Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3922
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4158
                Підійшов ад'ютант, щось тихо сказав. Король опустив підзорну трубу. Оглянувся.

                — Де він? Давай його сюди!

                До нього підвели стомленого, обшарпаного Мартина Спихальського.

                — Ну що? — не відповідаючи на привітання, вигукнув нетерпляче король. — Розповідай. Спихальський виструнчився.

                — Ваша ясновельможність, ми обшарили всю місцевість від Дунаю до Дорнбахського лісу, що за горою Каленберг. І ще далі-Ніде не зустріли жодного турка чи татарина. Всі сили Кара-Мустафа стягнув до Відня. Сьогодні з раннього ранку штурмує місто...

                — Поспішає. Хоче до нашого приходу взяти його,- замислено промовив Собеський. — Тоді б розв'язав собі руки в тилу, і в генеральній битві у нього було б чимало шансів на перемогу... Але в нас теж немалі шанси. 1 передусім те, що Кара-Мустафа не підозрює про наш наступ.

                Відразу ж після цього король віддав наказ військам виступати в похід.

                Австрійські, саксонські і баварські частини під командуванням Карла Лотарінгського рушили понад Дунаєм, займаючи лівий фланг. У центрі мав стати граф фон Вальдек зі своїми франкон-цями. На правому фланзі, по Дорнбахському лісі й прилеглих долинах — гетьман Яблоновський з поляками.

                Просувалися повільно, на ходу перегруповуючись у три лінії, з резервом і обозами позаду. Тільки на третій день, пізно ввечері, не зустрівши опору, вийшли через Віденський ліс на визначений диспозицією рубіж.

                Собеський зупинився зі своєю штаб-квартирою на вершині гори Каленберг, підняв величезне червоне знамено з білим хрестом і розклав багаття — знак Штаренбергові і всім обложеним, що союзники прийшли їм на виручку. Віденці висипали на вали. З дзвіниці святого Стефана запускали ракети, ніби благали про негайну допомогу.

                Не ждучи, поки жовніри поставлять намет, Собеський наказав розіслати на землі похідну постіль і ліг спочити. Довго не міг склепити очей. Думав про завтрашній день, про наступну битву. Знав, що Кара-Мустафа теж готується до неї, і хотів передбачити його заміри.

                Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам'яті спільне життя з нею і доходив висновку, що було воно не таке вже й нещасливе. Дарма що злі язики плещуть про неї всяке. Звичайно, то правда, що взяв він її не дівчиною, а вдовою, що ще до першого заміжжя не відзначалася вона цнотливістю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собі закохуватися в інших, хоча б у того ж Яблоновського... Згадавши пана Станіслава, скривився. І що вона знайшла в ньому? Та все це він давно простив їй. Простив за сина Якова. («Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв'язався у бій», — подумав). Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячі пестощі, якими обдаровувала його, за красу, яка, здається, і рокам не підвладна... «Молися завтра за мене, Марисенько!» — прошепотів, дивлячись у безмісячне зоряне осіннє небо.

                Та про що б не думав, а не міг позбутися тривожного відчуття, що холодило серце... Що буде завтра? Кому всміхнеться фортуна? За ким залишиться поле бою?

                Відповіді на ці запитання зараз бути не могло.

                Заснув непомітно. А коли вже заснув, тоді йому ніщо не заважало — ні форкання коней, ні перегукування вартових, ні розмови жовнірів, що ставили королівський намет, ні постукування сокир.

                Розбудив його з третіми півнями син Яків.

                — Батьку, вставай! — затермосив щосили. — Радісні новини!

                — Що? — кинувся король.

                — Козаки прийшли! Передовий загін фастівського полковника Семена Палія. Менжинський привів. Чотири тисячі... І півтисячі донських козаків...

                — Прийшли? Не може бути! — схопився на ноги Собеський.

                — Як бога кохам, правда... Ждуть наказу, де ставати.

                — Слава богу! А решта?

                — Решта з обозом відстали... Будуть пізніше.

                Після останнього невдалого штурму, коли сотні воїнів падишаха наклали головами, а тисячі були поранені, у турецькому таборі панували розгубленість і пригніченість. Воїни відкрито ремствували на сераскера, котрий, на їхню думку, навмисне затягував облогу, щоб тільки не дати місто на пограбування. Паші, кримський хан, молдавський та волоський господарі були обурені нерішучістю Кара-Мустафи, його невмінням вести облогу.

                Одержавши від всюдисущих татар звістку про те, що Собеський переправився на правий берег і вже займає гору Каленберг, Кара-Мустафа зібрав військову раду.

                Червоний намет візира гудів, як роздратований вулик. Ніхто не доторкнувся до солодощів і духмяної кави, якою пригощав високих гостей візирський каведжі. Ніхто також не звертав уваги на небачені багатства і казкову розкіш, що переповнювали величезний — на багато кімнат — намет, на фонтанчик, що тихо дзюрчав у мармуровій чаші, на розвішану по стінах зброю, оздоблену золотом, сріблом та коштовним камінням. Хіба до того зараз? Йшлося про життя і про честь держави!

                Коли ввійшов Кара-Мустафа, паші замовкли і схилили в поклоні голови.

                Сераскер дозволив усім сісти і сів сам. За останні дні він схуд, ще більше почорнів. Настрій у нього був явно пригнічений.

                Відсьорбнувши з фарфорової чашечки один ковток, повільно обвів поглядом воєначальників, що, поопускавши очі, закам'яніло сиділи на шовкових подушках. Тихо запитав:

                — Що будемо робити, вельмишановні паші?

                Ніхто не ворухнувся. В наметі надовго запала могильна тиша. Здавалося, паші проковтнули язики.

                Кара-Мустафу почала охоплювати лють.

                Мерзенні гладкі ішаки! Кровожерливі собаки! Нікчеми й заздрісники! Зловтішаються його невдачами! Ладні пожертвувати життям своїх воїнів, аби лиш вирвати у нього з рук владу великого візира і сераскера! Негідники!

                Він ледве стримувався, щоб не нагримати на них. Але розважливість перемогла. Стиснувши кулаки, перепитав:

                — Ну, то що порадять мені мої паші?

                Тут підвів голову хан Мюрад-Гірей. Кинув коротко:

                — Зняти облогу й відступити!

                І тоді — ніби прорвало греблю. Заговорили всі разом, люто блискаючи очима.

                — Авжеж відступити!

                — Два місяці товклися під цим проклятим містом, а чого добилися?

                — Ми всі тут перемремо, як мухи! Пошесть уже розправилася з третиною війська!

                — Аллах відступився од нас!

                — Виманити Штаренберга в поле, а потім разом із Собеським розгромити! У чистому полі ми матимемо перевагу!

                — У нашому таборі кожен другий або поранений, або хворий! Як воювати?

                Кара-Мустафу знову почав душити гнів.

                — Не всі разом! Хтось один! Це ж військова рада, а не стамбульський базар!

                Підвівся паша будський Ібрагім, шурин султана. Тримався незалежно, бо відчував підтримку Високого Порога.

                — Вельмишанований сераскере, високоповажні паші! Я воїн, тому не ждіть від мене багатослів'я. Скажу коротко: щоб урятувати військо нашого всемогутнього повелителя і володаря султана Магомета, нам потрібно відступити! Ми опинилися між трьох вогнів: між Собеським, Штаренбергом і різачкою, яка нещадно косить наші лави... Хто має іншу думку — хай скаже! — І сів.

                Зразу ж підхопився сухий, але енергійний, розумний паша ад-ріанопольський.

                — Великий візире, всі паші одностайні в тому, що двомісячна облога Відня не принесла нам перемоги і що її потрібно зняти. Чому, ви запитаєте мене? Відповідаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими від хвороб і пораненими половину війська. Тому, що в тилу у нас стоїть сам Собеський, полководець досвідчений і рішучий. Тому, що Штаренберг захищався хоробро, а тепер, коли йому на допомогу підійшло союзницьке військо, він і не подумає про здачу міста. Тому, що з дня на день треба чекати дощів і осінніх холодів, а у нас немає зимового одягу. Тому, нарешті, що не ми перші відступаємо з-під стін цього міста — великий султан Сулейман також відступив, не здобувши лаврів переможця... А коли відступимо, то збережемо військо і надію на перемогу в майбутньому. Хай поможе нам аллах!

                Кара-Мустафа скреготнув зубами.

                — Ганьба! Високоповажні паші забули про воїнську честь і достоїнство! Забули про честь Османської держави і славу падишаха! Ми прийшли на війну, а не на веселу прогулянку. І аллах зовсім не відступився од нас. Він не відступається від людей мужніх і рішучих. Пам'ятайте про це! Я вірю: ще три дні облоги — і Відень упаде! Обложені тримаються з останніх сил. Почекайте ще три дні, шановні паші, і якщо ми не візьмемо цього проклятого міста, я дам наказ про відступ. А Собеського нічого боятися. Поляки змучені далекою дорогою, в бою вони нестійкі. Король польський не насмілиться напасти на нас. Я сам нападу на нього і примушу тікати без оглядки! Я не відступлю з-під Відня, поки не візьму його, аллах мені свідокі Завтра я з шаблею в руці битимусь, як рядовий воїн, і краще мені загинути, ніж одержати петлю на шию! Хай допоможе нам аллах! Це моє останнє слово. А зараз, паші, ідіть до своїх воїнів і готуйтеся до наступного дня. Я пришлю диспозицію... Ми розвернемося фронтом до Собеського і з допомогою аллаха розгромимо його! Ідіть!

Пошук на сайті: