— А кадуни?
— Кадуни-ефенді разом зі своїми дітьми — принцами і принцесами — постійно живуть у гаремі, ворогуючи між собою і виховуючи своїх синів — шах-заде — в лютій ненависті до синів інших кадун. Коли шах-заде підростають, вони стають смертельними ворогами, і той з них, кому щастить захопити престол, нещадно знищує своїх братів-суперників або ж кидає їх у сирі каземати Семивежного замку…
— Страшну картину змалював ти, Ненку. Виходить, султанський сераль — це справжня тюрма для багатьох тисяч людей? Але для чого ти все це мені розповідаєш?
Ненко сумно глянув на прибитого горем друга.
— Бачиш, Арсене, будемо дивитися правді в очі. Через кілька годин Златка потрапить до сералю і її запроторять у гарем… Я хочу, щоб ти знав, що таке султанський гарем, і не занепав духом. У вас є приказка: не такий чорт страшний, як його малюють… Я чув її від тебе…
— Що ти цим хочеш сказати?
— А те, що коли Златка потрапить до султанського гарему, то й тоді є надія на її визволення. Навіть більша, ніж зараз… В гаремі постійно проживає не менше двох тисяч людей — рабинь, служок аляібр, тобто молоденьких невільниць-учениць, гієзд, ірбалей, кадун, принцес крові, малолітніх принців крові, євнухів… Кого там тільки немаї Під виглядом візників, які привозять все необхідне для кухні, дроворубів, сажотрусів, золотарів, які вивозять нечистоти, лікарів, ворожок та ворожбитів до гарему не так уже й важко проникнути. Не сидять там безвиїзне і жінки та невільниці. По троє їх випускають під наглядом слуг-батаджі, яких, звичайно, не важко підкупити, до міста, де вони розважаються спогляданням базарів, весільних та похоронних процесій, купують собі обнови й солодощі, а нерідко заводять флірти з молодиками, особливо яничарськими чорбаджіями…
— Не може бути! — вигукнув вражений Арсен.
— І все ж так є! Коли я навчався у військовій школі, то сам не раз зустрічався з дівчатами з султанського гарему. Більше того, часто «для підкріплення здоров'я» гаремні красуні відпрошуються на тімар, наймають у приватних будинках кімнати і протягом п'ятнадцяти-двадцяти днів живуть, як собі хочуть, розкошуючи і тішачись коханням із своїми обранцями.
— Твої слова — то мені гострий ніж у серце! — з мукою в голосі вигукнув Арсен. — Краще ми зі Златкою загинемо обоє, ніж вона має дійти до такого життя!
Ненко обняв друга за плечі, притягнув до себе.
— Тримайся, Арсене! Не все втраченої Покладись на мене — я добре знаю Стамбул і султанський сераль. Якщо вже гинути, то загинемо усі втрьох! Невже ти гадаєш, що я залишу сестру й тебе в біді? Але завтра ми виконаємо доручення Кара-Мустафи, іншого виходу у нас нема: ти ж бачиш, як стереже нас Мурад-ага.
— Треба усунути його!
— Я згоден з тобою. Але зробимо це руками інших…
— Як?
— То моя турбота. А зараз — хоч годину спочинемо, бо завтра, тобто вже сьогодні, нас ждуть немалі випробування…
Галера м'яко пристала до кам'яного причалу. Першими на берег зійшли чауші, за ними чотири капуджі звели Златку. Потім ішов Мурад-ага попереду цілого загону своїх людей, які несли й охороняли зелену скриню з коштовностями великого візира.
Їх зустріли, попереджені посланцем Мурад-аги, чотири чауші султана і повели по кам'яних сходах до величезного палацу — султанського сералю, що потопав у зелені розкішного приморського парку.
Ненко тихо пояснив Арсенові:
— Ліворуч — мобейн, або селямлик, де живе султан. Праворуч — гарем. Між ними, посередині, де видніються сходи до парадних дверей, — зал для прийомів. За ним — коридори, що сполучають обидва крила сералю. По той бік палацу — численні служби: конюшні, кухні, пральні, приміщення для яничарів-охоронців, чаушів, слуг, рабів і рабинь, євнухів і карликів… Там же — три двори, через які султан виїжджає в місто, а також кілька воріт для господарчих потреб…
Їх завели до невеликої зали. Тут було порожньо.
— Передпокій перед залом для прийомів, — шепнув Ненко. — Зараз ми побачимо самого султана, повідомимо йому рарну звістку… Слава аллаху, що тепер не ті часи, коли чаушам за неї рубали голови!
В цю мить батаджі-нубійці відчинили високі двері — і султанський чауш-паша рушив попереду.
Ненко і Арсен, переступивши поріг, упали на коліна і, безперервно кланяючись, поплазували до позолоченого трону, на якому возсідав Магомет Четвертий.
Попід стінами стояли найвищі сановники Порти — шейх уль-іс-лам, візирі, головний привратник «дверей щастя», — перший євнух, імперський казнадар, головний інтендант, перший цирульник та ще різний люд з найближчого оточення султана.
За чаушами ввели Златку, вбрану в розкішний одяг і, як велів звичай, з великим декольте, непокритою головою і без серпанку на обличчі — адже вона була гяурка-невільниця, на яку не розповсюджувався закон корану.
Потім Мурад-ага зі своїми капуджі внесли скриню і поставили посеред зали.
Султан незворушно дивився на всі ці приготування. Його повне, злегка жовтаве обличчя, обрамлене чорною бородою, було непроникне.
Коли капуджі, поставивши скриню, кланяючись, позадкували до дверей, султан поглянув на Мурад-агу, що, розпластавшись, лежав на блискучій підлозі, спитав:
— Ти що за людина?
— Капуджі-ага великого візира, о падишах всесвіту, — пролепетав переляканий Мурад-ага, підвівши голову.
— Ти не потрібен тут!
Мурад-ага, не підводячись, поплазував до дверей так швидко, мов був не людиною, а ящіркою. Нарешті Магомет глянув на чаушів.
— Кажіть, з чим прибули! — Голос його був крижаний: він уже знав про поразку війська.
Ненко зробив кілька кроків, упав на коліна і простягнув сувій Кара-Мустафи. Чауш-паша передав його султану, а той — одному з візирів, що стояли обабіч трону.
— Читай! — наказав коротко.
Серед могильної тиші падали, мов кам'яні брили, слова, якими великий візир хотів виправдатися перед султаном за страшну поразку.
Чим далі, тим більше хмурилися члени дивану, а Магомет у безсилому гніві кусав губи. З листа вимальовувались не просто поразка і відступ, як донесли чутки, — ні, це був погром, ганебна втеча, втрата половини війська і майже всього обозу!
Такого ні султан, ні члени дивану не ждали.
Згадка про безмежну відданість і любов до «падишаха всесвіту», «тіні бога на землі», проявом чого є подарунок невільниці-красуні, ста австрійських полонянок із вельможних родин, а також золота й інших коштовностей на кілька мільйонів динарів, викликали на устах султана й візирів зневажливу посмішку.
А коли був прочитаний список умертвлених пашів, найбільш відомих полководців імперії, по залу прокотився грізний гул. Незважаючи на присутність султана, члени дивану — візирі — не могли стримати своїх почуттів.
Магомет побагровів. Люто блиснули його великі чорні очі. Він схопився, тупнув ногою, підняв руки вгору.
— О аллах! Ти покарав цю людину, скаламутивши їй розумі Але покарав недостатньо! Її жде ще й суд земний! — Він звернувся до членів дивану: — Що відповісти на цей лист Мустафи-паші, достойні візирі?
— Що скажуть чауші про облогу Відня? Чи були вони свідками ганебної втечі сераскера з поля бою? — спитав шейхуль-іслам. — Вислухаємо спочатку очевидців…
— Гаразд, — погодився султан і, неуважно глянувши на Златку, кинув коротко: — Виведіть дівку!
Коли батаджі зачинили за переляканою, занімілою Златкою двері, Ненко і Арсен стали поряд і низько вклонилися.
— О великий повелителю правовірних, — почав Ненко, — ми з Асеном-агою були свідками, учасниками й очевидцями облоги Відня і битви під Парканами.
— Чому Кара-Мустафа не взяв Відня? За два місяці його можна було зрівняти з землею! — спитав султан.
— За два місяці відбулися всього два генеральні штурми, та й ті були відбиті з великими втратами для нас.
— Сераскер не дозволяв бомбардувати місто, — вставив Арсен. — Якщо не рахувати спалених самими ж австрійцями передмість і зруйнованих кількох будинків зразу ж за валами, то весь Відень залишився цілий і неушкоджений…