— Чому так? Не вистачало пороху чи бомб? — запитав головний інтендант.
— І пороху, і бомб вистачило б, щоб зрівняти з землею ще одне таке місто, як Відень, — відповів Арсен.
— То в чому ж причина?
Сераскер Мустафа-паша не дозволяв обстрілювати розкішні будинки й палаци, бо хотів захопити Відень непошкодженим. Все військо говорило, що сераскер мріяв стати імператором на завойованих землях, а Відень зробити своєю столицею… Султан знову схопився на ноги. Люто вигукнув:
— Прокляття! Я наказав йому знищити столицю імператора Леопольда, народ покорити, а землі приєднати до священної імперії османів! А він виношував зовсім інший, злочинний замір! Ця людина не має права на життя!
— Ні, ні, не має! — дружно відгукнулися візирі. — Послати йому смертний вирок! Шовковий шнурок! — зашелестіло в залі.
— Шовковий шнурок!
— Шовковий шнурок!
Султан на знак згоди кивнув головою.
— Принесіть срібне блюдо!
Батаджі миттю внесли велике срібне блюдо, на якому лежав тонкий, але міцний, довгий шовковий шнур з зеленими китицями по кінцях. Подали султанові.
Магомет підвівся з трону, держачи на витягнутих руках плескате кругле блюдо. Глянув пронизливим поглядом на чаушів.
— Підійдіть сюди! — І коли Арсен з Ненком, зігнувшись, наблизились до нього, сказав: — Своєю правдивістю і відданістю ви заслужили моє довір'я, тому я доручаю вам відвезти цей мій подарунок великому візирові і сераскеру Мустафі-паші!
Ненко взяв блюдо. Мовчки вклонився.
А султан звернувся до візирів і радників:
— Всі накази Мустафи-паші скасувати! Багатства, що зберігаються в Ейюбі, передати державній казні! Ібрагіма-пашу та хана Селім-Гірея, зісланих на острів Родос, звільнити й привезти в Стамбул! Звільнити також від ув'язнення в Семивежному замку Юрія Хмельницького і негайно, давши йому надійну варту на чолі з Азем-агою, послати на Україну… За ним підуть козаки… Ми повинні в ці тяжкі хвилини зберегти за собою ті землі, щоб з них у майбутньому, відповідно приготувавшись, завдати смертельних ударів Москві та Варшаві!
Арсен непомітно скосив очі на Ненка. Мовляв, ти чув? Але той, держачи перед собою блискучо-тьмяне блюдо, розмальоване по обідку черню, непорушне, мов закам'янілий, дивився на султана — дотримувався ритуалу.
— Всеїідіть! Виконуйте мої накази! — І Магомет, не дивлячись на придворних, що зігнулися в глибокому поклоні, зник у внутрішніх покоях мобейну.
З від'їздом до Белграда ні Ненко, ні тим більше Арсен не поспішали. Вони випросили у гениш-ачераса, котрий мав дати їм охоронний загін, день відпочинку після виснажливої подорожі до Стамбула. Цього, звичайно, було мало, щоб знайти Златку і визволити її, тому друзі не гаяли часу.
З самого початку вони домовилися, що з подарунком султана Кара-Мустафі поїде один Ненко. Арсен же, якщо пощастить визволити дівчину, помчить з нею спочатку в Болгарію, де зустрінеться з воєводою Младеном, а потім — на Україну. Якщо ж не пощастить відразу визволити, залишиться в Стамбулі і шукатиме шляхів до цього.
Ненко добре знав звичаї, що панували в сералі. Підійшовши до старого батаджі-аги, зайнятого тим, що мирно спостерігав з вікна, як на дахові конюшні, настовбурчившись, б'ються горобці, він поклав йому в долоню золоту монету. Той глипнув на неї сонним оком і враз пожвавішав. Вклонився.
— Я до ваших послуг, чауш-ага.
— Мені потрібно знати, куди повели дівчину, яку Мурад-ага привіз від великого візира Мустафи-паші.
— Я бачив цю дівчину… Дуже красива дівчина, ефенді.
— Куди ж її повели і хто?
— Повели в гарем… А от хто саме — не розібрав. Ненко витягнув з кишені ще одного золотого. У батаджі пожадливо блиснули очі.
— Чекайте, чекайте, здається, я пригадую… О аллах, дай пам'яті!
Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджі-ага міцно затис її в кулаці.
