Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3855
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4118

                — Ах, перепрошую, — перейшов він на польську мову. — Папери?.. Вони ось тут. — І показав на невелику шкіряну валізу, що стояла в кутку халабуди.

                Арсен подлубався в ній. Там справді були якісь записки. Одні — на латинській мові, інші — на французькій. Однак на листи це було не схоже.

                — А тут що? — Спихальськии запустив руку французові за пазуху й витяг гаманець.

                — О свята Марія! — вигукнув француз. — Там гроші! Хай пан загляне, їй-богу, не брешу!

                Спихальськии заглянув у гаманець — там справді блищало щире золото. Він перекинув гаманець з правої руки в ліву, затиснув у п'ятірні і зашарив по кишенях француза і за пазухою ще з більшим завзяттям.

                Француз почав опиратися. Тоді пан Мартин злегка притиснув його за горло, люто наїжачив вуса.

                — Що, пане, лоскоту боїшся? Не бійся — не дівка ж1 Десь глибоко під шубою його пальці раптом намацали тугий сувій паперу.

                — А це що? — Він тицьнув його французові під ніс. — Теж гроші?

                Тому мов заціпило. Він заперечно хитав головою і безтямно кліпав очима.

                Спихальський простягнув згорток Арсенові.

                — Ану, глянь, брате, чи це не те, що ми шукаємо? І тут посланець раптом упав на коліна:

                — Те, те, панове... Це листи посланника і пана Морштина... Але ж я ні в чому не винен! Не вбивайте мене! Благаю вас... Як бачите, я сам зізнався...

                — Аякже — сам!.. — глузливо промовив пан Мартин. Тим часом Арсен розгорнув сувій. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, що це листи де Бетюна королеві Людовіку і сенатора Морштина — секретареві міністерства Кольєру. Останній був написаний по-латині.

                — Все, пане Мартине, можемо рушати назад. Те, що шукали. знайшли!

                Спихальський глянув на переляканого француза.

                — Аз цим що будемо робити? Може, стукнути по дурній голові, щоб віддав богові душу?

                — Не треба, панове! Не вбивайте! — заблагав француз. Арсен трохи подумав, сказав:

                — Відпусти його, пане Мартине! Хай їде собі. Не будемо брати гріха на душу.

                Спихальський відпустив. Француз підвівся на ноги, гаряче подякував. Потім, прибравши поважного вигляду, раптом сказав:

                — А гроші?

                — Які гроші?

                — Мо!... Ті, що в пана в руці! Як же я без них доберуся до Парижа?

                Спихальський з превеликим жалем глянув на досить-таки тугенький гаманець. Видно, йому дуже не хотілося розлучатися з ним. Лице його стало буряковіти.

                — Ах ти, собачий сину! То замість подяки ти ще й грошей вимагаєш? Мало того, що живий зостався, лайдаку!

                — Віддай, пане Мартине! Ми не грабіжники, — скривився Арсен, а французові сказав суворо:— Даруємо панові життя і даємо можливість виїхати з нашої країни. Тож хай пан не бариться і ні в якому разі не повертається до Варшави, щоб повідомити де Бетюна про те, що сталося... Бо якщо пан так зробить, нехай нарікає на самого себе! Хай щастить панові!

                — Мерсі, — пробелькотів зраділо француз, ховаючи в кишеню гаманець.

                Січневий день, коли мав відбутися виступ короля на вальному сеймі, видався морозним. З Вісли тягнуло холодним туманом, який сивою пеленою оповив усю Варшаву.

                На площі, перед будинком сейму, в бічних вулицях та глухих завулках стояли магнатські карети, сани. Форкали, хрумаючи сіно та овес, осідлані коні. Вешталися замерзлі пахолки й гайдуки.

                До парадних дверей сеймового палацу поспішали припорошені сніжком та густо вкриті інеєм припізнілі посли.

                Звенигора і Спихальський швидко пробралися до лівого крила палацу і постукали, як їм було сказано, тричі в малопримітні невеликі двері, прикриті портиком.

                їх ждали. Двері миттю відчинилися — і на порозі виріс зі своєю незмінною усмішкою королівський секретар.

                — Прошу вас, панове! — сказав замість привітання. — Покваптеся. Пан круль чекає на вас з нетерпінням.

                Він повів їх напівтемними переходами в глибину просторого палацу. Арсен і пан Мартин ледве встигали за ним. Нарешті, десь на другому поверсі, секретар зупинився і тихо прочинив високі двері.

                — Прошу сюди, панове! — Він пропустив їх, а сам залишився в коридорі.

                Друзі ступили кілька кроків наперед. Сюди вони, безперечно, потрапили вперше. Це був великий, розкішний — так званий королівський — покій, заставлений білими шафами з книгами. На стінах висіли картини. А нижче, під ними, — щити, шаблі, мечі та інша зброя.

                Ян Собеський, у парчевому малиновому кунтуші, підперезаний тонким барвистим поясом, з розкішною шаблею при боці, стояв біля вікна і крізь напівзамерзлі шибки дивився на засніжену Варшаву. Почувши скрип дверей, різко повернувся і швидко, наскільки дозволяла йому повнота, пішов назустріч шляхтичам, що виструнчилися перед ним.

                — Нарешті! День добрий, панове! Я вже було почав втрачати віру в те, що ви прибудете вчасно... Ну, як — успішно?

                — Так, ясновельможіїий пане круль! — Спихальський нипнув груди і поглядом їв Собеського. — Ми з паном Комарницьким перехопили кур'єра французького посланника де Бетюна до короля Людовіка і привезли вам його листа, а також листи великого підскарбія пана Морштина секретарю міністерства в Парижі пану Кольєру...

                На розповнілому обличчі Собеського спалахнула радість.

                — Давайте їх сюди!

                Спихальський вийняв із-за пазухи згорток і з поклоном простягнув перед собою.

                — Ось вони, ваша ясновельможність!

                Собеський миттю розгорнув сувій, розіклав на столі жовтуваті, густо списані аркуші паперу і вп'явся в них своїми чорними очима, забувши і про сейм, і про шляхтичів, що стояли у нього за спиною. І тільки по тому, як потирав руки і ворушив чорними вусами, можна було здогадатися, яку радість відчував зараз.

                Не відриваючись од листа, кинув:

                — Ви це читали?

                — Так, — тихо відповів Спихальський, не насмілюючись збрехати королю.

                — Але ж тут написано по-французьки і по-латинськи!

                — Пан Комарницький, перепрошую ласкавого пана круля, читає по-латині так же шпарко, як я по-польськи...

                Собеський на це не сказав нічого. Закінчивши читати, рвучко пройшовся по пухкому килиму, рішуче рубонув рукою повітря, а потім зупинився перед Спихальським і Арсеном.

                — Дякую, панове! Це допоможе мені виграти зараз битву з внутрішніми ворогами Речі Посполитої, а потім, вірю, і з турками... З цими листами я можу тепер сміливо йти на сейм. Карта пана Морштина і його французьких друзів буде бита! В цьому я не маю жодного сумніву. Ще раз дякую вам, панове!

                — Якщо ясновельможний пан круль такий ласкавий, то хай він дозволить нам побувати на сеймі, — вклонився Спихальський.

                — Гаразд. Мій секретар проведе вас. Я скажу йому.

                Король поспіхом склав листи в зелені сап'янові палітурки і попростував до дверей. У цю хвилину, судячи по виразу, що з'явився на його обличчі, він уже забув і про шляхтичів, які йшли за ним, і про все на світі, крім одного — як покласти на лопатки ненависну йому французьку партію в сеймі.

                Однак, проходячи мимо секретаря, він не забув на ходу кинути йому кілька слів, і той зробив Арсенові й Спихальському знак, щоб ішли за ним.

                У великому залі, де засідав сейм, яблуку ніде впасти, і друзі стали біля вікна, між колонами.

                Раптом пролунали оплески: до залу ввійшов Ян Собеський у супроводі маршалка сейму.

                Після запальних, бурхливих промов, після гострих суперечок між прихильниками австрійської і французької партій, що мало не закінчувалися збройними сутичками, посли ждали, що скаже король.

                Оплески стихли, настала тиша. Але відчувалося, що це тиша перед бурею. Всі бачили, як гуртувалися і пробиралися наперед змовники — великий підскарбій Морштин, брати Сапеги великий коронний гетьман Яблоновський та ті, хто їх підтримував. Було ясно, що вони сьогодні готуються дати Собеському рішучий бій. І коли б їм пощастило, коли б за французькою партією пішла більшість, то це б означало не тільки те, що Річ Посполита не підтримала б Австрію у війні з Портою, а й те, що постало б питання про заміну короля. Недарма останнім часом ходила чутка, що змовники хочуть висунути на польський престол Станіслава Яблоновсько-го. Недарма й сам коронний гетьман сьогодні, як і в усі дні засідання сейму, такий ласкавий з усіма і вітається за руку не тільки з магнатами, а й з тими, кого раніш просто не помічав.

Пошук на сайті: