ВАРШАВА
Був сірий холодний день. Ранні морози закували річки й озера в крижані панцири — переїжджай де хочеш! Дороги кострубачи-лися замерзлим груддям — по них не поженеш. Тому Арсен їхав поволі. Де — дорогою, де — навпростець.
Сафар-беєві гроші стали в пригоді. Через Болгарію і Волощину промчав за дванадцять днів. Коней не жалів: на базарах купував свіжих, витривалих і гнав далі. Тільки на розореному Правобережжі базари не збиралися, тому довелося їхати повільніше, щоб приберегти сили вороного, купленого ще в Бендерах.
У Немирові трапилася зустріч, яка замалим не коштувала життя. Арсен ніби відчував, що в це місто, з яким було зв'язано так багато гіркого, не варто заїздити. Але якийсь біс, поки він, сидячи в сідлі, розглядав з горба далекі безлюдні вулиці, нашіптував на вухо: «Заїдь! Заїдь! Може, зустрінеш кого-небудь із знайомих і дізнаєшся про зміни, що відбулися тут з часу падіння Юрка Хмельницького».
І справді — зустрів! Лихий переміг у його душі, і він, замість того, щоб скерувати вороного в об'їзд, на білоцерківський шлях, потягнув повід «соб» і поскакав прямо на Шполівці.
Проїжджаючи мимо двору баби Секлети, зупинився. Жива чи померла? Глянув на порослий лободою двір, на розбите маленьке віконце, на розчинені двері, що жалібно поскрипували під поривами вітру, і сумно похитав головою: нема баби Секлети. Пережила чоловіка, пережила синів і дочок, внуків і правнуків — і нарешті сама згасла, як одинока іскра на попелищі. Розсіявся по білому світі, вимер, щез колись великий її рід — і хто зна, чи знайшлася добра душа, щоб провести стареньку в останню путь?..
Арсен замислився й мимоволі зітхнув. Чи буде коли-небудь кінець нещастям, що з усіх кінців обсіли цю землю? Чи наступить нарешті день, коли на цих подвір'ях защебечуть веселі дитячі голоси, а з коминів зав'юняться в небо сиві димки, смачно запахне свіжоспеченим хлібом?
Він міцно стиснув засмаглі на вітрах губи і зітхнув ще раз, раптом відчувши, як на очі набігли сльози.
Що ж ти. Арсене? Розрюмсався, мов старий Метелиця! А тобі ж до старості — гай-гай! Чи, може, стомилася душа від безконечних злигоднів і турбот?
Він витер кулаком очі. Торкнув ногами коня. І -в ту ж мить побачив, що вулицею до нього наближається загін вершників.
Тікати в поле було нерозумно. Не втечеш. Та, власне, чого тікати, коли він — чауш самого великого візира?
— Гей, хлопче, хто ти такий? — промовив здалеку передній невисокий чолов'яга у кожусі і насунутій майже на самі очі шапці-бирці. — Звідки й куди прямуєш?
— Хай це вас не цікавить, добродію… Де був, там уже немає. Куди прямую, там не ждуть! — відповів різко Арсен.
— О-о-о, який ти мудрий, парубче! І це ти так відповідаєш сотникові молдавського господаря? Сміливий! Тим більше закортіло мені познайомитися з тобою! — глузливо сказав передній, наближаючись, і раптом вигукнув:— Ба-ба-ба! Кого я бачу! Це ж сам Арсен Звенигора, хай мені баньки повилазять, якщо помиляюсь! От так зустрічі Не сподівався!
Арсен упізнав Свирида Многогрішного і здригнувся: ця зустріч не обіцяла йому нічого втішного.
Тим часом вершники — це були, судячи по одягу, волохи — оточили Арсена, і він опинився в кільці, віч-на-віч зі своїм давнім ворогом.
Многогрішний збив шапку на потилицю, оголивши зморшкуватий лоб, до якого прилипли рідкі пасма сивіючого волосся. На його обличчі розпливлася радісно-хижа усмішка.
— Ось коли пташка впіймалася! — вигукнув, потираючи руки. — Довгенько ж ти, голубчику, не потикав сюди носа! Заждавсь я тебе! Але тепер потішуся, запорозька сволото! Тепер ти у мене і затанцюєш, і заспіваєш, і заплачеш, коли взую в червоні сап'янці! Ха-ха-ха!..
Сміх Многогрішного був скрипучий, холодний. Арсен мовчав.
— Чого мовчиш! Заціпило від страху?
— А я тебе не боюся, дядьку Свириде…
— Чому б то ти мав мене не боятися? Здається, друзями з тобою ми ніколи не були…
— Але й ворогами теж, — злукавив Арсен, не бажаючи встрявати в суперечку, що набирала небезпечного характеру.
— Не були, кажеш? — Многогрішний від подиву аж очі витріщив. — Мабуть, від страху тобі відібрало пам'ять! Ну, що ж — я нагадаю… Хлопці, — звернувся він до своїх волохів, — стягніть з нього чоботи та почастуйте киями по п'ятах! Хай затанцює на морозі босий!
Волохи миттю зіскочили з коней і кинулися до Арсена. Ще мить — і він лежатиме на землі, а ці шибайголови періщитимуть його щосили по голих ногах.
— Стійте! — голосно вигукнув Арсен, видобуваючи з-за пазухи пергамент, завбачливо даний йому Сафар-беєм. — Ім'ям великого візира наказую вам — зупиніться!
Згадка про великого візира подіяла магічно. Волохи враз опустили руки, зупинилися, збентежено переглянулися.
Многогрішний заверещав:
— Чого ж ви! Візьміть його! — І почав витягати з піхов шаблю. Арсен пздніс руку з пергаментом.
— Хто з вас розуміє по-турецькому?
— Я, — виступив наперед чорнявий парубок.
— На, читай!
Волох кинув бистрий погляд на короткий напис, на печатку — і зблід.
— Братці, — прошепотів помертвілими губами, — це ж чауш самого великого візира… От були б вскочили в халепу!
— Не може бути! — вигукнув Многогрішний. — Дай сюди! Він вихопив пергамент, повертів перед очима. Напису не зрозумів, але печатку знав дуже добре — і теж зблід.
— Прокляття! — процідив крізь зуби. — Викрутився, песиголовець! Ну, твоє щастя…
Він тицьнув Арсенові в руки цупкий жовтавий сувій і поїхав геть. Волохи помчали за ним.
Арсен витер спітніле чоло, якусь хвилину постояв у роздумі, а потім рішуче повернув коня на білоцерківський шлях.
До Новосілок не доїхав: несподівано усіх своїх зустрів у Фастові. Ще здалеку побачив над містом сизі димки, що вилися з димарів, і був здивований, коли при в'їзді дорогу йому перетнув вартовий з мушкетом. Він вискочив з якоїсь ями, де ховався од пронизливого холодного вітру, і вигукнув:
— Стій, знаєш-маєш! А то як стрельну, так тобі тут і капець буде!
Арсен зареготав. Та це ж Іваник! І звідки він тут узявся? Однак Арсенів сміх розізлив вартового не на жарт. Він підстрибнув, мов півник, штурхонув верхівця дулом мушкета під бік.
— Чого заливаєшся, знаєш-маєш? П'яний чи сусідам розум розпозичив? Злазь з коня, халамиднику!
— Іванику, невже не впізнав? Арсен я! Звенигора…
Іваник ошелешено закліпав очима, ще не впізнаючи в цьому худому засмаглому бородачеві колишнього красеня Арсена.
— Не може бути!
Арсен скочив з коня, зняв шапку. І тоді Іваникове обличчя проясніло. Мушкет випав з його рук і покотився по мерзлій землі.
— Арсене! Голубе! Звідки ти?
Вони міцно обнялися. В Іваникових очах заблищали сльози.
— Від самого султана, ІваникуІ Зі Стамбула! А як ти тут опинився?
Іваник підняв мушкет, поправив на вузьких плечах свитку.
— Хіба не знаєш?.. Семен Палій привів нас усіх у Фастів і сказав: тут нам житиі Землі займай, скільки зумієш обробити, хату вибирай, яка ціліша… А фортецю відбудуємо гуртом, знаєш-маєш, щоб захист був добрий. От ми й переїхали сюди.
— А мої де?
— Твої теж… Унизу, над Унавою, поселилися. Там гарно — річка, луг, за річкою — ліс. Правда, хатка маленька, але не гірша, ніж у Дубовій Балці. І що найкраще — поряд зі мною… Недарма кажуть: вибирай не місце, а доброго сусіда.
— А Палія де можна побачити? Часом не на Січі?
— Побачиш. У фортеці він, поселився разом із Семашковою вдовою…
— А про пана Мартина нічого не чути?
— Про Спихальського? Казав Роман, що передавав звістку зі Львова. Усіх вітає… Не забув і про мене, і про Зіньку. — Іваник підморгнув. — Теж привіт передав, знаєш-маєш…
Арсен усміхнувся в густу бороду, що виросла, поки їхав зі Стамбула. Про кого про кого, а про Зіньку не міг пан Мартин забути: дуже вже уподобав молодицю!
— Ну, веди ж мене, Іванику! — поклав руку на утле плече сусідові. — Спочатку до Палія, а потім — додому… Просто згораю від нетерплячки!