Просувалися повільно, на ходу перегруповуючись у три лінії, з резервом і обозами позаду. Тільки на третій день, пізно ввечері, не зустрівши опору, вийшли через Віденський ліс на визначений диспозицією рубіж.
Собеський зупинився зі своєю штаб-квартирою на вершині гори Каленберг, підняв величезне червоне знамено з білим хрестом і розклав багаття — знак Штаренбергові і всім обложеним, що союзники прийшли їм на виручку. Віденці висипали на вали. З дзвіниці святого Стефана запускали ракети, ніби благали про негайну допомогу.
Не ждучи, поки жовніри поставлять намет, Собеський наказав розіслати на землі похідну постіль і ліг спочити. Довго не міг склепити очей. Думав про завтрашній день, про наступну битву. Знав, що Кара-Мустафа теж готується до неї, і хотів передбачити його заміри.
Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам'яті спільне життя з нею і доходив висновку, що було воно не таке вже й нещасливе. Дарма що злі язики плещуть про неї всяке. Звичайно, то правда, що взяв він її не дівчиною, а вдовою, що ще до першого заміжжя не відзначалася вона цнотливістю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собі закохуватися в інших, хоча б у того ж Яблоновського… Згадавши пана Станіслава, скривився. І що вона знайшла в ньому? Та все це він давно простив їй. Простив за сина Якова. («Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв'язався у бій», — подумав). Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячі пестощі, якими обдаровувала його, за красу, яка, здається, і рокам не підвладна… «Молися завтра за мене, Марисенько!» — прошепотів, дивлячись у безмісячне зоряне осіннє небо.
Та про що б не думав, а не міг позбутися тривожного відчуття, що холодило серце… Що буде завтра? Кому всміхнеться фортуна? За ким залишиться поле бою?
Відповіді на ці запитання зараз бути не могло.
Заснув непомітно. А коли вже заснув, тоді йому ніщо не заважало — ні форкання коней, ні перегукування вартових, ні розмови жовнірів, що ставили королівський намет, ні постукування сокир.
Розбудив його з третіми півнями син Яків.
— Батьку, вставай! — затермосив щосили. — Радісні новини!
— Що? — кинувся король.
— Козаки прийшли! Передовий загін фастівського полковника Семена Палія. Менжинський привів. Чотири тисячі… І півтисячі донських козаків…
— Прийшли? Не може бути! — схопився на ноги Собеський.
— Як бога кохам, правда… Ждуть наказу, де ставати.
— Слава богу! А решта?
— Решта з обозом відстали… Будуть пізніше.
Після останнього невдалого штурму, коли сотні воїнів падишаха наклали головами, а тисячі були поранені, у турецькому таборі панували розгубленість і пригніченість. Воїни відкрито ремствували на сераскера, котрий, на їхню думку, навмисне затягував облогу, щоб тільки не дати місто на пограбування. Паші, кримський хан, молдавський та волоський господарі були обурені нерішучістю Кара-Мустафи, його невмінням вести облогу.
Одержавши від всюдисущих татар звістку про те, що Собеський переправився на правий берег і вже займає гору Каленберг, Кара-Мустафа зібрав військову раду.
Червоний намет візира гудів, як роздратований вулик. Ніхто не доторкнувся до солодощів і духмяної кави, якою пригощав високих гостей візирський каведжі. Ніхто також не звертав уваги на небачені багатства і казкову розкіш, що переповнювали величезний — на багато кімнат — намет, на фонтанчик, що тихо дзюрчав у мармуровій чаші, на розвішану по стінах зброю, оздоблену золотом, сріблом та коштовним камінням. Хіба до того зараз? Йшлося про життя і про честь держави!
Коли ввійшов Кара-Мустафа, паші замовкли і схилили в поклоні голови.
Сераскер дозволив усім сісти і сів сам. За останні дні він схуд, ще більше почорнів. Настрій у нього був явно пригнічений.
Відсьорбнувши з фарфорової чашечки один ковток, повільно обвів поглядом воєначальників, що, поопускавши очі, закам'яніло сиділи на шовкових подушках. Тихо запитав:
— Що будемо робити, вельмишановні паші?
Ніхто не ворухнувся. В наметі надовго запала могильна тиша. Здавалося, паші проковтнули язики.
Кара-Мустафу почала охоплювати лють.
Мерзенні гладкі ішаки! Кровожерливі собаки! Нікчеми й заздрісники! Зловтішаються його невдачами! Ладні пожертвувати життям своїх воїнів, аби лиш вирвати у нього з рук владу великого візира і сераскера! Негідники!
Він ледве стримувався, щоб не нагримати на них. Але розважливість перемогла. Стиснувши кулаки, перепитав:
— Ну, то що порадять мені мої паші?
Тут підвів голову хан Мюрад-Гірей. Кинув коротко:
— Зняти облогу й відступити!
І тоді — ніби прорвало греблю. Заговорили всі разом, люто блискаючи очима.
— Авжеж відступити!
— Два місяці товклися під цим проклятим містом, а чого добилися?
— Ми всі тут перемремо, як мухи! Пошесть уже розправилася з третиною війська!
— Аллах відступився од нас!
— Виманити Штаренберга в поле, а потім разом із Собеським розгромити! У чистому полі ми матимемо перевагу!
— У нашому таборі кожен другий або поранений, або хворий! Як воювати?
Кара-Мустафу знову почав душити гнів.
— Не всі разом! Хтось один! Це ж військова рада, а не стамбульський базар!
Підвівся паша будський Ібрагім, шурин султана. Тримався незалежно, бо відчував підтримку Високого Порога.
— Вельмишанований сераскере, високоповажні паші! Я воїн, тому не ждіть від мене багатослів'я. Скажу коротко: щоб урятувати військо нашого всемогутнього повелителя і володаря султана Магомета, нам потрібно відступити! Ми опинилися між трьох вогнів: між Собеським, Штаренбергом і різачкою, яка нещадно косить наші лави… Хто має іншу думку — хай скаже! — І сів.
Зразу ж підхопився сухий, але енергійний, розумний паша ад-ріанопольський.
— Великий візире, всі паші одностайні в тому, що двомісячна облога Відня не принесла нам перемоги і що її потрібно зняти. Чому, ви запитаєте мене? Відповідаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими від хвороб і пораненими половину війська. Тому, що в тилу у нас стоїть сам Собеський, полководець досвідчений і рішучий. Тому, що Штаренберг захищався хоробро, а тепер, коли йому на допомогу підійшло союзницьке військо, він і не подумає про здачу міста. Тому, що з дня на день треба чекати дощів і осінніх холодів, а у нас немає зимового одягу. Тому, нарешті, що не ми перші відступаємо з-під стін цього міста — великий султан Сулейман також відступив, не здобувши лаврів переможця… А коли відступимо, то збережемо військо і надію на перемогу в майбутньому. Хай поможе нам аллах!
Кара-Мустафа скреготнув зубами.
— Ганьба! Високоповажні паші забули про воїнську честь і достоїнство! Забули про честь Османської держави і славу падишаха! Ми прийшли на війну, а не на веселу прогулянку. І аллах зовсім не відступився од нас. Він не відступається від людей мужніх і рішучих. Пам'ятайте про це! Я вірю: ще три дні облоги — і Відень упаде! Обложені тримаються з останніх сил. Почекайте ще три дні, шановні паші, і якщо ми не візьмемо цього проклятого міста, я дам наказ про відступ. А Собеського нічого боятися. Поляки змучені далекою дорогою, в бою вони нестійкі. Король польський не насмілиться напасти на нас. Я сам нападу на нього і примушу тікати без оглядки! Я не відступлю з-під Відня, поки не візьму його, аллах мені свідокі Завтра я з шаблею в руці битимусь, як рядовий воїн, і краще мені загинути, ніж одержати петлю на шию! Хай допоможе нам аллах! Це моє останнє слово. А зараз, паші, ідіть до своїх воїнів і готуйтеся до наступного дня. Я пришлю диспозицію… Ми розвернемося фронтом до Собеського і з допомогою аллаха розгромимо його! Ідіть!
Паші мовчки вислухали сераскера, почали виходити з намету. Але з того, якими похмурими були їхні обличчя, як важко піднімалися вони з м'яких шовкових міндерів, було ясно, що слова Кара-Мустафи не заспокоїли їх і не переконали в правильності його рішення.
Сафар-бей зупинив коня на пагорбі, звідки було видно західні околиці Відня і гору Каленберг, поволі провів рукою на рівні очей невидиму риску — показав Арсенові: