— Ах ти, собачий сину! То замість подяки ти ще й грошей вимагаєш? Мало того, що живий зостався, лайдаку!
— Віддай, пане Мартине! Ми не грабіжники, — скривився Арсен, а французові сказав суворо:— Даруємо панові життя і даємо можливість виїхати з нашої країни. Тож хай пан не бариться і ні в якому разі не повертається до Варшави, щоб повідомити де Бетюна про те, що сталося… Бо якщо пан так зробить, нехай нарікає на самого себе! Хай щастить панові!
— Мерсі, — пробелькотів зраділо француз, ховаючи в кишеню гаманець.
Січневий день, коли мав відбутися виступ короля на вальному сеймі, видався морозним. З Вісли тягнуло холодним туманом, який сивою пеленою оповив усю Варшаву.
На площі, перед будинком сейму, в бічних вулицях та глухих завулках стояли магнатські карети, сани. Форкали, хрумаючи сіно та овес, осідлані коні. Вешталися замерзлі пахолки й гайдуки.
До парадних дверей сеймового палацу поспішали припорошені сніжком та густо вкриті інеєм припізнілі посли.
Звенигора і Спихальський швидко пробралися до лівого крила палацу і постукали, як їм було сказано, тричі в малопримітні невеликі двері, прикриті портиком.
їх ждали. Двері миттю відчинилися — і на порозі виріс зі своєю незмінною усмішкою королівський секретар.
— Прошу вас, панове! — сказав замість привітання. — Покваптеся. Пан круль чекає на вас з нетерпінням.
Він повів їх напівтемними переходами в глибину просторого палацу. Арсен і пан Мартин ледве встигали за ним. Нарешті, десь на другому поверсі, секретар зупинився і тихо прочинив високі двері.
— Прошу сюди, панове! — Він пропустив їх, а сам залишився в коридорі.
Друзі ступили кілька кроків наперед. Сюди вони, безперечно, потрапили вперше. Це був великий, розкішний — так званий королівський — покій, заставлений білими шафами з книгами. На стінах висіли картини. А нижче, під ними, — щити, шаблі, мечі та інша зброя.
Ян Собеський, у парчевому малиновому кунтуші, підперезаний тонким барвистим поясом, з розкішною шаблею при боці, стояв біля вікна і крізь напівзамерзлі шибки дивився на засніжену Варшаву. Почувши скрип дверей, різко повернувся і швидко, наскільки дозволяла йому повнота, пішов назустріч шляхтичам, що виструнчилися перед ним.
— Нарешті! День добрий, панове! Я вже було почав втрачати віру в те, що ви прибудете вчасно… Ну, як — успішно?
— Так, ясновельможіїий пане круль! — Спихальський нипнув груди і поглядом їв Собеського. — Ми з паном Комарницьким перехопили кур'єра французького посланника де Бетюна до короля Людовіка і привезли вам його листа, а також листи великого підскарбія пана Морштина секретарю міністерства в Парижі пану Кольєру…
На розповнілому обличчі Собеського спалахнула радість.
— Давайте їх сюди!
Спихальський вийняв із-за пазухи згорток і з поклоном простягнув перед собою.
— Ось вони, ваша ясновельможність!
Собеський миттю розгорнув сувій, розіклав на столі жовтуваті, густо списані аркуші паперу і вп'явся в них своїми чорними очима, забувши і про сейм, і про шляхтичів, що стояли у нього за спиною. І тільки по тому, як потирав руки і ворушив чорними вусами, можна було здогадатися, яку радість відчував зараз.
Не відриваючись од листа, кинув:
— Ви це читали?
— Так, — тихо відповів Спихальський, не насмілюючись збрехати королю.
— Але ж тут написано по-французьки і по-латинськи!
— Пан Комарницький, перепрошую ласкавого пана круля, читає по-латині так же шпарко, як я по-польськи…
Собеський на це не сказав нічого. Закінчивши читати, рвучко пройшовся по пухкому килиму, рішуче рубонув рукою повітря, а потім зупинився перед Спихальським і Арсеном.
— Дякую, панове! Це допоможе мені виграти зараз битву з внутрішніми ворогами Речі Посполитої, а потім, вірю, і з турками… З цими листами я можу тепер сміливо йти на сейм. Карта пана Морштина і його французьких друзів буде бита! В цьому я не маю жодного сумніву. Ще раз дякую вам, панове!
— Якщо ясновельможний пан круль такий ласкавий, то хай він дозволить нам побувати на сеймі, — вклонився Спихальський.
— Гаразд. Мій секретар проведе вас. Я скажу йому.
Король поспіхом склав листи в зелені сап'янові палітурки і попростував до дверей. У цю хвилину, судячи по виразу, що з'явився на його обличчі, він уже забув і про шляхтичів, які йшли за ним, і про все на світі, крім одного — як покласти на лопатки ненависну йому французьку партію в сеймі.
Однак, проходячи мимо секретаря, він не забув на ходу кинути йому кілька слів, і той зробив Арсенові й Спихальському знак, щоб ішли за ним.
У великому залі, де засідав сейм, яблуку ніде впасти, і друзі стали біля вікна, між колонами.
Раптом пролунали оплески: до залу ввійшов Ян Собеський у супроводі маршалка сейму.
Після запальних, бурхливих промов, після гострих суперечок між прихильниками австрійської і французької партій, що мало не закінчувалися збройними сутичками, посли ждали, що скаже король.
Оплески стихли, настала тиша. Але відчувалося, що це тиша перед бурею. Всі бачили, як гуртувалися і пробиралися наперед змовники — великий підскарбій Морштин, брати Сапеги великий коронний гетьман Яблоновський та ті, хто їх підтримував. Було ясно, що вони сьогодні готуються дати Собеському рішучий бій. І коли б їм пощастило, коли б за французькою партією пішла більшість, то це б означало не тільки те, що Річ Посполита не підтримала б Австрію у війні з Портою, а й те, що постало б питання про заміну короля. Недарма останнім часом ходила чутка, що змовники хочуть висунути на польський престол Станіслава Яблоновсько-го. Недарма й сам коронний гетьман сьогодні, як і в усі дні засідання сейму, такий ласкавий з усіма і вітається за руку не тільки з магнатами, а й з тими, кого раніш просто не помічав.
Зараз він стояв посередині залу, де проходила невидима межа між змовниками і прихильниками Собеського, ніби підкреслюючи цим, що прагне об'єднати всіх і повести за собою.
Арсен легенько штовхнув Спихальського ліктем.
— Глянь, яким півнем виступає. — Поглядом показав на коронного гетьмана. — Ще, мабуть, не знає, що листи посланника і великого підскарбія в руках короля!
— Холера ясна, уявляю, якої він заспіває, коли дізнається про це! — відгукнувся Спихальський. — Ото буде фортель, як пан круль витягне ті листи і підсуне їм під самий писок! Га?
— Тс-с-с! — зашипів Арсен, помітивши, що на них оглядаються. — Здається, пан круль збирається говорити.
Справді, маршалок сейму оголосив, що перед послами виступить король.
У повній тиші Собеський зійшов на трибуну. Бистрим поглядом окинув строкате вдягнених шляхтичів, розкрив сап'янові палітурки.
— Панове посли, на сеймі існує дві думки з приводу нашого вступу у війну проти Туреччини. Вам належить зараз визначити чи має Річ Посполита вступити в священну лігу і спільно з Австрією Венецією і німецькими князівствами розгромити нашого споконвічного ворога султанську Порту, чи, навпаки, відмовитись від участі в спільній боротьбі і ждати, поки турки переб'ють нас поодинці. Та перш ніж ви подасте голоси, я хочу познайомити вас із цікавими листами, що мають безпосереднє відношення як до обговорюваної тут справи, так і до окремих осіб, що знаходяться серед нас. — Король зробив паузу і глянув на передні ряди, де сиділи змовники. Від нього не приховалося напруження, що промайнуло в очах Морштина, і в серці Собеського ворухнулася зловтіха. Голос його загримів:— Це, панове, листи великого підскарбія. сенатора Морштина в Париж, до секретаря міністерства Кольєра. В них він прямо говорить про те, що постійно доносить французькому посланникові при нашому дворі де Бетюну про переговори між Річчю Посполитою та Австрією, а також про все, що відбувається в Польщі… Тут є також супровідний лист пана де Бетюна, в якому він сповіщає свій уряд про те, що йому пощастило підкупити деяких послів сейму і що, коли б були гроші, він міг би на цьому шляху домогтися ще більшого успіху…
По залу прокотився грізний гул обурення. Почулися вигуки: