Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3855
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4118
                Втрутився зблідлий полковник Менжинський. Він зрозумів, що так добре почата розмова може звестися нанівець, а король же наказав без козаків не повертатися... Тому він зробив нетерплячий рух, щоб Порадовський не втручався, і поспішив заспокоїти Саму-ся, що вони й на думці не мають торгуватися.

                Суперечку погасив Палій.

                — Я ще раз хочу сказати, що кров проливати ми будемо не за плату, а за волю, за вітчизну, за те, щоб жодна нога яничара не толочила нашої землі!

                — Святі слова! — погодилися королівські посли.

                — Але плата нам потрібна, — вів далі полковник. — Бо дома залишимо зубожілі сім'ї, а самим у дорогу треба запастися і зброєю, і харчами, і вочами, і кіньми. Без усього цього в похід не підеш. Особливо ми наполягаємо на тому, щоб удвічі більше, ніж усім, було заплачено родинам тих, хто загине... Без такого пункту я не поставлю свого підпису під статтями!

                — Справедлива вимога, — погодився Менжинський. А трохи захмелілий Порадовський, щоб зам'яти негарне враження, яке склалося після допущеної ним нетактовності, вигукнув:

                — Клянусь честю, так і буде! Я сам, якщо доля продовжить мої літа, привезу ту плату сім'ям загиблих!

                — Ловлю вас на слові, пане, — сказав Палій.

                — Як бога кохам! — забожився Порадовський. Менжинський полегшено зітхнув і заспішив:

                — Тоді й приступимо до діла, панове, бо час не жде... Давайте папір, чорнило і пера!

                На початку липня Кара-Мустафа, пройшовши північними областями Сербії і Західною Угорщиною і розоривши їх, обложив фортецю Рааб. Але у нього не вистачило терпцю ждати, поки вона впаде. Йому хотілося якнайшвидше побачити палаци і парки прекрасного Відня, його вимріяну в снах і наяву майбутню столицю. Тому він залишив облоговий загін, а сам основними силами форсував річку Рабу і рушив на захід, зминаючи на своєму шляху, як солому, невеликі австрійські залоги по містечках.

                Карл Лотарінгський розумів, що у відкритому бою в полі зазнає неминучої поразки. Сили були занадто нерівні. Єдина надія — стіни й бастіони столиці, за якими сподівався відсидітися до приходу Собеського.

                Прийнявши таке рішення, він відправив піхоту до Відня через острів Шют, утворений рукавами Дунаю, а з кіннотою почав відступати через Альтенбург і Кітзее.

                Дні були жаркі й сухі. Над дорогами стелилися хмари пилюки. В колодязях не вистачало води. Попереду війська, заважаючи його маневрам, сунули охоплені жахом тисячні натовпи біженців.

                Карл квапився, поспішав, бо боявся, що Кара-Мустафа подбає про те, щоб перерізати всі шляхи відступу. Зі своїм штабом він їхав у голові довжелезної колони, наказавши воєначальникам не відставати ні на крок. І все ж військо розтягнулося на багато миль. Затримували важкі обози герцогів Саксен-Лауенбургсько-го і Кроя, а також генерала Капрари, навантажені не тільки провіантом і боєприпасами, а в значній мірі гардеробами та срібним посудом цих вельмож.

                Недалеко від Петронеля у фланг колони несподівано вдарила п'ятнадцятитисячна кримська орда. З нальоту вона розтрощила полк німецьких кірасирів. Ті кинулись тікати. Татари сікли їх шаблями, пронизували стрілами, топтали кіньми, а тих, що здавалися, в'язали сирицею і тягнули в тил.

                Кільком кірасирам пощастило втекти, і вони, загубивши зброю і кинувши по дорозі важкі кіраси, подалися щодуху навпростець до Відня.

                Паніка охопила все військо. Австрійці думали, що їх зрадили німецькі курфюрсти, а німці ремствували на австрійців і головнокомандувача, які, на їхню думку, з самого початку не вірили в перемогу і без генеральної битви почали відступати перед ворогом.

                Про напад татар і замішання в рядах німців Карл Лотарінгський дізнався від принців Савойських — братів Людовіка і Євгенія. Він любив цих розумних і сміливих юнаків, особливо молодшого, Євгенія, вірив кожному їхньому слову, бо знав, що вони віддані йому.

                — Мосьє, татари розбили наш центр і грабують обоз! — стримуючи коня, доповів Людовік. — Німці тікають!

                — Герцог Саксен-Лауенбургський і генерал Капрара своїми силами не зможуть ввдбити противника. Наше військо стоїть перед загрозою бути розрізаним надвоє. Потрібна рішуча і негайна допомога, мосьє, — додав принц Євгеній, чітко формулюючи свої думки.

                Іншим разом Карл замилувався б прекрасним обличчям цього невисокого і, на перший погляд, неміцного, зовсім юного офіцера, але зараз він був вражений почутим. Потрібно діяти! Негайно і рішуче!

                Він оглянувся. Поблизу, під рукою, був тільки штаб, що нараховував дві чи три сотні чоловік, та охоронна хоругва гусарів.

                — За мною! Вперед! — вихопив шпагу і через поля й виноградники помчав до горба, за яким, думалося йому, клекотав бій.

                За ним кинулись принци Савойські й штабні офіцери.

                Поспіхом, обганяючи один одного і на ходу ладнаючи до бою списи, рушили гусари. Зі шляху, помітивши несамовитий галоп головнокомандувача і його штабу, помчали на чолі своїх загонів старші офіцери.

                З горба Кардові Лотарінгському відкрилася жахлива картина. Бій не клекотів, як уявлялося йому. Весь центр війська був зім'ятий. Тільки де-не-де спалахували короткочасні сутички, але й вони швидко гасли: то татари наздоганяли втікачів і сікли їх на капусту. Всюди по полю лежали трупи кірасирів. І коли б ординці з такою ж люттю і стрімкістю продовжували бій, як почали його, а не зайнялися пограбуванням обозу, втрати імперських військ могли б бути значно більшими.

                Карл зі своїм штабом і гусарами вихором промчав через виноградники і з ходу вдарив у лоб противникові, врізавшись у саму його гущу. Татари не витримали несподіваного навального натиску і почали відступати, але опір їхній був ще сильний. Тонка довга шпага Карла зі свистом нещадно вражала ворогів. Не відставали від нього і принци Савойські.

                Бій закипів з новою силою. Підбадьорені допомогою і присутністю головнокомандувача, кірасири зупинилися, почали контратакувати. У фланги татарам ударили генерал Капрара і герцог Крой.

                Карл рубався нарівні з рядовими воїнами. Загубив капелюха — і вітер шарпав його довге чорняве волосся. Розпашілий від бою він не помітив, як ліворуч від нього, не скрикнувши, упав Людовік Савойський. Стріла пронизала йому серце. І тільки тоді, коли принц Євгеній завернув коня і помчав до загиблого брата, він натягнув поводи і вийшов з бою.

                Людовік Савойський лежав на землі, мов живий, розкинувши руки, і розплющеними скляніючими очима дивився у небо. І коли б не стріла, що стирчала в грудях, і не яскраво-червоний струмок на білій шкірі шиї, то здавалося б, що сміливий юнак зараз схопиться на ноги, прикладе два пальці до капелюха з плюмажем і тихо скаже:

                — Мосьє...

                Але Людовік не підхопився на ноги.

                Над ним стояв молодший брат і, не соромлячись, плакав, мов дитина. Карл обняв його за плечі, а сам відчував, як із глибини грудей до горла підкотився гіркий клубок, що забивав дихання.

                Тим часом бій відкочувався все далі й далі. Татари, захопивши частину возів з одягом і срібним посудом, а також більше сотні полонених, широкою долиною відступали на південь.

                Над Віднем було безхмарне голубе небо. Сонце спокійно спускалося за вершину Леопольдової гори, золотячи стрімку дзвіницю собору святого Стефана. Мирно ніс свої каламутні води Дунай. Був чудовий липневий вечір. Ніхто з віденців не ждав біди. Правда, десь далеко йшла війна, але нікому й на думку не спадало, що вона вже докотилася до стін міста. Всі вірили запевненням імператора, що імперські війська і війська союзників розгромлять ворога ще на Рабі або на підступах до столиці.

                Тому вибухом бомби пролунала неймовірна, жахлива звістка, принесена кількома втікачами-кірасирами: «Татари під Петронелем! Вони знищили австрійські полки! Рятуйтеся!»

                Ця звістка блискавично розповсюдилася по вулицях і майданах міста. Військовий губернатор Відня граф Штаренберг наказав зачинити всі ворота і посилити охорону, а сам поїхав до імператорського палацу за розпорядженнями.

                Імператора він застав украй розгубленого: обличчя пожовтіло, сірі губи тремтіли. Несподівана звістка перелякала його на смерть.

                — Ваша величність... — почав було Штаренберг, віддаючи честь.

                Та Леопольд кинувся до нього, схопив за руку, вигукнув:

                — О свята Марія! Який жах! Граф, що робити? Скажи, майн лібер, що робити?

                Штаренберг був збентежений. Він ішов сюди, щоб самому дізнатися, що робити, а виходить, у нього питають поради.

                — Ваша величність, для паніки немає підстав, — сказав сухо старий воїн. — Відень не просто місто, а фортеця. За його валами наше військо зможе відсидітися доти, доки не прийде на допомогу польський король. Турки не візьмуть його, як і під час облоги 1529 року, коли султан Сулейман Кануні змушений був, упіймавши облизня, ні. з чим повертатися до Стамбула.

                — У Кара-Мустафи більше війська, ніж у Сулеймана! — вигукнув у розпачі Леопольд.

                Розмова відбувалася в залі, і до них почали підходити теж вкрай перелякані міністри двору.

                — Ну й що ж! — заперечив Штаренберг якомога м'якше. — Зате і в нас, ваша величність, вашими стараннями оснащена зовсім не мала армія. А у Відні заготовлені чималі припаси — є і порох, і гармати, і фузе!... Є й провіант.

                — Граф, мені здається, що ви хочете, щоб його величність разом із вагітною імператрицею і п'ятирічним наслідником престолу зостався в столиці, якій загрожує багатомісячна облога, — сказав обурено лисий, із сивими бакенбардами міністр фінансів. — А я радив би його величності залишити місто і виїхати в Лінц, де б сім'я його імператорської величності була в безпеці. Цього вимагають вищі інтереси імперії!

Пошук на сайті: