Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3860
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4123
                Тим часом дрібний сніжок сіявся з похмурого неба і замітав сліди трагедії, що розігралася на березі Вісли. «До світанку й знаку не буде», — подумав пан Мартин і, сунувши глибоко за пазуху дорогоцінний сувій, поволі пішов на розшуки Арсена.

                А тим часом на протилежному боці посольської садиби відбувалися події безкровні, але не менш драматичні.

                Місце для спостереження Арсен вибрав незвичайне — на широкому, занесеному снігом дашкові надбрамної вежі. Тут було дуже холодно, бо наскрізь продимав вітер, зате безпечно, а головне — звідси весь двір посольства відкривався як на долоні.

                Відразу ж Арсен помітив там якесь пожвавлення. Хтось із ліхтарем ходив біля конюшні та возівні. У будинку блимали вогники — то в одному вікні, то в другому, то в третьому. Раз чи два долинули людські голоси і кінське іржання...

                Арсен весь перетворився на увагу, хоча й відчував, що ось-ось задубіє на цій високій, відкритій усім вітрам вежі.

                Далеко за північ, коли з-за Вісли прокричали другі півні, від ганку посольського будинку від'їхали сани з халабудою. «Невже сам посланник вирушає кудись так рано?» — подумав Арсен.

                Попереду саней підтюпцем біг ключник: біля пояса у нього подзенькували ключі. Чути було, як він важко дихає.

                Арсен щільніше припав до засніженого дерев'яного дашка.

                Ключник відімкнув браму, широко відчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб дати дорогу саням, і Арсенові було видно його широку лисину. «Мабуть, посланника проводжає», — міркував козак, але тут же змінив думку, бо до його вух долетіли слова, якими перекинулися ключник з кучером, і які трохи прояснили картину і примусили Арсенове серце забитися частіше.

                — Янеку, синку, назад скоро? — запитав ключник, коли кучер зрівнявся з ним.

                Кучер злегка притримав коней.

                — Не турбуйся, батьку, — відповів. — Передай матері, що до обіду повернуся. Хай припасе чарку горілки, щоб погрітися з морозу. Відтарабаню цього пана, — він показав батогом на будку, — до «Білого лебедя», а там він поїде в Париж на перекладних. А я — додому. Бувай, батьку!

                Янек хльоснув батогом — коні дружно рвонули з воріт і помчали в сніжно-каламутну темряву ночі.

                Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потім, щось бурмочучи собі під ніс, поволі побрів на подвір'я.

                Арсен виждав, поки він зник у темряві, і стрибнув на землю.

                — Холера яснаї Хто тутай? — почувся переляканий голос пана Мартина. — Це ти. Арсене? Звалився, як сніг на голову! Так можна чоловікові й карк зламати! — Спихальський вибрався із замету, куди пірнув, почувши, що відчиняються ворота, і обняв товариша за плечі. — Удача, пане-брате! Мам листа! Правда, довелося спровадити одного лотра на дно Вісли раків годувати...

                — Це справді удача, — зрадів Арсен, здригаючись від холоду. — Але послухай, що я скажу. Щойно виїхав французький гонець, простує до Парижа. Гадаю, не з порожніми руками...

                — Чому ж не схопив?

                — Їх було троє. Крім гінця — кучер і ключник...

                — Ет, яка невдача! А куди він поїхав?

                — У тім-то й річ, що я не зрозумів... Кучер сказав — до «білого лебедя».

                — До «Білого лебедя»? Чоловіче, але ж то корчма на познанській дорозі. І перша станція, де можна перемінити коней! — вигукнув Спихальський.-- Ми їх наздоженемо!

                — Далеко це?

                — Верхи — дні або три години...

                — Тоді не гаймо часу! Треба взяти коней і наздогнати будь-що!

                Біжімо!

                Вони щодуху мчали безлюдними засніженими вулицями до двору пана Мартина. Там вивели коней і погнали на познанську дорогу.

                До «Білого лебедя» прибули вранці.

                — Спізнилися! — скрушно вигукнув пан Мартин, побачивши вдалині білу куряву. Там швидко мчали і зникли за горою криті сани.

                На подвір'ї корчми Арсен упізнав Янека, який копирсався біля своїх саней, але не подав і знаку, що знає його.

                — Хлопче, де знайти корчмаря? — спитав, проходячи мимо.

                — Де ж йому бути? В корчмі!

                Господар корчми і заїзду, невисокий опецькуватий товстун, стояв за шинквасом. Краяв на широкій не зовсім чистій дошці хліб. В корчмі, незважаючи на ранній час, уже сиділо кілька подорожніх.

                Арсен привітався і, перехилившись через шинквас, промовив тихо, але твердо:

                — Іменем короля, пане, дай конейі Найкращих і негайно! А своїх ми залишимо тут — нагодуєш і напоїш. Зрозумів? Корчмар витріщився на нього.

                — Матка боска! Приїздить один — іменем короля, приїздить другий — теж іменем короля... І всі вимагають найкращих коней, і негайно! А де бідному корчмареві їх узяти? Чим їх нагодувати?

                Арсен кинув золоту монету.

                — Я поспішаюі Швидко! Корчмар затис гроші в кулаці.

                — В одну мить, вацпане! — Прудко викотився з-за шинквасу і шанобливо вклонився. — Ходімте!

                Виходячи з корчми. Арсен тицьнув у жменю корчмареві ще одну монету, взяв його під руку.

                — Мене цікавить той пан, що приїхав нещодавно ось із цим кучером. — І показав кивком голови на Янека. — Він поляк? Корчмар здивовано глянув на незвичайного відвідувача.

                — Ні, пане, він не поляк. Бо по-польськи говорить погано.

                — Якої масті коней ти дав йому?

                — Сірі в яблуках, пане.

                — Сани відкриті чи з будкою?

                — З будкою... За це мені було заплачено додатково.

                — А як звати кучера, що повіз його?

                — Антось, пане.

                — Ум-гу, гаразд. Це все, що я хотів знати, — сказав Арсен, підходячи до конюшні, й суворо додав:— А ти, пане корчмарю, їж борщ з грибами та держи язик за зубами! Зрозумів!

                — Як не розуміти! Це не первина для мене, — відповів корчмар, виводячи зі стайні двох коней.

                Пересідлати їх було ділом кількох хвилин — і вже вершники в сідлах! Пригнулися, свиснули — і як вихор помчали по сліду, залишеному саньми француза.

                Наздої на.'іи нони ного опівдні, і то тільки тому, що кучер, збочивши і дирогн, паскочіїи на приметений сином пеньок і зламав копила.

                — Добрий вечір, пане Антось! — привітався Арсен до кучера. Той, давши коням у речтусі оброку, вправно орудував сокирою. — Обламався?

                — Обламався, — невпевнено відповів кучер. — А звідки пан дізнався, як мене звати?

                Арсен переконався, що цс справді Антось: ще раніше, як тільки вони під'їздили, підказали про це сірі в яблуках коні.

                — Я все знаю, — усміхнувся козак і кивнув на халабуду. — А пан там?

                — Там. Як сів, так і носа не показує... Зразу видно, що німець!

                — Німець? Ну, ми з ним поговоримо, а ти мовчи та диш! Залишивши здивованого Антося розмірковувати над цими словами. Арсен зі Спихальським кинулись до саней, відкинули повстяну запону.

                Гонець мирно спав, накрившись важким баранячим кожухом. Арсен звів курок пістоля, а Спихальськии без церемонії схопив і відкинув геть кожуха, а гінця штовхнув під бік.

                — Гей, пане, годі спати! Приїхали!

                Той блимнув сонними очима — і отетерів з переляку.

                — Папери, пане! — наказав Арсен, витягаючи в гінця з-за пояса два пістолі.

                Француз щось забелькотів і, зажмуривши очі, закрив обличчя руками. Він, мабуть, подумав, що його зараз уб'ють.

                — Та не бійся! — сказав примирливо Арсен, якому неприємно було бачити смертельний переляк в очах гінця. — Нам потрібні лише твої папери. Розумієш — папери! Листи посланника де Бе-тюна. Де вони?

                Француз нарешті зрозумів, чого від нього хочуть.

Пошук на сайті: