Чорний вершник – Володимир Малик

Коли на шостий день їзди валка здерлася на високий перевал, Младен підкликав до себе Ненка й Арсена. Вигляд у нього був радісний, урочистий. Він скинув чалму, розправив рукою довге сиве волосся, глибодсо вдихнув прохолодне гірське повітря і сказав радісно, урочисто:

— Боже! Ось вона переді мною — Болгарія! Стара Планина! — Він раптом став на коліна, нахилився і поцілував землю. В очах його блищали сльози. А підвівшись, окинув поглядом горбасті сині краєвиди, що мріли вдалині, і ледь чутно прошепотів сухими вустами:— Болгаріяі Рідна моя…

І Арсен, і Ненко не проронили жодного слова. Вони розуміли, які почуття нуртують зараз у грудях старого воєводи.

Младен узяв їх за руки, підвів на край бескиду, з якого виднілися південні схили хребта, промовив схвильовано:

— Синове! Тут ми з вами розстанемося.

— Чому, тату? — здивувався Ненко. — Ми ж домовилися їхати разом до Стамбула. Там наша Златка…

— Вас двоє молодих, дужих… З мене буде невелика поміч, справитеся самі. Визволите Златку… А я залишуся тут, у рідних горах. Десь там, — він показав у далину рукою, — знайду своїх хлопців… Вірю: ждуть вони менеї Десь там, — він знову підняв зморшкувату, але ще міцну руку, — мати наша — Анка. Орлиця моя! Вона теж давно чекає на мене…

Вони довго стояли мовчки, аж поки на крутому підйомі не показалася валка, що поволі піднімалася вгору.

Старий воєвода раптом заспішив.

— Ось що, синове, слухайте мене уважно… Перше вам і головне завдання: визволіть мою доньку Златку. Де б вона не була — хоч би і в сералі ' самого султана, вирвіть її звідти! І дайте знати про те у Сливен, старому Станку… Ви обидва знаєте, де він живе. То мій давній друг і вірний помічник… Зрозуміли?

— Зрозуміли, — хитнув головою Ненко.

— А друге завдання — підточуйте могутність ПортиІ Де тільки можна. І як тільки можна!.. Знищіть великого візира Кара-Мустафу! То хитрий і запеклий ворог уже підкорених і ще не підкорених народів! А особливо болгар… Бо він наробить усім біди!.. Про все, що варте уваги, сповіщайте мене через Станка, а я знайду спосіб передати ваші таємні повідомлення кому треба — у Київ, а звідти — в Москву, на Запорожжя чи, коли треба, у Варшаву… Знайте: ворог нашого ворога — то наш спільник. Допомагайте йому всюди і всім чим можете! Ось так, синоие… А тепер давайте прощатися, бо не знаю, чи побачу час ще коли-небудь… Роки мої біжать, мов гірські потоки, і все ближче — відчуваю я — до вічного моря спокою… Тож не будемо втішати себе зайвими надіями!

Він обняв Ненка, міцно притиснув до серця.

— Я щасливий, сину, що знайшов тебе. Безмежно радий, що ти зрозумів мене і поділяєш мої думки і поривання. Спасибі тобі! Будь здоровий і щасливий, рідний мій!..

Він відхилився на довжину витягнутих рук, довго дивився на сина, потім рвучко поцілував ще раз і повернувся до Арсена:

— Арсене, другарю мій, ти став мені теж рідний, як син. Я в неоплатному боргу перед тобою, бо ти знайшов дітей моїх. А ще в більшому боргу буду, коли визволиш Златку…

Він обняв козака і тричі — навхрест — поцілував.

— Знайду, батьку! Аби жива була — з пазурів самого шайтана вирву нашу любу Златку! — з почуттям відповів Арсен, потискуючи руки воєводи.

Младен раптом посуворішав, ще раз пильно глянув на сина і на Арсена, а потім підійшов до коня і легко, ніби за плечима не було тягаря років, скочив у сідло. Помахав рукою.

— Прощайте, рідні мої! Хай щастить вам на вашому шляхуі Він торкнув коня і звіриною стежкою звернув убік від дороги.

За хвилину його невелика ставна постать сховалася в гущавині зелених кущів. Арсен зітхнув.

— Ну, от і воєводи Младена немає…

Тим часом наблизився обоз. Пройшли стомлені яничари, прогуркотіли важкі, обковані залізом колеса. Протрюхикав припнутий до воза, припорошений дорожньою курявою Юрась Хмельницький.

Простоволосий, бо десь загубив шапку-гетьманку, маленький згорблений, споганілий, він ледве переставляв ноги і, похиливши голову, підстьобуваний батогами кінних охоронців, через силу топтав спій тяжкий, бечслаипий шлях…

Арсен похмуро пронін його суворим поглядом, і в його серці як і кожного рачу, коли він бачші Юрася, почала наростати глуха ненависть. І хоча він розумів, що не один Юрась винуватець його поневірянь, десь там попереду, в могутній Порті, жорстокий Кара-Мустафа, з яким нін іде битися не на життя а на смерть, однак цьому виродкові пробачити не міг ні своїх страждань, пі страждань свого народу.

Він зціпив зуби, щоб стримати болісний стогін, що рвався з грудей.

Ненко помітив зміну, яка сталася з Арсеном, і, скочивши на коня, промовив співчутливо:

— Поїдемо, братику!

Але той, зітхнувши, заперечно похитав головою.

— Їдь, я наздожену, — і важко сів у сідло.

У його приглушеному голосі прозвучала така туга, що Ненко не' зміг заперечити. А коли, рушивши вслід за валкою, через деякий час оглянувся, то побачив на перевалі, над стрімким урвищем, одинокого вершника, що темнів на тлі ясно-голубого бездонного неба. І було в ньому щось печальне і грізне одночасно.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: