Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3860
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4123
                — Але в нього дуже добре серце! Він усіх жаліє... Особливо рабів.

                — Це зрозуміло: він сам довгі роки був рабом.

                — Ну, гаразд, тебе не переговориш... Веди мене до неї!

                — Прошу, бейефенді... Після того як дівчина хотіла викинутися з вежі, я, з вашого наказу, поселив її внизу, в круглій оді. її день і ніч стереже стара Фатіма...

                Вони спустилися по мармурових сходах на перший поверх, і кизляр-ага провів Кара-Мустафу в кімнату у вежі.

                Біля вікна, на канапі, сиділо дві жінки — стара й молода. Побачивши великого візира, вони миттю схопилися і застигли в низькому поклоні.

                Кизляр-ага кивнув старій головою.

                — Фатіма, ходімо зі мною!

                Стара швидко вийшла. Молода зробила рух, ніби хотіла затримати її, але потім, гордо випроставшись, сміливо глянула на Кара-Мустафу і вже не зводила з нього очей.

                Це була Златка.

                Та як вона змінилася за той час, що провела в неволі. Коли б її міг зараз побачити Арсен, її коханий, навіки втрачений Арсен, він одразу й не впізнав би дівчину.

                Одягнута в розкішне шовкове вбрання, взута в мережені золотими й срібними нитками черевички, скупана в гаремній лазні, де підігріту воду скроплюють трояндовою олією, від чого шкіра набирає ніжності й пахощів троянд, вона здалася б йому надто красивою, але водночас і чужою. Він помітив би, як вона змарніла, як під очима залягли тіні, що надали її личку тієї привабливості, яку цінують у палацах вельмож, але яка зовсім не пасує красуням Старої Планини чи українського степу. Він помітив би також, як примеркли її чудові сині очі і в них зачаїлися глибокий сум і безнадія.

                Кара-Мустафа якийсь час мовчки милувався красою дівчини. На одну мить у нього зринула думка, що її прислав йому в подарунок Юрій Хмельницький, якого він одним розчерком пера викинув, мов ганчірку, на смітник, але він одразу ж відігнав її. Чи годиться тривожити сумління через якогось недолугого гетьмана-гяура? Зовсім інша річ — власні почуття. З ними варто рахуватися!

                А ці почуття ось уже який тиждень бентежать його. Смішно подумати: він закохався, як хлопчисько! Відколи в Ейюбі з'явилася ця дівчина, він утратив спокій. Спочатку думав, що то буде одна з багатьох сотень одалісок, якими переповнений його гарем і які були йому зовсім байдужі. Але коли несподівано одержав од дівчини одкоша і вона пригрозила, що заподіє собі смерть, як тільки він насмілиться доторкнутися до неї, почуття його спалахнули, мов у юнака, і він зрозумів, що це серйозно.

                Кохання і радувало його, бо раптом він відчув, що ще досить молодий і повен пристрастей, і злило, бо вперта дівчина спочатку й чути не хотіла про його домагання. А потім — захворіла...

                Він таїв свої почуття від усіх. Здогадувалися про них тільки стара Фатіма та кизляр-ага. Ну, і, звичайно, знала Златка...

                Від його пильного погляду не приховалося, що за останній час дівчина змінилася. Замість приреченості й страху в її очах світилася відчайдушна рішучість, а в міцно стиснутих вустах і гордо піднятій голівці вгадувалася сильна воля.

                О аллах екбер! І таку ніжну, мов весняний ранок, і горду, мов царівна, красуню віддати султанові? Щоб вона стала його ка-дуною? Нізащо!

                Ні, він не зламає свого щастя власними руками! Він зуміє об-хитрити султана і не віддасть йому цю дівчину до того часу, поки сам не стане султаном країн Золотого Яблука. А тоді... А тоді зробить її своєю баш-кадуною, тобто першою дружиною, або краще — імператрицею... Він візьме з нею законний шлюб у віденському соборі святого Стефана, який після завоювання Відня буде називатися мечеттю Ая Стефано, і вона народить йому шаха-заде, принца, наслідника престолу. Так він покладе початок новій династії, яка правитиме всіма країнами Золотого Яблука — Європою. Династії Кепрюлю! Не великих візирів Кепрюлю, а імператорів!

                Але поки це буде, поки на голові ще не сяє імператорська корона, треба бути хитрим і передбачливим, щоб про ці думки не дізналася жодна собака. А з султаном вести тонку гру до останнього дня, і головним козирем у ній буде ця прекрасна полонян-каї Як добре, що йому спала на думку така туманна обіцянка султанові: подарувати дівчину після перемоги над гяурами! Отже, у нього буде вдосталь часу, щоб маневрувати і зберегти Златку для себе... Хоча й треба кожної днини ждати від султана нового нагадування — тоді доведеться пожертвувати своїм почуттям і відпровадити полонянку в султанський гарем... Та до того далеко!

                Він ще раз пильно глянув на дівчину. «Справді, лікар П'єтро правильно визначив її хворобу: у неї болить душа, — подумав із сумом, запримітивши глибоку зажуру в її прекрасних очах. — Але ж здавна відомо, що душу лікують не травами, не мазями і навіть не цілющими водами, а часом і добрим словом».

                Златка стояла мовчки, в напруженому чеканні і не зводила з нього тривожного погляду. Вона була прекрасна, як ніжна польова квітка...

                Кара-Мустафа стримав зітхання. Хай йому біс, коли б не султан, ця польова царівна — хотіла б вона того чи ні — розділила б з ним його ложе!

                Златка розцінила по-своєму думки й іючуття великого візира, що мимоволі відбилися на його обличчі, і в її очах знову промайнув страх.

                — Не бійся мене, пташко. Я не заподію тобі зла, — лагідно сказав Кара-Мустафа, ступаючи крок наперед.

                — Я не боюся. Аллах захистить мене, — зіщулилася Златка.

                — Не аллах, а я, дівчино... Я захищу тебе від усього злого на свііі! Бо в моїй владі — робити дибро і зло. Ти це розумієш?

                — Розумію. Тоді зроби добро — відпусти мене... Кара-Мустафа усміхнувся.

                — Дурненька, ніде тобі краще не буде, як тут. Скільки красунь з усього світу вважали б за честь і щастя стати моїми одалісками!

                — Я ніколи не погоджуся стати наложницею навіть самого падишаха! — гордо випросталася Златка, і в її словах прозвучала така твердість, що Кара-Мустафа здивувався.

                — Ніби у тебе є вибір!

                — Так, у мене є інша можливість...

                — Яка?

                — Смерть... Я вже не раз казала тобі про це!

                — Смерті ніхто не мине... Але такій молодій і красивій дівчині ще треба довго жити. І жити в розкоші, в коханні. І це тобі можу дати тільки я!

                — Розкіш — так, кохання — ні.

                — Чому?

                — Бо я не кохаю тебе і ніколи не покохаю!

                Кара-Мустафа розгладив пальцями, прикрашеними коштовними перснями, свою чорну бороду. Гм, давно вже його вуха не чули, щоб хто-небудь, якщо він сповна розуму, перечив йому чи говорив неприємності. А ось ця дівчина посміла! її відверта відповідь боляче стьобнула його по самолюбству. Одначе він проковтнув образу, бо не міг на неї образитися, як не міг розгніватися на пишну троянду, що вколола своєю колючкою.

                — Я ждатиму, поки ти зміниш ставлення до мене, — тихо проказав великий візир. — Місяць, два... рік... Ждатиму...

                — Цього не буде ніколи! Не сподівайся! По обличчю Кара-Мустафи промайнула тінь.

                — Тоді я ждатиму до того часу, поки не розлюблю тебе.

                — Що ж буде потім?

                — Потім... Краще не будемо говорити, що буде потім...

                — Ти накажеш убити мене?

                — Ні, для чого ж? Я просто подарую тебе людині, яка тебе не кохає.

                Златка на хвилину задумалась. Потім сказала:

                — Спасибі за відвертість, ефенді... Отже, я маю якийсь час на роздуми?

                — Безперечно.

                — Тоді я думатиму, а ти мені не заважай!

                — Ти зловживаєш моєю добрістю і моїм терпінням! — вигукнув зачеплений за живе Кара-Мустафа. — Пам'ятай, навіть закоханому може ввірватися терпець!

                Златка зітхнула й нічого не відповіла. Вона розуміла, що потрапила в безвихідь, що висвободитись із лабет великого візира немає ніякої надії. Не було у неї надії й на те, що Арсен, батько чи брат знайдуть її тут. І все ж кожній людині, в якому б безвихідному становищі вона не опинилася, властиво сподіватися на краще. І вона сподівалася, а сподіваючись, боролась. Боролася за життя, за честь, за майбутнє...

                Кара-Мустафа пройшовся по кімнаті, окинув оком речі, якими, за його наказом, кизляр-ага оточив цю сноєвільну полонянку. Тут були десятки дрібничок, до яких жінки дуже швидко звикають і потім без них не уявляють свого життя.

                Він лишився задоволений. Мине час — і вона теж звикне до всього цього: до смачної їжі й ласощів, до гарного одягу, до всіх цих фонтанчиків, пальм, м'яких отоманок, до дзеркал в позолочених рамах і слоїків з пахучими мазями й парфумами. А коли звикне, тоді сама не захоче нікуди йти звідси.

                Так само звикне вона і до нього, ще зовсім не старого і, як він уявляв, красивого мужчини. А тоді...

Пошук на сайті: