— Панове комісари, ми згодні навербувати стільки козаків, скільки зуміємо за такий короткий час. І щоб ви знали, йдемо в похід не так задля плати, — хоча від плати не відмовляємося і наполягаємо, щоб плата була достатня і справедлива, — а передусім тому, що, захищаючи вас і австрійців, ми захищаємо себе… Як бачите, ми міркуємо трохи інакше, ніж міркував король Собеський, коли під час турецьких походів на Чигирин під тиском папи римського відмовив цареві Федору Олексійовичу і гетьману Самойловичу в допомозі…
— Не будемо згадувати старе, — поспішно вставив Менжинський. — То висока політика, і я не знаю таємних пружин, які нею керували…
Палій на знак згоди кивнув головою.
— Гаразд, не будемо… Хоча й не забудемо… І друге. Всім відомо, як безперервними війнами розорено наш край. Зараз ми своєю кров'ю і своєю працею піднімаємо його з руїн. Від Бугу до Дніпра і від Полісся до Дикого Поля знову починає колоситися житом-пшеницею наша земля. Але є спритні людці — і шляхтичі, і не шляхтичі, — котрі, роблячи вигляд, що не відають про наше існування, випрошують у короля приповідні листи на ці землі і приїжджають сюди, щоб посісти найкращі угіддя. Тільки наші гострі шаблі змушують їх повертати голоблі назад. Тож, щоб ні в кого не виникла думка, що ця земля нічия, ми хочемо мати від короля такі ж приповідні листи: я — на Фастівщину, Абазин — на Брацлавщину, Іскра — на Корсунщину, Самусь — на Богуславщину…
Менжинський задумався.
— Не в моїй владі вирішувати з цього приводу що-небудь. Але запевняю вас, панове полковники, що обов'язково передам вашу думку королеві Гадаю, заперечень у нього не виникне. Тоді вважатимемо, що в головному ми домовилися: козаки підуть у похід. Але, щоб не було потім непорозумінь, укладемо статті і зазначимо всі умови, на яких ми згодні навербувати охочих…
— Безперечно! — вигукнув Порадовський. — Ми підпишемо! — але тут же, схаменувшись, додав:— Якщо, звичайно, ті статті будуть помірковані, тобто якщо панове козаки не зажадають занадто багато…
Останні його слова мало не зіпсували всього діла. Запальний Самусь гнівно блиснув красивими голубими очима і рубонув без дипломатії:
— Ми козацькою кров'ю не торгуемої 1 хто може визначити, скільки вона коштує? Якою вагою зважити її цінність? Га?.. Коли шановні посли думають торгуватися, то нам ні про що розмовляти!
Втрутився зблідлий полковник Менжинський. Він зрозумів, що так добре почата розмова може звестися нанівець, а король же наказав без козаків не повертатися… Тому він зробив нетерплячий рух, щоб Порадовський не втручався, і поспішив заспокоїти Саму-ся, що вони й на думці не мають торгуватися.
Суперечку погасив Палій.
— Я ще раз хочу сказати, що кров проливати ми будемо не за плату, а за волю, за вітчизну, за те, щоб жодна нога яничара не толочила нашої землі!
— Святі слова! — погодилися королівські посли.
— Але плата нам потрібна, — вів далі полковник. — Бо дома залишимо зубожілі сім'ї, а самим у дорогу треба запастися і зброєю, і харчами, і вочами, і кіньми. Без усього цього в похід не підеш. Особливо ми наполягаємо на тому, щоб удвічі більше, ніж усім, було заплачено родинам тих, хто загине… Без такого пункту я не поставлю свого підпису під статтями!
— Справедлива вимога, — погодився Менжинський. А трохи захмелілий Порадовський, щоб зам'яти негарне враження, яке склалося після допущеної ним нетактовності, вигукнув:
— Клянусь честю, так і буде! Я сам, якщо доля продовжить мої літа, привезу ту плату сім'ям загиблих!
— Ловлю вас на слові, пане, — сказав Палій.
— Як бога кохам! — забожився Порадовський. Менжинський полегшено зітхнув і заспішив:
— Тоді й приступимо до діла, панове, бо час не жде… Давайте папір, чорнило і пера!
На початку липня Кара-Мустафа, пройшовши північними областями Сербії і Західною Угорщиною і розоривши їх, обложив фортецю Рааб. Але у нього не вистачило терпцю ждати, поки вона впаде. Йому хотілося якнайшвидше побачити палаци і парки прекрасного Відня, його вимріяну в снах і наяву майбутню столицю. Тому він залишив облоговий загін, а сам основними силами форсував річку Рабу і рушив на захід, зминаючи на своєму шляху, як солому, невеликі австрійські залоги по містечках.
Карл Лотарінгський розумів, що у відкритому бою в полі зазнає неминучої поразки. Сили були занадто нерівні. Єдина надія — стіни й бастіони столиці, за якими сподівався відсидітися до приходу Собеського.
Прийнявши таке рішення, він відправив піхоту до Відня через острів Шют, утворений рукавами Дунаю, а з кіннотою почав відступати через Альтенбург і Кітзее.
Дні були жаркі й сухі. Над дорогами стелилися хмари пилюки. В колодязях не вистачало води. Попереду війська, заважаючи його маневрам, сунули охоплені жахом тисячні натовпи біженців.
Карл квапився, поспішав, бо боявся, що Кара-Мустафа подбає про те, щоб перерізати всі шляхи відступу. Зі своїм штабом він їхав у голові довжелезної колони, наказавши воєначальникам не відставати ні на крок. І все ж військо розтягнулося на багато миль. Затримували важкі обози герцогів Саксен-Лауенбургсько-го і Кроя, а також генерала Капрари, навантажені не тільки провіантом і боєприпасами, а в значній мірі гардеробами та срібним посудом цих вельмож.
Недалеко від Петронеля у фланг колони несподівано вдарила п'ятнадцятитисячна кримська орда. З нальоту вона розтрощила полк німецьких кірасирів. Ті кинулись тікати. Татари сікли їх шаблями, пронизували стрілами, топтали кіньми, а тих, що здавалися, в'язали сирицею і тягнули в тил.
Кільком кірасирам пощастило втекти, і вони, загубивши зброю і кинувши по дорозі важкі кіраси, подалися щодуху навпростець до Відня.
Паніка охопила все військо. Австрійці думали, що їх зрадили німецькі курфюрсти, а німці ремствували на австрійців і головнокомандувача, які, на їхню думку, з самого початку не вірили в перемогу і без генеральної битви почали відступати перед ворогом.
Про напад татар і замішання в рядах німців Карл Лотарінгський дізнався від принців Савойських — братів Людовіка і Євгенія. Він любив цих розумних і сміливих юнаків, особливо молодшого, Євгенія, вірив кожному їхньому слову, бо знав, що вони віддані йому.
— Мосьє, татари розбили наш центр і грабують обоз! — стримуючи коня, доповів Людовік. — Німці тікають!
— Герцог Саксен-Лауенбургський і генерал Капрара своїми силами не зможуть ввдбити противника. Наше військо стоїть перед загрозою бути розрізаним надвоє. Потрібна рішуча і негайна допомога, мосьє, — додав принц Євгеній, чітко формулюючи свої думки.
Іншим разом Карл замилувався б прекрасним обличчям цього невисокого і, на перший погляд, неміцного, зовсім юного офіцера, але зараз він був вражений почутим. Потрібно діяти! Негайно і рішуче!
Він оглянувся. Поблизу, під рукою, був тільки штаб, що нараховував дві чи три сотні чоловік, та охоронна хоругва гусарів.
— За мною! Вперед! — вихопив шпагу і через поля й виноградники помчав до горба, за яким, думалося йому, клекотав бій.
За ним кинулись принци Савойські й штабні офіцери.
Поспіхом, обганяючи один одного і на ходу ладнаючи до бою списи, рушили гусари. Зі шляху, помітивши несамовитий галоп головнокомандувача і його штабу, помчали на чолі своїх загонів старші офіцери.
З горба Кардові Лотарінгському відкрилася жахлива картина. Бій не клекотів, як уявлялося йому. Весь центр війська був зім'ятий. Тільки де-не-де спалахували короткочасні сутички, але й вони швидко гасли: то татари наздоганяли втікачів і сікли їх на капусту. Всюди по полю лежали трупи кірасирів. І коли б ординці з такою ж люттю і стрімкістю продовжували бій, як почали його, а не зайнялися пограбуванням обозу, втрати імперських військ могли б бути значно більшими.
Карл зі своїм штабом і гусарами вихором промчав через виноградники і з ходу вдарив у лоб противникові, врізавшись у саму його гущу. Татари не витримали несподіваного навального натиску і почали відступати, але опір їхній був ще сильний. Тонка довга шпага Карла зі свистом нещадно вражала ворогів. Не відставали від нього і принци Савойські.