— О!— вигукнув радісно. — Пригадав! Її взяв євнух Саїд… І передав кальфі Маріам, а та повела у свій даїре… А чого ефенді цікавиться тією дівчиною? — Батаджі-ага посміхнувся, але очі його дивилися допитливо й холодно.
Ненко витягнув ще одного золотого і опустив у кишеню батаджі-аги. Суворо сказав:
— Батаджі-ага, краще одержувати в подарунок золото, ніж залізо! Ти мене зрозумів? Ми тебе не знаємо, ти нас не бачив… Той вклонився, молитовне склав руки.
— Зрозумів, ефенді. Хай мені випечуть розжареним прутом очі, якщо я вас бачив, і хай відріжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч одне слово! Аллах свідок, що я кажу правду!
Отже, стало відомо, де знаходиться Златка. Це так втішило Арсена, що, коли вони залишилися з Ненком на самоті, він обняв його і поцілував.
— Ти просто чародій! Три золотих — і ми вже знаємо, де шукати Златку!
Той охолодив його запал.
— Це — найлегше… Важко буде вирвати її звідти, а ще важче — уникнути погоні, якщо вона буде.
— З чого ж ми почнемо? Ненко задумався.
— Поки видно, треба якось сповістити Златку, щоб була напоготові. Друге — придбати коней і одяг. Третє — нічліг у Стамбулі. Бо увечері і вночі всі ворота міста зачинені — не виїдеш…
— Тоді не гаймо часу! — заспішив Арсен. — Я в усьому покладаюсь на тебе. І допомагатиму тобі шаблею і пістолем!
Вони вийшли з палацу на протилежний від моря бік, і тільки тут, з висоти парадного входу. Арсен побачив справжній розмір сералю.
Скільки сягало око, майже на милю, тягнувся величезний палац з безконечною кількістю різних добудов, дверей, ганків… До нього примикали двори — три біля мобейну і декілька біля гарему, — захаращені найрізноманітнішими будівлями: кухнями, конюшнями, складами, казармами для яничарів, слуг і рабів, лазнями, приміщеннями для карет і возів… Всюди сновигали слуги, в'їжджали і виїжджали верхівці та візники, чувся людській гомін, кінське іржання, ослиний рев…
Це було ціле місто! В ньому постійно мешкало дві або три тисячі чоловік, а вдень, враховуючи службовців, придворних та вільнонайманих слуг, що жили за межами сералю і тільки працювали тут, — близько чотирьох тисяч…
Вони пішли дворами і задвірками вздовж гарему. Ніхто не зупиняв їх. Батаджі-євнухи, що стояли біля численних дверей, байдуже дивилися на яничарів сонними очима… З декількох вікон з цікавістю виглянули гарненькі личка дівчат. За котрим же Златка?
— Ми повинні піти на ризик, — сказав Ненко. — Не хотілося ні в кого питати, де двір кальфи Маріам, але, видно, доведеться… Однак для цього мусимо змінити свою зовнішність і дещо придбати.
Арсен зітхнув і на знак згоди кивнув головою.
На другий деніі, уранці, коли до сералю потягнулися валки ви-зів із городиною, фруктами, м'ясом, печеним хлібом, борошном, рибою та іншими припасами, у ворота гарему в'їхав запряжений добрими кіньми критий віз, на передку якого сидів старий бородатий турок, тримаючи в руках ремінні віжки. З-за його спини виглядала така ж стара, як і він, висока худа туркеня в темному вбранні, з опущеною чадрою, крізь яку виднілися тільки очі.
— Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де мені знайти кальфу Маріам? — прошамкотів візник, звертаючись до високого безбородого євнуха, що поволі, опустивши голову, брів двором.
Той байдуже махнув тонкою жіночою рукою.
— Їдь далі, старий… Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхід до даїре кальфи Маріам…
— Спасибі, дорогенький. — І візник віжками торкнув коней:— Но-но!
Віз під'їхав до лазні — великої похмурої будівлі, майже зі всіх боків обкладеної дровами, — і зупинився. З нього злізла туркеня і, коливаючись на старечих ногах, поволі пошкандибала до гарему. Важкий вузол обтягував їй руку. У напівтемному коридорі її зупинив євнух.
— Бабцю, тобі до кого?
— До кальфи Маріам, синку, — прокаркала хрипким голосом стара. — Привезла дещо для неї і для її дівчаток… Покажи, де їх знайти!
— Ось сюди, бабцю. — Євнух провів її в кінець коридора. — Тут її кімната…