:

— Ойє, правовірнії Дорогу гінцям прибережного аги!

Татари миттю звернули з дороги.

Роман і Стеха, пригнувшись до кінських грив, окутані хмарою куряви, прогримкотіли мимо них. Арсен ще раз підвівся на стременах.

— За нами погоня молдавського господаря! Затримайте нападників! Їх небагато. — І вдарив коня під боки.

Ошелешені татари щось загелготали, але Арсен уже не прислухався. Головне — їх не затримали, а друге — якщо татари повірили йому і зупинять переслідувачів, то вони виграють чимало часу, поки Чора пояснюватиме, хто він і за ким женеться.

Від'їхавши з півверсти, він оглянувся. На спеченому сонцем і вітрами, запиленому обличчі промайнула радісна усмішка: татари оточили Чору і його людей. Йому навіть здалося, що проти сонця блиснули серед куряви шаблі, але те вже його не цікавило. Кілька хвилин виграно, а тепер — вперед! Швидко до Дністра! Витримати до вечора і щасливо перебратися через бистроплинну, примхливу ріку! А там — ніч, мати козацька, прийме їх під свої темні крила, а дикий степ, що розіслався між Дністром і Бугом, поглине, як море тріску.

Однак радість Арсенова була передчасна. Видно, Чора зумів швидко пояснити своїм одноплемінникам, хто він, бо незабаром позаду знову закурився шлях.

Голодні, ненапоєні коні вже ледве трималися. Вони бігли, здавалося, з останніх сил. Та й вершники, особливо Стеха, потребували перепочинку.

Сонце почало схилятися на захід. Спека стояла нестерпна. Вона виснажувала і людей, і коней, випивала із м'язів останні сили. Та найбільше дошкуляла спрага. Пересохле горло, забите пилюкою, просило хоч ковтка води, але навіть якщо проїздили вони мимо рівчака чи річки, не могли дозволити собі такої розкоші, а підстьобували змучених коней і мчали далі.

Їхати стало важче ще й тому, що перед Дністром місцевість почала змінюватись: замість рівного степу, тут пішли горби, порізані ярами та вузькими узвозами, глибокі долини, порослі кущами байраки.

Арсен з тривогою поглядав на сонце: чи скоро воно сяде за далекий небосхил? Чи витримають коні такий шалений біг до ночі? Бо тільки в цьому вбачав він порятунок.

Тим часом Чора наполегливо переслідував їх. Хоча відстань між ними не зменшувалася, але й не збільшувалась. Коли втікачі з превеликим трудом здиралися на гребінь горба, переслідувачі в цей час спускалися в долину, їх розділяла відстань в одну версту — не більше.

Стеха ледве трималася в сідлі.

— Ой, нема більше сили! — скрикнула вона, коли дорога круто пішла вниз вузьким глибоким узвозом.

З гори верхи на коні і досвідченому вершникові важко й незручно їхати, особливо коли кінь летить навскач. Що ж казати про непризвичаєну до цього дівчину!

— Потерпи, кохана, — шепнув Роман, який весь час тримався поряд з нею.

Арсен теж підбадьорив сестру:

— До вечора недалекої Вночі спочинемо!

З узвоза вискочили в долину, по якій протікав чималий ручай. Через нього було перекинуто вузький дерев'яний місток. Поряд з містком розкинувся затишний берег з розкішною зеленою травою. Сонце вже опустилося так низько, що сіло за високий, порослий лісом горб, і в долині панувала приємна прохолода. Рай, та й годі!

Але цей рай здався втікачам страшним пеклом: на зеленому лужку паслися осідлані коні, ближче до узвозу яничари ставили намет, а через місток саме поволі перевозили важкий віз, критий брезентовими попонами.

Дорога була перекрита.

Втікачі, виринувши раптово з узвозу, замалим не врізалися в гурт яничарів, що стояли на дорозі і спостерігали, як їхні товариші підтримували воза, під яким прогиналися тонкі жердини настилу.

— Ех, чорт! — вилаявся тихо Арсен, бистро окидаючи поглядом місцевість і шукаючи виходу з пастки.

Виходу не було. Попереду — турки. Позаду — Чора зі своїми людьми. Місток перекритий. А береги струмка такі обривисті, що перестрибнути чи переїхати вбрід — годі було й думати!..

З узвозу долинув глухий тупіт копит. Через якусь хвилину-другу Чора наздожене їх.

Арсен з тугою поглянув на протилежний берег струмка. Невже тут погибати? Невже їх спіткала та безглузда випадковість, якої він так боявся?

Так, спіткала… Виходу нема… Залишається одно — звернути в ліс і виграти час, поки стемніє. Надія невелика, та все ж надія…

— За мною, Романе! За мною, Стехо! — гукнув схвильовано і вдарив коня ногами під боки.

Та в ту ж мить чиясь рука схопила за гнуздечку і осадила його назад.

Попереду стояв молодий яничарський чорбаджія.

10

— Ненко! — вигукнув вражений Арсен. — Звідки ти?.. Як тут опинився?

— Тс-с-с!.. Передусім я — Сафар-бей, — промовив той. — А як опинився тут — про це згодом… З таким же правом я міг би і перед тобою поставити подібне запитання…

— Про це теж потім… А зараз врятуй нас від погоні! За нами женеться син Кучука… Виявилось, це він викрав Стеху, а ми з Романом визволили… Та ось і погоня!

З узвозу виринув на змиленому коні Чора, за ним — кілька во-їнів-ногаїв. Побачивши Стеху і козаків, Чора вихопив шаблю і кинувся до них.

— Гяури прокляті, я уб'ю вас! Арсен і Роман теж оголили шаблі. Але всіх випередив Ненко. Піднявши пістоль, він метнувся назустріч Чорі.

— Стій!.. Ти хто такий, що накидаєшся на воїнів падишаха? Негідник!

Уздрівши перед собою яничарського агу із срібним челенком на чалмі, Чора осадив коня і опустив шаблю. Він не зумів приховати розгубленост!

— Я не нападаю на воїнів падишаха, ага… Я тільки хочу повернути невільницю, яку викрав у мене цей мерзенний гяур!

Видно було, що він не впізнав Сафар-бея — чи то через схвильованість, чи через те, що погустішали сутінки.

Тим часом переслідувачі збилися біля свого ватажка, а довкола них, притягнуті криками, тупотом кінських ніг і незрозумілим замішанням, згромадилися яничари.

— Гей, воїни! — гукнув Ненко. — Візьміть цих негідників під стражу! Та стережіть пильно, щоб жоден собака не втік! Яничари вмить стягнули татар з коней, обеззброїли. Чора намагався протестувати.

— Я жалітимуся прибережному азі! Ти поплатишся за самоправство, ага!.. Я син мурзи Кучука!

— Тим гірше! — усміхнувся Ненко. — Син мурзи нападає на воїнів падишаха! Непоштиво ставиться до яничарського аги… За таке по голівці не погладять. Візьміть його!

Яничари схопили Чору, заломили назад руки. Хлопець намагався вирватися, кричав, що це помилка, що він і в думці не мав наміру нападати на воїнів падишаха чи ображати агу, але його не слухали — стусонули межи плечі, потягли до табору.

Ненко залишився наодинці з втікачами.

— Ну от, ви в безпеці, — сказав він, підморгнувши по-дружньому. — Тепер я можу тримати Чору і його людей скільки треба — аж до Дунаю… На той час ви будете далеко за Дністром, і він, хоч би як хотів, не зможе вас наздогнати…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: